Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер - Страница 9

Але Мальке нам усе зіпсував. Криголам кілька разів розчищав вхід до гавані неподалік нового фарватера і відсував уламки криги до нашої баржі, де вони понасувалися одна на одну, поврізалися одна в одну і утворили щось на зразок потрісканого валу, який обдувався сильним вітром і тому співав, прикриваючи частину палубних конструкцій. Ми зауважили Мальке, аж коли опинилися на висоті людського зросту, і витягай нагору також дівчат. Капітанський місток, нактоуз, вентилятори за містком, усе, що ще залишилося на баржі цілого, перетворилося на суцільну сніжно-білу глазуровану цукерку, яку марно намагалося полизати задубіле сонце. Жодної чайки. Вони зліталися трохи далі над сміттям із замурованих льодом вантажних кораблів.

Мальке, звичайно ж, підняв комір пальта, замотався шаликом попід саме підборіддя і виставив аґрафку якомога далі вперед. Здалеку виднівся його проділ, він був без шапки, а рівненьку доріжку в його волоссі перерізали навпіл теплі навушники, чорні, з'єднані металевою смужкою, такі носили сміттярі і биндюжники.

Він нас не бачив, бо вовтузився на льоду у носовій частині баржі, аж йому стало гаряче. Невеличкою сокирою він намагався пробити лід там, де мав би бути розташований отвір, що вів до носової частини. Короткими точними ударами пробив круглу діру завбільшки з каналізаційний люк. Ми з Шиллінґом зістрибнули з крижин, зловили своїх кузин і познайомили їх із Мальке. Він був без рукавиць, перекинув сокирку у ліву, привітався з усіма правою, аж гарячою рукою, у яку відразу ж після цього знову повернулася сокира, і Мальке продовжив рубати лід. В обох дівчат від здивування повідкривалися роти. Маленькі зуби позамерзали. Подих інеєм осідав на хустках. Широко розплющеними очима вони дивилися на нього і на те, як метал воює з льодом. Ми стояли поряд, і хоча на нас ніхто не звертав уваги і ми були злі, проте почали розповідати про пірнальні подвиги Мальке і про літо:

— У нього є табличка і вогнегасник, консерви, кажу вам, навіть відкривачка для консервів, а всередині було людське м'ясо, а з грамофона, коли він витягнув його нагору, виповзла якась тварюка, а одного разу…

Дівчата мало що розуміли, ставили дурнуваті запитання і зверталися до Мальке на «ви». Він продовжував завзято рубати лід і лише похитував головою, коли ми занадто голосно розносили над льодом славу про його пірнальні подвиги. Проте не забував постійно поправляти аґрафку на своєму шалику. Коли ми вже розповіли все, що могли, і просто мерзли, він почав робити короткі перепочинки після кожного двадцятого удару, які заповнював короткими діловими звітами, але при цьому не випростовувався цілком. Упевнено, але разом з тим стримано він розповідав про різні другорядні події зі свого життя пірнальника, хоча про ризиковані експедиції не згадав, він більше наголошував на своїй роботі під водою, ніж на пригодах, пережитих у мокрих нутрощах затонулого тральщика, а тим часом він робив усе глибшу діру в льодовому покритті. Не можу сказати, що мої кузини потрапили під дію чар Мальке, для цього він розповідав занадто безбарвно і сухо, без жартів. Крім того, жодна з них не наважилася б мати щось спільного із типом, який носив чорні навушники, ніби якийсь дідо. Але наша поразка була очевидною. Мальке перетворив нас на маленьких закоцюблих хлопчиків, у яких тече з носа; у такій ролі ми з Шиллінґом простояли увесь цей час поряд із дівчатами, і саме так вони розмовляли з нами дорогою додому, яка тепер вела згори донизу.

Мальке залишився, він хотів доробити діру і переконатися, що правильно визначив місце, під яким був розташований люк. І хоча він не сказав чітко: «Залишіться, поки я закінчу», але намагався затримати нас перед відходом, коли ми вже видерлися на крижини, і добрих п'ять хвилин упівголоса щось розповідав, хоча і не конкретно нам, а кудись у напрямку закутих у кригу вантажних суден, і при цьому навіть не випростав спини.

