Duty free - Форостина Оксана - Страница 4

— Ви мужня людина. Поважаю.

— А він в інституті теж… так?

— Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?

Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.

Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дамський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів.

Власне з цими друзями він Елайджу і знайомив. Хоча зовні Дамський скидався на соціопата, рідко коли їхні зустрічі не переривали його знайомі, які зазвичай заходили на хвилинку привітатися, а залишалися на кілька годин. Серед них траплялося ще кілька, більшою чи меншою мірою поведених на слов’янській духовності, але товариство їх швидко нейтралізовувало. Більшість із них належала до людей, які Елайджі досі не траплялися, навіть під час навчання в університеті з його великим вибором фріків. Від місцевих, з якими Елайджа спілкувався на роботі, вони теж суттєво відрізнялися. Загалом, його сприймали поблажливо, навіть попри його очевидну нездатність споживати необхідну чоловікові дозу алкоголю.

— Дамський, підар-раас! — від реву колишнього інститутського колеги Дамського підстрибнула сухенька пенсіонерка з томом «Видение тантры».

Майже такого ж розміру, як Дамський, приятель навалився на Володю через прилавок, одночасно цілуючи його в бороду, плескаючи по спині та розпихаючи великим животом книжки Ошо.

— Шо за мальчік? — велетень якусь секунду вагався, чи про всяк випадок не притиснути й Елайджу до свого величезного черева.

— Прошу? — щось підказувало Елайджі, що запитання стосується саме його.

Зазвичай Дамський представляв Елайджу знайомим коротко: «Це Елайджа, він з Америки, приїхав до нас вчити наших матолків бізнесу». Ясна річ, слова «з Америки» та «бізнес» створювали певні очікування, особливо у художників, які бачили в Елайджі перспективного клієнта й одразу запрошували до себе в майстерні. Він охоче платив за придбану дорогою випивку, проте живопис усе ж таки виходив за межі його бюджету. На подив Елайджи, часто художники просто робили йому подарунки — не живопис, ясна річ, а якусь невеличку графіку, якісь каталоги, уламки старих кахлів, обривки колажів, фотографії та плакати. Здавалося, для них немає нічого важливішого у житті, як тільки розповідати Елайджі про початок 1990-х і фестиваль «ВиВиХ», про черги за алкоголем та про костюмовані бали, про гіпсових ангелів та аґентів кей-джи-бі в їхніх майстернях, про померлих друзів та безгрошів’я.

Країна їхніх розповідей не була схожа ні на вимріяну Елайджею країну безмежної свободи, ані на світ наївних і стражденних істот, якою її описували в українській недільній школі. Виявилося, що за радянської влади художники займалися переважно ходінням один до одного в майстерні, а продавати свої роботи було загалом не обов’язково. Зрештою, вони й не могли їх продавати, оскільки нелояльним до радянської влади (а Елайджа спілкувався переважно з нелояльними до влади) забороняли робити виставки у публічних ґалереях, тому вони носили картини один до одного на так звані «домашні виставки». Проте можна було, наприклад, оформити автобусну зупинку в селі («о так, в Америці були популярні такі панно у 30-х!» — намагався підтримати розмову Елайджа), й цих грошей цілком вистачало на кілька місяців безбідного життя, а поки тривав сам процес, колгосп забезпечував митцеві повний пансіон. Новоприбулий персонаж точно був одним із цієї породи.

— Слухай, Елейжа, — новий знайомий розвернувся до нього усім собою — розкуйовдженою гривою, бородою, окулярами, плащем, на якому Елайджа встиг помітити кілька плям, але про їхнє походження вирішив у цей момент не думати. — Елейжа, ти знаєш, що у цьому місті народився батько вашого великого поета Алена Ґінзберґа?

Дамський напружився: він уже кілька разів переконувався, що Елайджа й не чув тих культових американських імен, про які кожен із їхнього кола міг би говорити годинами.

— Ні, нам у коледжі про це не розповідали, — цього разу вигріб Елайджа.

— Уяви собі, якби батьки Луїса Ґінзберґа не звалили звідси в Америку, його син міг би народитися тут, у Львові. Ален Ґінзберґ народився б у Львові. — Вражений власною ідеєю, новоприбулець так активно розмахував руками, що бабуля з тантрою мусила відповзти на край прилавка.

— Ну, Ален Ґінзберґ був єврей, лівий… комуніст, власне… його могли вбити нацисти під час війни, — обережно пригадав матеріали університетського семінару Елайджа, ловлячи на собі схвальний погляд Дамського.

— Але він міг втекти на Схід! — заревів велетень, переповнений поставанням захопливого сюжету.

— Тоді його би вбили комуністи. — Елайджа був невблаганний, але велетень не слухав.

— Ні, він би втік від НКВД… У Таджикистан… чи в Туркменістан, на іранський кордон! Він би займався контрабандою, курив би анашу… А потім він би повернувся і став би хіпі, й тусував би на Вірменці…

— Ага, або працював би у райкомі комсомолу, — втрутився Дамський. — Елайджо, познайомся, це Блюм. Доки у нас є Блюм, ми дамо собі раду й без Ґінзберґа.

— Тоді він би знаходив для них дєвок, для їхніх орґій! — Блюм не міг заспокоїтися, того дня йому дуже залежало, аби Ален Ґінзберґ народився і жив у Львові.

Блюм був художником. Важко було сказати, скільки він мав років, цілком можливо, що ненабагато менше, ніж обожнюваний ним Ґінзберґ. Він, до речі, був на нього дещо схожий, можливо, не в останню чергу через бажання наслідувати свого ідола.

— Блюмище, ходи сюди, моє малесеньке! Моє-моє! — ще одна новоприбула гостя заледве могла охопити Блюма в діаметрі, її обличчя зникло в його безрозмірному пузі, але він, як міг, усім своїм величезним слонячим тілом продемонстрував готовність до того, що його зараз візьмуть на ручки.

— Душа моя! Я думав, ти ще у своєму Вроцлаві. — Дамський і собі поліз обійматися.

— Дамський, я вже тиждень тут, розгрібала всяке. Ой, добрий вечір!

— Елайджа, це наша Фея.

— Не фея — багіня! — знову заревів Блюм.

У Феї таки було людське ім’я — чи то Еліна, а чи Анжела, яке Елайджа того ж вечора надійно, раз і назавжди, забув. Фея була дуже милою жінкою південного типу, трішки широкою в стегнах, із чорним волоссям та оливковою шкірою. Вона відчайдушно займалася видаванням усіляких нікому не потрібних перекладів західних інтелектуалів та проведенням значно затребуваніших збіговиськ довкола тих-таки західних інтелектуалів, не ображаючи при цьому і своїх, а якщо точніше — пропихаючи їх на міжнародні виїзди-роз’їзди-пленери-конференції, не боячись навіть найекстремальніших митців, яких треба було доставляти «під ключ», тобто попередньо вивести із запою, майже власноруч відмити, оформити за них документи, заповнити всі довбані анкети та до самого літака припильнувати, аби воно десь дорогою не розгубило папери та не надумало «на хвилечку» заскочити до дружбанів бухнути.

— Чуєш, який мені про тебе анекдот розповіли: «Ви добра фея? — Так. — А чому з сокирою? — Як мало ви знаєте про добрих фей…».

— Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі.

— І хто перший сказав: «Ну то шо?».

— Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли.

— Цеерушника беремо з собою?

— Обов’язково, — кивнула Фея, дивлячись на Елайджу.

— Прошу?

— Не сци, малий! — гаркнув Блюм. — Ми йдемо в гості до Феї.

— О, я би це любив!