Львівська пані - Сангал Юрко - Страница 18

Якось конопата Мироська вчепилася: «Не зир та не зир своїми очиськами на мого чоловіка!», і так розлютила мене, що я визвірилася й ляпнула, що вона зі своїм чоловіком довго жити не буде. Мироська оторопіла, більше й словом не обізвалася. І треба ж — через день її не стало… Люди казали, що кров вдарила їй у мозок. Люди казали, а я мислила про своє… Мені тоді стало так страшно, так страшно… Я, їй-богу, не хотіла її смерті. І мала на увазі цілком інше, коли те сказала. Я мала на увазі… І хіба вона не знала, що не можна мене чіпати?! А її Іван був мені байдужий. Хіба я винувата, що він завжди до мене прилипав, а після її смерті взагалі не давав проходу?.. І чого б то я повинна була йому віддатися, якщо він для мене взагалі нічого не значив?! Усе бідкався: «Не можу без тебе жити!», лякав: «Покінчу із собою!» І хто міг би подумати, що цей дурень таке утне!.. Казали, що після смерті жінки йому було дуже важко з дітьми, що почав пиячити і в гарячці розпанахав собі вени. Ідіот!

А може, в моїх очах направду є така страшна сила?! В інших вони просто темні, карі, а в мене — чогось чорні-пречорні, такі, що й сама боюся глибоко зазирати в них — тоді аж відкидає мене від люстра…

Якось сусідка бовкнула, що мій погляд продирає до п’ят. Уже не раз помічала: най там хто, а в розмові зі мною завжди дивиться вбік… Навіть німці, й ті, коли у війну вдиралися до нашої камениці, німіли під моїм поглядом.

«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» — яка пісня, яка пісня! Таж вона про мене… «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» Я такою була. Тільки такою… А гітара бринить саме так, як моя душа — тоді, коли мені найбільше хочеться жити… Як же я любила співати! Пісня завше допомагала нам виживати. І що б ми робили, якби не пісня?! Та й хіба можна любити, не співаючи?! Хіба можна? Мій Назар, чом він не бачив мене такою, як співається в тій пісні?! «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!»

КОЛИ ВТРАЧАЄШ СЕБЕ

Покидьок! Обізвати мене старою козою! Мене! Сам козел! Як же мені нестерпно боляче! Я сиділа на балконі й лише спитала, чого він там так грюкає, що аж стіни хитаються. А він мені: «Заткни пельку, стара козо!» Сам козел! І як то можна цілком незнайомій людині таке сказати?! І такий біль ошпарив душу, ніби в пеклі опинилася… Ліпше опинитися там, ніж зазнати такої наруги. Зараз мені смерть солодша, ніж життя. Хіба ні?! Так можна й себе втратити. І тоді з ким жити? З ким жити, якщо втратиш себе?! Я й так самотня, а тут ще — втратити себе… Тоді лише скніти, як ница падлина… Лише скніти! А цей покидьок усе гамселить та гамселить у стіну, не зважає на мене. Нехай би хтось вийшов і щось йому сказав. Уже, як-не-як, одинадцята година ночі і, може, хтось потребує сну. А він знову: «Заткни пельку!» Мої руки мимоволі намацали залізяку, котра завжди валяється на балконі, — на ній Семен колись оббивав взуття. Ніколи не могла навіть зрушити її, а тут, відчуваю, й не таке підняла б… І ця залізяка вже нависла над головою цього мерзотника… Але якась неземна сила зупинила мене. І якраз тоді, коли я мала розімкнути пальці, в моїй душі прокинулася п’ятилітня дівчинка. Ця ніжна, лагідна й добра дівчинка, яку я леліяла й оберігала ціле своє життя, а зараз могла вбити одним рухом, позбавивши життя людину… Могла вбити! То, певно, смерть дуже хоче зустрітися зі мною. І чого тільки вона не вигадує, аби переможно стати мені перед очима!.. Вже так старається, так старається…. Диви, що затіяла! А я ледве не піддалася… Своїми ж руками могла відкрити їй двері до себе. Як же легко можна її впустити!..

ПЕРЕДЗВОНИ

Дзвонив мій Ромчик? Ні? Як ні?! То хіба не мій Ромчик дзвонив? Ну й що, що він помер?! То таки мій Ромчик дзвонив! Не може бути, аби мені у вухах так дзвонило!

Коли я мала народити його, так само дзвонило в моїх вухах. Тоді телефону ще не було в нас. Невже я знову його народжу? Мого Ромчика. Я так і зроблю: ще раз поверну його до життя. Ще раз… Може б, я трохи сильніше піднатужилася, і він би направду вийшов із мене. Як тоді. Цей його крик, крик мого болю, — і мені відразу стало б легше, ніщо вже не мучило б… А то мене болить, ламає, нудить — як тоді, коли мала народжувати. Може, він зараз знову з’явиться… І нарешті почую його голос, гляну на його очка, губки, носик, щічки, на всього-всього, побачу навіть нігтики на його пальчиках. І буду так голубити Ромчика й пестити, так любити й оберігати, що ніякі хороби не вчепляться його. Вже більше не допущу, аби, як колись, захорував астмою і так важко дихав, задихався… Ромчику! Хіба то не ти дзвонив?

