Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер - Страница 29

— Чому ви не в школі?

— Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.

— Ну, давайте, але бігом.

Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:

— А де ви їх підбили — під Бєлгородом чи під Житомиром?

Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:

— Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.

Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель — Броди — Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:

— А біля Кривого Рогу ви теж були?

І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха — з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.

— А тепер куди вас відправлять?

— Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?

— Я точно знаю, буде новий наступ.

— Наступ вони на після війни відклали.

— Спитай, чи був він у фюрера?

— Дядьку, були-сьте?

— Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?

— У вас своєї фотографії часом нема при собі?

— А то ми збираємо.

— А коли у вас закінчується відпустка?

— Точно, коли?

— Ви завтра ще будете?

— А їдете коли?

Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.

Вже аж за дачними ділянками Нойшотланд ми перевели дух. Я був злий, і у мене в животі бурчало. Моя лють вилилася на орден. Вказівним пальцем я ткнув у залізну цяцьку, і Мальке похапцем зняв її з шиї. Орден, як колись викрутка, висів на шнурку. Мальке хотів віддати його мені, але я відмахнувся:

— Дякую тобі. Ситий по горло.

Але він не викинув орден у кущі, а запхнув до задньої кишені.

Як я міг піти звідси? Аґрус за планками паркана ще не достиг, але Мальке зривав його обома руками. Я шукав приводу для втечі. Мальке їв ягоди і випльовував шкірку.

— Зачекай півгодини. Ти мусиш взяти з собою якісь продукти, бо довго не витримаєш на баржі.

Якби Мальке сказав: «Але ти ж повернися», я би втік. Але він лише кивнув, коли я пішов, запхнув обидві руки поміж планки паркана і всіма десятьма пальцями обривав ягоди. Його повний рот змусив мене витримати: дощ об'єднує людей.

Відчинила тітка Мальке. Добре, що його матері не було вдома. Я міг би сходити по їжу і до себе додому, але подумав, що у нього теж є сім'я. Крім того, мені було цікаво, як поведе себе тітка. Але вона мене розчарувала. Вона стояла, ніби сховавшись за своїм кухонним фартухом, і не ставила жодних запитань. З-за зачинених дверей пахло чимось, від чого зводило зуби, здається, варили ревінь.

— Ми хочемо влаштувати Йоахіму проводи. Пити в нас досить, але от якщо хлопці зголодніють…

Вона мовчки принесла з кухні дві літрові банки м'ясних закруток і відкривачку. Іншу, не ту, що її Мальке витягнув з баржі, коли відкривав бляшанки з жаб'ячими лапками.

Поки вона ходила туди-сюди і зносила їжу (у них завжди були повні полиці запасів, родина на селі не давала пропасти), я в коридорі нервово переступав з ноги на ногу і розглядав фото батька Мальке з кочегаром Лабудою. Локомотив стояв на місці, із димаря не йшов дим.

Коли тітка повернулася з повною торбою продуктів і газетним папером, щоб загорнути консерви, вона сказала:

— Коли будете їсти, то розігрійте, бо ляже в животі як камінь.

Якби я на прощання поцікавився, чи приходив хтось до Мальке і питав про нього, я б напевно отримав «ні» у відповідь. Але я просто сказав уже у дверях:

— Я мав передати вам вітання від Йоахіма.

Хоча Мальке нікому вітань не передавав, навіть своїй матері.

Він і не розпитував мене ні про що, коли я знову стояв перед ним під тим же дощем, а він у своїй мокрій уніформі. Я повісив торбу на паркан і потирав пальці, які натер шнурівками. Він продовжував їсти аґрус і примусив мене, подібно до його тітки, стривожитися про його здоров'я:

— Ти шлунок собі зіпсуєш!

А потім крикнув:

— Пішли нарешті!

Але Мальке зірвав ще три жмені ягід, з яких стікала вода, напхав собі в рот і в кишені, випльовував шкірки увесь час, поки ми йшли через Нойшотланд, не навпростець, а в обхід, поміж Вольфсвеґ і Беренвеґ. І коли ми стояли на трамвайній зупинці, а летовище було за вікном, зліва від нас, він і далі їв свій аґрус.

Мене це дратувало. Дощ затих. Сірий колір за вікном налився молоком, захотілося вийти і залишити його самого із цим аґрусом. Але я тільки сказав:

— Про тебе вже двічі питали вдома. Приходили двоє у цивільному.

— Та ти що? — Мальке виплюнув ще кілька аґрусових шкірок на дерев'яну решітку перону. — А моя мати? Підозрює щось?

— Її не було. Тільки тітка.

— Пішла десь у магазин, мабуть.

— Не думаю.

— Тоді, напевно, допомагала прасувати у Шільке.

— На жаль, теж ні.

— Хочеш аґрусу?

— Її забрали у Гохштріс. Я спершу не хотів тобі казати.

Аґрус закінчився у Мальке вже аж десь під Брьозеном. Але він продовжував вишукувати ягоди у промоклих наскрізь кишенях, поки ми йшли через мокрий після дощу пляж. А коли Великий Мальке почув, як вода плюскає об пісок, і побачив Балтійське море, а далеко від берега і саму декорацію — нашу баржу і тіні кількох посудин на рейді, він сказав, — і лінія горизонту перекреслила обидві його зіниці:

— Я не можу плисти.

А я вже зняв черевики і штани.

— Не починай.

— Справді не можу. У мене болить живіт. Дурнуватий аґрус.

Я матюкався і шукав, шукав і матюкався, але нарешті знайшов у кишені марку і трохи дрібних. Із цим я повернувся до Брьозена і винайняв у старого Крефта човен на дві години. Зробити це було не так просто, як написати, хоча Крефт не ставив мені багато запитань і навіть допоміг виштовхати човен на воду. Коли я повернувся вже на човні, Мальке лежав на піску в своїй танковій уніформі і обома руками тримався за живіт. Мені довелося копати його ногами, щоб підняти, але я досі не вірю, що в нього справді так сильно боліло, попри зелений аґрус на голодний шлунок.

— Іди в дюни, але давай бігом!

Він ішов, зігнувшись, і залишав на піску кривулясті сліди, а потім зник серед дюн. Мабуть, я міг би роздивитися його фуражку, але я вирішив спостерігати за молом, хоча там було порожньо. Назад він повернувся таким же зігнутим, але допоміг мені виштовхати човен у воду. Я посадив його на корму, поклав на коліна торбу з харчами і відкривачку для консервів, загорнуту в газетний папір. Коли вода потемніла спершу за однією, потім за іншою мілиною, я сказав:

— Тепер і ти міг би трохи погребти.

Великий Мальке навіть не похитав головою. Він скулився, міцно обхопивши долонею відкривачку, і дивився крізь мене у простір. Ми сиділи один проти одного.

Хоча відтоді я ніколи більше не плавав у човні, він і досі сидить навпроти мене, а його пальці безглуздо рухаються. На шиї порожньо. Але його пілотка сидить рівно. Зі складок уніформи сиплеться морський пісок. Дощу немає, але з чола падають краплі. М'язи напружені. Очі от-от виваляться назовні. Від колишньої зверхності не залишилося і сліду, його ніби підмінили. Коліна тремтять. На морі жодного кота, але миша його неспокійна.