Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 27

Вона дивилась в очі Андрієві тоскним поглядом, наче ждучи холодних і злих слів осуду. її пальці тремтіли, і цей нервовий дрож передавався Лаптєву, змушував його м’язи напружуватися, а серце битися прискорено.

— Не дивіться так на мене! — сказав він майже грубо. — Я не витримаю!

Дівчина в першу мить не зрозуміла, а потім очі Андрія сказали їй все.

— Ні, ні!.. — вона розвела руки, щоб звільнити їх, і в цю мить торкнулась волоссям Андрійової щоки.

Нездатний стримати пориву, він схопив дівчину за плечі, поцілував і не озираючись пішов швидко, майже побіг.

Майя стояла, мов уражена блискавицею. В неї палахкотіли щоки, серце витанцьовувало шалений танок, паморочилася голова.

Дівчина сама не знала, що з нею коїться. Коли б її запитали, чи надійшло до неї кохання, вона люто заперечила б. їй зараз здавалось, що того поцілунку зовсім не було, а то тільки примарилось. Вона не гнівалась і не раділа, а дивувалась із чудного стану дивного безвілля і тоскного непокою, який впав на неї так нагло і ніяк не зникав.

Лаптєв теж не міг отямитись. Все вийшло дуже несподівано і лишило по собі відчуття гіркоти й незадоволення з самого себе. Замість підтримати дівчину теплим словом, він повівся, як парубок-вітрогон…

Андрій ганьбив себе, але почував, що коли б знову повторилась ця зустріч, він знову втратив би владу над собою. Майя стала йому зрозумілою і близькою саме в ті хвилини, коли почала розкривати свою душу, свої сильні поривання скутої в бажаннях людини.

Ох, коли б вона не була дочкою Сатіапала і жила б не в Індії, а в Радянському Союзі! Тоді кожна зустріч з нею була б для нього святом, і не тільки за її викликом, а щодня приходив би він до неї, незважаючи на час і відстань!

Але все це — дурні припущення! Треба їхати звідси, їхати назавжди, забути маєток раджі і золотокосу дівчину з оксамитовочорними очима, яка промайнула чудесним маревом і як марево зникне.

Калиннікова і Лаптєва проводжав сам Сатіапал. Він мав вигляд сердечного, гостинного господаря, який дуже шкодує, що гості виїздять передчасно, і тільки в очах у нього перебігала ціла гама почуттів, — від образи й злості до справжнього, щирого жалю.

— То приїздіть, приїздіть ще! Можливо, я за місяць-два продемонструю вам ще деякі досліди та дам новий трепан, який мені незабаром виготують…

Сатіапал навмисне уникав прямого звернення, але ясно було, що він говорить все це тільки для Лаптєва і цілком ігнорує Калиннікова. Андрієві це було неприємно, і він одмовчувався або відповідав однослівно.

Вже коли гості сіли в машину, за ворота вийшла Майя, ведучи на ланцюжку коричньового пса.

— Пане Лаптєв, я хотіла б вам подарувати Самума. Він ваш по праву.

— Дякую, Майю! — Андрій сплигнув з машини, підійшов ближче до дівчини й погладив собаку. — Це справді коштовний подарунок. Але дозвольте забрати його трохи пізніше. Я зараз не зможу приділити Самумові належної уваги.

— Гаразд, Андрію Івановичу, — дівчина наче аж зраділа. — Зможете забрати його коли завгодно.

Вже коли автомашина од’їхала далеченько від воріт маєтку, Андрій озирнувся.

Освітлена променями призахідного сонця, на шосе стояла дівчина з собакою.

— “Майя”… — прошепотів Лаптєв. — Міраж, який зараз зникне і розвіється назавжди!

Він озирнувся ще раз, коли машина наблизилась до повороту, і побачив, що до дівчини підходить якийсь мужчина. Відстань вже не дозволяла розібрати риси обличчя, але Андрій був переконаний, що то Чарлі Бертон.

А пізно ввечері Андрій згадав за подарунок рані Марії.

Він розкрив футляр, витягнув і поклав на долоню блакитнуватий кристал, вирізаний, певне, з гірського кришталю.

Неяскраве світло акумуляторної лампочки вигравало на блискучих гранях, примхливо переливалося десь в його глибині.

“Кристал самозабуття!” — згадалося Андрієві.

Він подивився у глиб кристала пильніше, йому здалося, що там, за блакитними гранями, ворушиться щось живе.

Але то був невловний утвір фантазії, нез’ясовна гра світла. Легеньке тремтіння руки передавалося шматкові кришталю, і від цього видіння мінилося, набувало примхливих химерних форм.

