Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 101

101

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші — Найдорожчий папір. Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій. Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку. Вже жовті плями в кленів на щоках. Блювотина осіннього світанку Стікає жовто по моїх шибках. На обрії, на шпичаках чорнолісу Докорчуються трупики ідей. Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса, З туману виповза осінній день. Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей — Не вічний двічі. Першість завше тлінна. Мої слова загрузли по коліна У синьому снігу твоїх очей. Вмерзають, мов очеретинки, в лід. Й ця осінь — до незвичності холодна, І на небес розчахнутому тлі — Відбілені розлукою полотна, І я — самолюбивий до плачу, В стремлінні до пріоритету впертий, — Я сам собі ледь чутно шепочу: «Якщо вже бути снігом — то не першим…» І білий сніг, холодний хліб зими, Торкаючи замерзлими вустами, У долі я прошу: «Благослови Цих світлих днів розтоптані кристали…» Листопад 1980 р.

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось: Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Кожному незнаменитому — Слави фужер лимонадний, Кожному Мартіну Ідену — Власний ілюмінатор. Кожній біді непрошеній Протиставляють волю, А голові непорожній — Крука над головою. Кожній дрібноті службовій Є мрія про вознесіння. Кожній великій любові — Пишне, бучне весілля. Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Що ж мені, що ж мені, що ж мені? Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі. Той самий — не синиця у руці. Як проти сонця глянути на мене, То наче сонце взято на приціл. Щось шемрало мені в громах полемік: «Хіба ж це та, омріяна зоря? Ти ж — журавель, а не нічний метелик, Чому ж летиш на світло ліхтаря?» Хіба їм зрозуміти, недотепам, На попелищах нетривких святинь, Коли навколо ніч, холодна й темна, А той ліхтар — він все-таки світив!.. Це потім лиш, безсонними ночами Я зрозумію з болем і з жалем, Що навіть з перебитими ногами Я все-таки лишаюсь журавлем. Сніги січневі і сади травневі, Я вас чекав, я довго вас шукав. Я вільний журавель. Я знову в небі. Твоя синиця — у твоїх руках. 1984 р.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо, Кулаки стискаючи в кишенях, — Знову цілять не по тих мішенях, Людство знов когось не вберегло». Так вже споконвіку повелось, Що свистить каміння у повітрі І новітні грані непомітні У мистецтві відкриває хтось. Ось прийшов і в небесах повис Високосний номер телефону, Наче заголовок фейлетону: «Альпініст не озирнувся вниз». І пілот не озирнувся вниз, Висоту хапаючи очима, Та з тієї самої причини І поет не озирнувся вниз. Голосами наших матерів Кличе нас колишнє і минуле, Але що позаду ми б не чули, Ми повинні бути угорі!

Пейзаж з вікна казарми

Планета снігом отруїлась… На землю впав замерзлий птах. А десь далеко — Україна Згоряє в голубих снігах. Ламає річка білий берег, А у проваллі берегів Стоїть самотній Пітер Брейґель В німому розпачі снігів. Палітра кругла, наче плаха, А на блідому полотні — Забронзовілий контур птаха, Який безгучно впав у сніг. Грудень 1980 р.

Трамвай

Жовтий трамвай — релятивна система. Не відривай цю хвилину від себе, Наче провину, наче кровину, Душу цю світлу, ні в чому не винну. Дівчинка з профілем Беатріче, Зміненим трохи й повтореним двічі Склом запітнілим старого трамваю — Я тебе знаю? Що за причина за цими сльозами. А за плечима: «Що ви сказали?» Вірш, мов конспект по теорії спектру, Скептик-аскет в перспективі проспекту. Вулиць знайомих не розрізняю. Я тебе знаю… — Закомпостуйте. — Будь ласка. — Спасибі… Законспектуйте на листі осики: Скоро вже стане Поміж мостами Осінь остання з твоїми вустами. Гляну в обличчя — і не впізнаю. Я тебе знаю!.. 1981 р.