Він попросив нас допомогти йому. Чи, можливо, це був увічливо висловлений наказ? У кожному разі нам довелося попісяти на краї його ополонки, щоб якщо не розтопити, то хоча 6 пом'якшити лід. Але не встигли ми з Шиллінґом відповісти щось на зразок: «Ні фіга!» — або: «Ми вже все зробили, коли йшли сюди!», як кузини випередили нас радісним: «О, звичайно! Тільки ви відверніться. І ви, пане Мальке».

Мальке пояснив їм, де вони повинні влаштуватися, бо потрібно, сказав він, аби струмінь постійно потрапляв у те саме місце, інакше не буде ніякої користі, а потім виліз до нас на вал і відвернувся до пляжу. Поки за нами чулося подвійне дзюркотіння і хихотіння, ми не зводили очей із Брьозена, який звідси скидався на мурашник, і уважно роздивлялися вкриті льодом сходи на пляжі. Пораховані тополі на пляжному променаді поцукровані сімнадцять разів. Золота куля на верхівці пам'ятника героям війни блимала і подавала нам збуджені сигнали. Всюди була неділя.

Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.

Йому вдалося прорубати лід найглибше і найдалі на тих самих двох позначених зарубками місцях. Коли увесь м'який лід уже було вишкрябано і він лежав осторонь і знову застигав на морозі, Мальке позначив сокирою ще два місця. Цього разу відвернутися довелося дівчатам, а ми розстібнули штани і допомогли Мальке розтопити ще кілька, сантиметрів криги, зробивши у снігу дві дірки, які все одно виявилися недостатньо глибокими. Сам Мальке ще не пісяв. Але ми не заохочували його до цього, хоча підозрювали, що він би погодився, якби попросили дівчата.

Щойно ми завершили і не встигли ще наші кузини відкрити рота і сказати хоч слово, як Мальке відправив нас геть, а коли ми разом із дівчатами вилізли на вал і озирнулися, він натягнув свій шалик разом із аґрафкою на самий ніс. Стало видно червоно-білі китиці, які раптом вислизнули назовні, на свіже повітря. Там, де ми з дівчатами залишили сліди, що нашіптували про нас, він знову рубав лід. Мальке був оповитий парою, як праля у променях призахідного сонця.

Під час дороги назад, до Брьозена, розмова точилася тільки про нього. Обидві кузини, разом або по черзі, ставили питання, але далеко не на всі з них можливо було відповісти. Коли молодша поцікавилася, чому Мальке замотує шалик так високо на шиї, ніби бинт, а потім те саме запитала ще і старша, Шиллінґ побачив невеличку надію на наш порятунок і почав розповідати про борлак, так, ніби це був зоб. Він навіть намагався продемонструвати, як Мальке жує та ковтає, і сильно перебільшував при цьому, зняв шапку, зробив проділ у волоссі посередині голови, і дівчата нарешті засміялися, назвали Йоахіма Мальке дивним і трохи не в собі.

Але попри цю невеличку перемогу за Твій рахунок — я теж додав свої п'ять копійок і розповів про Твоє ставлення до Пречистої — мої кузини через тиждень поїхали до Берліна, а нам так і не вдалося досягнути з ними нічого цікавішого за банальне цілування в кіно.

Але у цьому місці неможливо не згадати, що наступного дня я ранковим поїздом поїхав до Брьозена, пройшов по льоду в густому тумані, у якому мало не загубив баржу, і знайшов уже готову ополонку над носовою частиною колишнього трала, над нею за ніч уже встигла утворитися нова верства льоду, яку я пробив каблуком і завбачливо прихопленою з дому палицею із залізним наконечником, що супроводжувала мого батька під час прогулянок. Мені вдалося розколупати лід і втрапити палицею в сіро-чорну діру. Мій дрючок мало не втонув, а вода намочила мою рукавицю, коли я раптом відчув спротив унизу, наконечник стукнувся об носову частину баржі, тобто спочатку палиця канула в безмежність, а лише потім наштовхнулася на тверде, коли я спробував пошукати трохи вбік від краю ополонки. Там я відчув спротив і провів залізом по залізу: це справді була ополонка точно над відчиненим люком носової частини. Люк розташувався під ополонкою точнісінько як тарілка, яку помістили під іншу тарілку, — ні, брехня, ніяких «точнісінько як» не існує, щось одне було трохи більшим — або люк, або дірка в кризі, але Йоахім Мальке знайшов місце дуже точно, і я відчув щось на зразок гордості за нього, солодкої, як вершкові карамельки. За це я би із задоволенням подарував Тобі свій наручний годинник.