Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 43

Не мені, слабосилому дівчиськові, підняти бодай один з каменів. Перша невдача підтяла мені крила. “Парникова рослина” не витримала подуву вітру.

Сумно мені, Андрію, тоскно!.. Пробачте, що називаю Вас без усяких титулів. “Пан” чи “містер” Вас образять. На “товариш” — я не заслуговую. Єдине, що я можу написати, це “друже мій”.

Друже мій, приїздіть! Ви мені дуже, дуже потрібні! Я хочу сказати Вам те, чого не можу довірити навіть паперові. Завтра — шостий день місяця Ашшина, переддень свята Каліпуджа на честь богині кохання Калі. Я покажу Вам наші народні звичаї, Ви побачите й почуєте чимало цікавого. Приїздіть обов’язково!

Майя”.

Отаким був той лист, який примусив Андрія забути про все на світі і одразу ж податися до маєтку Сатіапала.

Він їхав тією ж таки дорогою, на тій же чортопхайці поруч із старим Джоші та шофером Рамі, і йому здавалося чомусь, що ніколи й не було отих кількох місяців, багатих на події. Просто захворіла рані Марія, її треба вилікувати, — от і везуть радянського хірурга до маєтку Сатіапала. Тільки везуть чомусь довго-довго: тоді була ніч і переддень дощового Азарха, а зараз виграє сонце в небі; і золоте листя з дубів сиплеться на квіти місяця кохання, Ашшина; тоді слово “Майя” було звичайним звукосполученням, а зараз воно набуло живого, неповторного змісту, — дзвенить ніжним сміхом, бринить ніжною мелодією, зазирає в серце оксамитовочорними глибокими очима… І здавалося Андрієві: першою в палаці він зустріне знову-таки Майю. Пам’ять відкидала Сатіапала, одсувала його на другий план. Дівчина в скромному чорному “сарі” — ось що стояло перед очима.

Але першим зустрівся Чарлі Бертон, ще кілометрів за два від маєтку. У Андрія миттю розвіявся піднесений настрій: замість нього з’явилося підсвідоме почуття настороженості й неприязні.

З рушницею за плечима, в хвацько збитому набакир береті Бертон чомусь нагадав одного з тих гітлерівських молодчиків, яких не раз доводилося бачити в кадрах трофейної кінохроніки та на сторінках фашистських журналів.

— Пізно, пізно, містер Лаптєфф! — закричав він, надто вже гаряче тиснучи руку Андрієві. — На вас чекають вже давно. Як бачите, міс Майя навіть послала мене служити вам за почесну варту.

— Дуже радий почути це з ваших уст! — посміхнувся Лаптєв. — Ну, як око?

— О, чудово! Тільки… тільки… — Чарлі поляскав рукою по ложі рушниці. — Я сьогодні вирішив пополювати. Уявіть собі, я не забив нічого, хоч оце щойно за п’ятдесят ярдів поцілив у консервну бляшанку, Я так гадаю, пане лікарю: пришите мені індійське око занадто мирне і не хоче цілитися заради вбивства. Ви зіпсували войовничого британця, сер!

— Я саме це й мав на меті. Але ви, певне, помиляєтесь: повстання сипаїв, а за ним довжелезний ряд інших збройних виступів показали, що індійці теж можуть чудово стріляти.

— Згодний з вами, — охоче погодився Бертон. — Власне, з цих міркувань я й дременув з королівської армії.

Збоку могло б видатись: двоє близьких знайомих вправляються у красномовстві, проводячи пусті теревені. Однак і Лаптєв, і Бертон відчували за кожним словом потаємний зміст, старанно замасковану недоброзичливість. Біля воріт маєтку розмова урвалась.

Андрій сподівався: назустріч вийде Майя. Вони лишаться удвох, підуть он тією пальмовою алеєю, сядуть на березі крихітного озерця, і там сама собою почнеться розмова. А втім, чи потрібні слова?.. Своїм листом Майя вже дала відповідь на ще не висловлене Андрієм запитання. Протягом кількох найближчих годин він мав визначити і власну долю, і долю дівчини, яка в ім’я кохання зрікалася батьків та їхнього світогляду, готова була віддати спокійне минуле за тривожне й непевне майбутнє. І Андрій вирішив: сьогодні він скаже коханій все, а завтра повезе її з батьківського дому назавжди.

Тільки пусто, пусто було на подвір’ї та на ґанку палацу! Назустріч Андрієві поспішали лише служники. Вони з щирою радістю віталися, складаючи руки долонями перед грудьми в традиційному “намасті”, і вважали за свій обов’язок сказати російському лікареві що-небудь приємне.

