Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович - Страница 52

Вийшов із шкільного двору й помалу рушив у бік річки, де міг би усамітнитись у кущах, ставши на молитву. Але мусив перечекати: вулиця виявилася запруджена худобою, яку гнали два стадники. Климентій приліпився до тину, а повз нього пішли ситі і утомлені корови, важко сопучи й матиляючи рогатими головами. І щось таке чудне із ним причинилося, бо раптово уздрів, що на голові кожної корови між рогами сидить по голій істоті, з лускуватим темнавим тілом, і кожна ота істота так само рогата, а на головах у них, так само, між ріжок, сидять зовсім малі бісенята: і перші, й другі цупко тримаються брудними лапками за роги, перші — за коров’ячі, а другі — за бісячі. А коли корови зводили голови й мукали, то істоти брали покладені між рогів рогові ріжки й сурмили. І тут Климентій виразно почув голоса, сипкого й повзучого, ніби гад виповзав із рота найближчого бісика, а може, то був і справді гад, та й запитав:

— Хочеш, Климентію, подолати нас? Начувайся, щоб біди собі не напитав. Не чіпаємо тебе, не чіпай і нас, ліпше нам розійтися без змагання.

Це видіння було коротке, як проліт швидкого птаха, натомість істоти стали невидимі, а корови йшли та йшли, коротко перегукувалися стадники, а господині повиходили до воріт, щоб відібрати зі стада своїх корів і заходитися біля доїння. Тим часом худоба збила таку куряву, що він, пробираючись попідтинню, вже й світу не бачив. І нараз подумалося йому, що це якесь спитування і що він може й справді щось вирішити: а чи втекти із містечка, адже тут поселилася така кількість бісів, а чи спробувати із ними повоювати. Зрештою, думав поет, воювати з бісами чи ж його діло? Адже янгол, котрий являвся, виразно сказав йому не закопувати таланта та й тільки, а воювати з бісами не велів, власне, нічого про те не говорив. Але ні, він сказав, щоб множити таланта на десять, отож десять справ має чинити: писати вірші — раз; рецитувати їх людям — два; научати — три; приймати сповіді, коли хто бажає, — чотири; співати пісень — п’ять; лікувати хворих у міру сили своєї — шість; допомагати тим, котрі його допомоги потребують, — сім; досконалити при тому й кріпити власного духа — вісім; бути милостивим до своїх гонителів, які женуть його, собак натравлюючи, а часом і б’ють немилосердно, — дев’ять. Отже, десяте діло і є — гонити бісів, бо іншого собі придумати не може.

Слава Богу, стадо пройшло. Але ще довго простував у курявній хмарі і саме в тій хмарі, час од часу чхаючи, протвердив подумки вимоги до ексоркистів, тобто заклинателів, — тих, котрі мають силу супроти нечистих, і ця сила дається, за требником, священикам, читцям, іподияконам, дияконам і презвитерям. Але чин треба чинити не безрозсудно. Правда, в требнику сказано, що подібні речі робляться за зволенням та благословенням начальних, але оскільки Климентій — людина мандрівна і начальних над собою не має, то цей припис можна і опустити. Отож передусім належить звірити себе: чи достойний на такий великий подвиг. Перше, що має остерегти: чи не має гордості та марнославства і до скус цікавості, тобто чи смиренний ти, Климентію? Чи самого себе зневажаєш й відкидаєш і чи пізнаєш недостойність свою, адже не своєю силою маєш діяти, а таки Божою?

Звернув із більшої вулиці в меншу, бо досить наковтався пиляки, і побачив за тином кругле, як гарбуз, з висячими вусами обличчя. Голова була голена і стриміла над високим тином, як горщик, настромлений на кілка. Очі однак у того горщика виявилися примружені й хитрі, а трохи й хижі, ніби стеріг злодія чи гада, що до нього підповзав.

— Чом лазиш, ченче? — густим басом спитала настромлена на кілка голова.

— Чи вийду, пане господарю, — чемно спитав Климентій, — цією вашою вуличкою до річки?

— Це вже шукаєш, чого потягти? — пророкотіла голова. — Ото як спущу псів, то не тільки до річки вийдеш, а й перескочиш через неї, ха-ха! Ану завертай, одкіля прийшов!

«Спитуеш мене, Господи?» — подумав Климентій, зирнувши на небо, але із вулички хутенько завернув і знову пірнув у хмару куряви, де й сказав покірливо:

— Не гнівайся, Господи, на цього темного і скупого, не відає-бо, що чинить, коли неповинних людей обража.