Андрій знав, що можна загіпнотизувати самого себе, якщо довго й пильно дивитися в напівтемряві на будь-який блискучий предмет. Щось подібне до гіпнозу і відчував він тепер. Тьмяніли й розпливалися довколишні предмети, внутрішність намету тонула в глибокій імлі, блакитний кристал сповнювався чистого прозорого сяйва, а на його тлі чорною камеєю, різьбленим профілем постав силует Майї, — рельєфний, близький і любий.

Андрій здригнувся, кліпнув очима, і видіння зникло.

На руці лежав звичайний, хоч і старанно відшліфований, шматок блакитнуватого гірського кришталю.

Розділ XV

ЛАПКА ПО ЛАПЦІ

Поїхав Андрій Лаптєв — і в маєтку Сатіапала раптом стало порожньо й тихо.

Здавалося б, що там одна людина? Чи багато вона може з’їсти-випити, наговорити й вислухати?.. Проте саме прибуття радянського лікаря поставило шкереберть усталені порядки, сколихнуло розмірений плин життя невеликого острівця серед джунглів.

Раджа Сатіапал даремно вважав доцента Лаптєва тільки своїм гостем. На радянського лікаря з шанобливою повагою і деяким острахом позирали всі мешканці маєтку.

Те, що Лаптєв урятував рані Марію, було для простих індійців найпереконливішим доказом того, що в Радянському Союзі справді творяться чудеса. Сам того не бажаючи, раджа значно підірвав овій авторитет в очах тих, хто звик вважати його за напівбога. А розмови старого Джоші, який не міг втриматися від популяризації своїх бесід з Лаптєвим, розпалювали цікавість простих людей, примушували їх замислюватись над самою суттю життя.

І ось все це зникло. З льохів було знову випущено похмурих нетовариських псів, які навіть не гавкали, бо не мали на кого. За кілька днів усепрониклива пилюка вкрила товстим шаром колишню кімнату Андрія Лаптєва. Старий Джоші тепер порався біля тарин і, вже як щось далеке і майже нереальне, згадував про свої пригоди та про щирого й простого сагіба. А коли рані Марія відчула себе краще і, як завжди, почала порядкувати в палаці, все, здавалося, стало на своє місце, — аж не вірилось, що отут протягом останніх двох місяців відбулися події величезної ваги.

Але то було тільки зовні. Про Лаптєва не забув ані Сатіапал, ні рані Марія, а тим більше Майя. Правда, про нього не згадували, але подеколи мовчанка говорить про ставлення до людини далеко більше, аніж тривалі розмови. Чомусь виходило так, що кожен з сім’ї Сатіапалів мимохіть і потай від інших порівнював тих двох мужчин, яких привів випадок до цього маєтку, — Андрія Лаптєва та Чарлі Бертона.

Рані Марія відчула інстинктивну неприязнь до молодого англійця з першого ж дня знайомства. Дивна схожість Чарлі з її сином була для неї образливою насмішкою. Мати ніколи не подарує тим, хто вбив її сина, а Бертон був одним з англійців та ще й офіцером.

Звичайний такт і вміння приховувати свої почуття дозволили рані Марії поставитись до Бертона з спокійною гідністю, але й тільки. В усякому разі, вона не припускалася думки, що між її дочкою й чужинцем можуть виникнути близькі стосунки, і терпіла присутність Бертона тому, що цього хотів Сатіапал.

Раджа не міг лишатися безпристрасним до того, кого вважав за свого сина. Він потай радів з успіхів Бертона, намагався приписати йому найвищі людські якості і навіть гнівався на себе, коли в мозок раптом вдиралися спогади про Лаптєва з його досвідченістю і впевненістю, з тим діапазоном людських можливостей і якостей, яких, на жаль, бракувало повною мірою Чарлі.

Бертон в свою чергу вивчав Сатіапала, підсвідомо почуваючи, що потрапив у виняткове становище любимчика. Він не хотів утратити принадні можливості і намагався повсякчас виставити себе в кращому світлі. Про Майкла Хінчінбрука Бертон почав уже забувати, потай сподіваючись, що той загинув.

Те, що Бертонові не доводилося квапитися з виконанням завдання і працювати тільки на самого себе, значно полегшило йому умови. Чарлі не нишпорив по закутках лабораторій, не виявляв надмірної цікавості. Він не торкнувся б навіть найцікавіших рукописів і байдуже пройшов би повз напіводчинений сейф. Коли вже рискувати, то на все. Він зараз тільки втирався в довір’я, тягнучи до ласого шматочка лапку по лапці. І ця тактика щодо Сатіапала повністю себе виправдовувала: раджа був близький того, щоб розповісти своєму помічникові значно більше, аніж будь-кому.