Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер - Страница 18

— Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.

Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.

На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, — Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, — я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:

— Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.

Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:

— Попливете за ним, яйця повідриваю.

Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.

І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:

— Ви зовсім здуріли, чи що?

І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.

Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, вода капала з його волосся, сідав у тінь і слухав музику, не зважаючи на чайок, які криками підтверджували свою віру в переселення душ.

Ні, поки не пізно, я хотів би ще раз перевернутися на спину і поспостерігати за хмарами, схожими на мішки з картоплею, які регулярно і старанно сунули з Путціґер Вік через нашу баржу у південно-східному напрямку і відповідали за світлові ефекти і за прохолоду, яка тривала рівно доти, поки хмара не пропливала повз. Я більше ніколи не бачив таких гарних хмар у формі картопляних мішків, хіба що на дитячих малюнках із виставки, яку два роки тому з моєю допомогою організував у Кольпінґгаузі отець Альбан, виставки під назвою «Діти нашої парафії малюють літо». Тому повторюю ще раз, перед тим як невидима наразі іржа нашої баржі знову опиниться у мене перед очима: чому я? чому не Готтен Зоннтаґ або Шиллінґ? Можна ж було послати на баржу восьмикласників, або Туллу із Готтеном Зоннтаґом. Або і всіх разом із Туллою, тим більше, що восьмикласники вічно лазили за нею всюди, особливо один із них, який, здається, був родичем Тулли, всі називали його кузеном Тулли. Але я плив один і нікуди не поспішав, залишивши Шиллінґа пильнувати, щоб ніхто не поплив за мною.

Я, Пілєнц, хоча до чого тут моє ім'я, колишній церковний служка, а тепер секретар у Кольпінґгаузі, мав багато планів на майбутнє, та і досі морочу собі голову різними дивними речами, читаю Блуа і ґностиків, Бьолля, Фрідріха Геера, і часто, вражений зізнаннями доброго старого Августина, просиджую цілі ночі за горнятком чорного чаю, іноді занадто міцного, і дискутую про кров Христа, про Трійцю і таїнство милосердя з отцем Альбаном, відкритим і досить побожним францисканцем, розповідаю йому про Мальке і його Пречисту, про кадик Мальке і його тітку, про проділ, цукровану воду, грамофон, засніжену сову, викрутку, китиці, люмінесцентні ґудзики, про кота і мишу, і mea culpa,[5] і про те, як Великий Мальке сидів на баржі, а я, не поспішаючи, плив до нього, то на животі, то на спині, бо тільки я був із ним настільки близьким, що можна було б вважати це майже дружбою, якщо взагалі можливо було дружити з Мальке. У кожному разі я докладав до цього максимальних зусиль. Ні, зусилля тут ні до чого! Я просто ходив за ним і за атрибутами на його шиї, які постійно змінювалися. Якби Мальке сказав мені: «Зроби те чи те!», я зробив би це і ще багато всього іншого. Але Мальке нічого не казав, він мовчки і без жодного знаку симпатії чи незадоволення дозволяв мені ходити за ним, заходити за ним на Остерцайлє, хоча це було мені і не по дорозі, щоб пройти разом із ним до школи. А коли він увів у моду китиці, я був першим, хто почав наслідувати цю моду і носити китиці на шиї. Деякий час я навіть носив на шиї викрутку на шнурку, щоправда, тільки вдома. І якщо я продовжував старанно прислужувати отцю Ґузевскі під час служби, попри те, що моя віра і всі інші переконання були втрачені мною ще у восьмому класі, то робив це тільки задля того, щоб спостерігати за Мальке під час причастя, роздивлятися його борлак. І саме тому, коли Великий Мальке після великодніх канікул сорок другого, — у Кораловому морі у боях уже брали участь авіаносці, — вперше поголився, через два дні і я старанно шкрябав лезом своє підборіддя, хоча у мене ні про яку бороду ще не могло бути й мови. І якби Мальке після промови капітан-лейтенанта сказав мені: «Пілєнц, викради у нього цю штуку!», я би, ні хвилини не роздумуючи, зняв із гачка орден на червоно-біло-чорній стрічці і заховав би десь для Тебе.

Але Мальке піклувався про себе сам і тепер сидів у тіні на капітанському містку і слухав уривки своєї підводної музики: «Сільська честь» — чайки вгорі — море то спокійне, то вкрите брижами, а то раптом набігають слабенькі хвильки — два старих судна на рейді, тіні хмар непомітно прослизають повз — біля Путціґа кілька торпедних катерів: пройшло шість носових хвиль, а між них затесалося риболовне судно, вже булькає вода біля баржі, я поволі пливу на животі, дивлюся кудись убік, на рештки вентиляторів, — цікаво, скільки їх було врешті-решт? Перед тим, як мої руки хапаються за'іржу, бачу Тебе, уже понад п'ятнадцять років бачу: Тебе! Підпливаю, хапаюся за іржу, бачу Тебе: Великий Мальке нерухомо сидить в тіні, платівка під водою затинається і торочить одне і те ж місце, закохана у це місце, нарешті замовкає, чайки відлітають геть; а у Тебе на шиї той самий орден.

Це виглядало дивно, бо більше нічого на ньому не було. Сидів у тіні навпочіпки, голий, кістлявий, з вічно попеченою на сонці шкірою. Тільки коліна стирчать. Його довгий, припіднятий прутень і шкіряні мішечки під ним, розпластані на іржі. Долоні затиснуті поміж колінами. Волосся пасмами закладене за вухами, але навіть після купання все ще із проділом посередині. Обличчя ніби повторювало вираз Спасителя, а нижче, під ключицями, єдиний предмет одягу — велика цукерка, нерухома, велетенська, гігантська, завбільшки з півдолоні.

5

моя вина (лат.).