— Оце лазять тут дармоїди, лазять! — бовкав десь збоку від Климентія, наче дзвін, потужний бас. — Робить не хочуть, а тіко й нюшать, де щось поцупить, тьху на вашу голову! Я б цих школярів, наче гнид, повидушував би. Кирпу гнуть, що грамотні, а голота голотою, ще й голотою поганя. До плуга б їх упрягти!

Але Климентій не слухав того бовкання, не до того було. Не мав зважати на дрібниці, адже пробував у стані самоосторог, тобто готував себе до великої виправи, а раз так, мав бути духом урівноважений та й спокійний. Отже, яка друга осторога? Ага, стерегтися сріблолюбства та лихоємства, а за труд свій плати не брати, бо владу над бісом можна взяти тільки без винагороди. Срібла він не мав і не має, хіба який чех упаде при милостині, якого не хочуть брати торгівці, але отаманиха винагороду таки пообіцяла, і він, на жаль, не відказав, що нічого за труд не візьме. Але не сказав, що візьме, отже, все у волі його, і тут він чистий є. Хіба черв’ячка заморить, але прийме це не за винагороду, а як милостину. Дар же Святого Духа не продається за тимчасові ціни.

Усе ще не бачив світу, бо курява як піднялася над дорогою, так і стояла. Але йшов у той бік, де були міські ворота, а за ними, як пам’ятав, напевне має бути річка. Там містечко кінчається, і він зможе усамітнитися, а отже, до решти зосередитися.

Так воно, зрештою, і сталося. Вирвався із хмари, як з пелени морочної, і йому в очі кинувся чудовий краєвид: маленька річечка тонула поміж кулястих верболозів, за нею — засіяне поле, яке вже починало жовтіти, а що сонце вже зайшло, від води починала відходити тепла пара, покриваючи все чарівною тканкою. Климентій сів на березі так, щоб можна було впустити у воду ноги: так завжди чинив, коли втомлювався, і завмер, прочуваючи, як помалу в душу заходить мир. Зуділи навколо комарі, але цера його, мандрівника, засохла й придубіла, тож не могли зашкодити, тож утопив зір між зелень напіврозмитих куль вербового кущовиння та й слухав, як плескає, скидаючись над водою, риба. Було тихо, й повітря ніби перетворилось у кисіль, а ще густішим киселем стала течія, що омивала його чорні від куряви ноги.

Третє, що потрібно і чого належить стерегтися, подумав Климентій, — це не бути у гріху §луду й оскверненним від тілесної нечистоти. Адже мовив Иов: «Сила диявола в його стегнах, його ж міцність у пупі його живота, і над тим диявол має владу, що супротивне розуму і закону Божому, тілом своїм зле володіє, як кінь, що не має розуму».

І тут Климентій Зіновіїв, мандрівний ієромонах і творець научительних віршів, тяжко задумався. Ні, не був битий гріхом блуду, бо ніколи не пізнавав жінки, хіба що в юності закохався, але таємно й безнадійно, бо дівчина, яка його уразила, й не дивилась у його бік, та й не рівня вони з нею були, очевидячки, навіть ніколи й не довідалася про його гаряче почуття. Вона ж йому марилася, приходила у сни в неподобному вигляді, і його плоть уві сні таки набрякала, і чинив із нею, на її заклик та звабу, любодіяння, і вибухав, сонний, ніби на частини розривався, і помирав не раз у ній, що викликало в ньому непомірний жах, коли прокидався, бо гадав, що в ньому поселився-таки біс плоті. Жив тоді у школі і якось, коли ночував у них один мандрівний ієромонах, як це тепер він сам (часом йому нерозумно здається, що був то таки він сам у іншому тілі та часі), сповідався щиро, як людині незнайомій, бо тільки незнайомому панотцеві міг виповісти таку таїну. І той отець, звався він Варсонофій, повів хлопцеві:

— Це, юначе, таки біс плоті в тобі поселився. Коли не хочеш, щоб подолав тебе до решти або ж розчавив, як комаху, задовольнися насправді, не уві сні, тобто пойми жону, і це звільнить тебе, а коли цього не хочеш чи не можеш учинити, піди у ченці й умертвлюй тіло своє, бо то найсильніший із сильних біс, і слабка людина супроти нього.

— А коли б пойняв жону, — спитав тоді наївно хлопець, — то хіба б його прогнав?