Йому одразу ж доповіли, що рані Марія та раджа Сатіапал довго чекали на сагіба і тільки нещодавно виїхали в справах до сусіднього селища Молода господиня пробачається, що не може зустріти гостя, і просить його розташовуватися в тій кімнаті, де він жив раніше. До послуг сагіба перукар та кухарі, ванна й чиста білизна.

Тепла зустріч індійців розвіяла Андрійові почуття невдоволеності та неспокою. А коли він зайшов до знайомої кімнатки, у нього на душі стало ясно й тепло.

Все в цьому приміщенні лишилося таким, як було в день від’їзду Андрія, — навіть не дочитана ним монографія з патологічної анатомії лежала розгорнута на розділі “Експериментальні карциноми”, — зате скрізь стояли квіти; багато червоних квітів. Але найбільше вразив Андрія його власний портрет над столом.

Хто малював цю картину? Коли?

Мабуть, художникові забракло часу чи терпіння відшліфувати її деталі: тіні були ще надто різкими, далина не набула прозорої просторовості, а другорядні предмети проступали нечіткими контурами. І все одно це був справжній мистецький твір. Андрій замилувався, — не собою, ні: він бачив, що художник надав персонажеві надто багато привабливого. Вражало вміння вибрати несподівані сполучення кольорів, здатність схопити й відобразити найголовніше.

Людина і пес стояли на високому пагорку напружені й урочисті. Собака нашорошив вуха і придивляється пильно до чогось.

— Самум… — тихо промовив Лаптєв уголос. Одверто кажучи, він тільки тепер згадав, що має пса.

І немов у відповідь на його заклик почулося легеньке шкрябання, двері одчинилися, і до кімнати зайшов Самум. У нього був зосереджений, діловий вигляд, і позирав пес на Андрія так, ніби сумнівався, чи це справді той, хто потрібний.

— Ну, здрастуй! — Лаптєв нахилився і серйозно простягнув руку. — Як себе почуваєш, друже?

Самум промовчав і тернувся шиєю об ногу господаря, привертаючи до себе увагу. З шкіряної торбинки на його ошийнику виднівся папірець. Андрій взяв записку.

“Друже мій! — читав він пошепки. — Пробачте, що я Вас не зустріла. На це є важливі причини, я розповім Вам пізніше Ми зустрінемось тільки ввечері. Не дивуйтесь ні з чого і не заперечуйте, якщо почуєте з моїх уст щось неприємне. Так потрібно!.. І знайте: я буду в червоному челі.

М.”.

Чи хоч знав Андрій Лаптєв, що означає для молодої індійки надіти на себе легке й красиве червоне шовкове челі?.. Чи хоч догадувався він, який глибокий, повний скорботи зміст вклала Майя в останній рядок своєї записки?

Дівчина вдягала пишний одяг, а з її очей мимохіть котилися сльози.

Червоне челі, весільне вбрання нареченої, — хіба личить надівати тебе з смутком на серці, з гіркою свідомістю того, що обдурюєш людей і саму себе?.. Червоне челі, — символ першого й останнього кохання, бо індійська жінка не може вийти заміж вдруге, — навіщо тебе шили-вишивали дбайливі руки?.. Тільки один-єдиний раз ти покрасуєшся на плечах дівчини, а завтра вона спалить тебе, як спалює все, що було досі, і ти обернешся на сірий, безрадісний попіл…

Андрій Лаптєв вірно зрозумів душевний стан Майї, хоч і не знав її нинішніх намірів.

Після всього, що скоїлось, дівчина повернулась додому сумною, непривітною. Протягом довгих годин вона сиділа біля вікна і мовчки дивилась у просторінь, байдужа до навколишнього. її нервова система й справді не витримала різкої зміни умов, повернення від повноводого й тривожного життя до остогидлого існування обмеженої в прагненнях і можливостях людини.

Майя зненавиділа рідний маєток, відгороджувалась від батькових турбот та материнської ніжності, сахалась набридливого залицяння Чарлі Бертона. її не розумів і не зрозумів би ніхто, бо вона жила не тут, а далеко-далеко звідси.

Кілька разів Майя поривалась написати Андрієві, але зупиняла себе. Так, він би її зрозумів! Тільки хто знає, чи не зародиться в ньому почуття зневаги та образливої жалості до тієї, яка не може дати собі ради?.. Це було б для Майї жахливим ударом. Андрій досі не сказав їй жодного слова кохання, його увага та щирість могли бути тільки виявом звичайних хороших людських якостей, але вона сподівалась на взаємну любов і свято оберігала її.