СВІДОК УБИВСТВА

Га-а-а? Невже сон?! Аж не віриться. Ще досі чую ці дошкульні укуси мурашок, ці безжальні побої палицями, якими зустріли мене хлопці на лісовій доріжці. Так люто побили, що я вже й ворухнутися не могла. Я їм нічого не зробила. Лише плазувала собі до залитої сонцем галяви. Плазувала, дихала… А вони перегородили мені дорогу і зусібіч штрикали палицями… Остерігаючись мого зуба… І реготали, коли я намагалася викрутитися і вирватися на волю. Так реготали, що той регіт мене вбивав більше, ніж удари палицями. Притиснувши мою голову до землі, аби я не вкусила, вони вбивали мене з такою ненавистю, ніби я винна у смерті, якою вони колись помруть… А наситившись своєю злобою, кинули мене в мурашник. І так тішилися, так тішилися, коли моє тіло почало знову звиватися від мурашиних укусів… І нестерпний біль розбудив мене…

О, як же пече й ниє моє людське тіло, ніби направду жорстоко бита палицями й кусана мурахами! Аж морозом узялася шкіра… Згадую, ще дівчиськом стала свідком подібного вбивства гадюки. Такого ж безпричинного. Тоді я остовпіла, не могла й слова вимовити… А ті хлопці самі собі ніби вже не належали, а керувала ними сама смерть… Але чого воно зараз знову прийшло? Я тут ні до чого — лише стояла… Стояла, і мені тоді навіть здавалося, що то мене забивали на смерть, а потім викинули моє тіло голодним мурахам… Але по тім, як стала я свідком цього, у мені почала роїтися якась нелюдська сила. Ніби душа вбитої змії переселилася в мене.

РОЗМОВА ІЗ СОБОЮ

Мовчання… І знову тільки безлике мовчання. Навіть не маю з ким поговорити. Ті, хто пліч-о-пліч зі мною несли свій життєвий вантаж, зрадили — вже давно повмирали. Таке: чим далі, тим менше того живого, за що можна зачепитися, у що можна сховатися, аби не знесло тебе якимось смерчем у чорне провалля… Тепер — як у пустелі. Хоч кричи, хоч не кричи… Луни — й тієї вже не чути!

Ці молоді дивляться не на мене, а крізь мене, — ніби нема мене. Ніби я хора, але хора життям — занадто довго живу… Та хіба це життя, коли не дають і слова сказати?! Лише ті, з ким десятки літ зналася, й були моїм життям. Ті, хто мене розумів. Казали, що якийсь старий помер від мовчання — не мав з ким поговорити. Залишився без товаришів, як без життя… Ні, буду розмовляти хоч сама із собою! І най кажуть, що я ненормальна. Спробуй тут бути нормальною! Відчуваю: якщо день промовчу, то наступного ранку вже не прокинуся…

Так-так, зараз лишень щури й бавляться у дворику: ганяють один поза другого, людей не бояться. Раніше дітвора казилася, не даючи ні хвилі спокою, а проте відганяла чорні думки кудись так далеко, що їх ніби й не існувало. А тепер лише ця міська тварюка залазить сюди, на другий поверх, скаче по сходах, як псюр. Напевно, нема такого місця в будинку, куди б щури не могли пролізти. Мені все здається, що вони нишпорять навіть у моїм тілі, і коли щось починає боліти, то тільки через них, і надто напосідають на печінку, а в голові влаштували собі лігвище і рояться там різними чорними думками… І куди дивиться санінспекція?! Колись щури такої волі не мали, як і сміли десь шмигнути — то лише вночі. А за теперішньої влади серед білого дня ходять пішки по дворику, як повноправні господарі; зашугали людей так, що ті із квартир зайвий раз не висунуться… Невже ніхто не зможе витравити їх?! Тепер лише вони забавляються й мають задоволення від життя! Бо й справді: перестаєш гратися — перестаєш жити… Старші люди чомусь утрачають здатність знайти собі хоч якусь потіху, життєву забаву. Таж навіть не навчена бавитися дитина, бачу, не є щасливою. А нам, якщо в суєті сприймати життя серйозно, яким воно є, — і дня не пережити… Й от нас, старих, залишили сам на сам із Вічністю, яка чогось не любить жартів і пустощів… Спробуй тут бути сповна розуму, якось зберегтися й зберегти свої останні дні!.. Молодіж собі забавляється, їй смішно на нас дивитися… Молоді вмить знаходять собі розвагу, а нам — і глянути зась… Усю серйозність життя переклали на плечі старих.