Неділі в серпні - Модиано Патрик - Страница 10

Він сидів у тому самому кріслі, що й під час нашої першої бесіди, біля басейну, дно якого було вкрите пожовклим листям та сосновими шишками. А втім, Конде-Джонс, певно, нерухомо просидів там від самого початку виконання своїх «дипломатичних функцій», як він сам висловлювався, трохи глузуючи з себе. Бо хоч посадою консула можна й пишатися, а все ж таки було неясно, в чому ті його «функції» в Ніцці полягають. Він розумів, що ця посада в нього остання, що сюди його «вислали» і він сидітиме тут до самої пенсії.

І ось цей час настав. Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, «обмити» його від'їзд.

- Завтра я від'їжджаю,- промовив Конде-Джонс. - Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.

Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли «Шато-Азюр», ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його «дипломатичну» самотність у Ніцці.

-- Мені боляче покидати Лазуровий берег... - Він замислено подивився на порожній басейн і занедбаний парк, що пахнув евкаліптом.

Шофер подав пастіс. Ми сиділи поруч біля басейну без води.

- Я маю для вас новину. - Він подав мені великий синій конверт. - Мені довелося звернутись до посольства, в Париж...

- Безмежно вдячний вам за турботи.

- Прошу. Мені й самому було цікаво... Прочитайте ці папери дуже уважно. Вони на це заслуговують...

Я поклав конверта собі на коліна. Він іронічно подивився на мене.

- Ви казали, що прізвище вашого приятеля було Ніл?

- Так.

- Скільки йому було років?

-Близько сорока.

- Тоді це те, що я подумав... Йдеться про історію з...

Конде-Джонс шукав потрібного слова. По-французькому він розмовляв бездоганно і все ж таки час від часу спинявся - це була, без сумніву, звичка дипломата,- щоб підібрати точніший вираз.

- ...про історію з привидами.

- З привидами?

- Так, так. Ви самі побачите.

Із чемності я не хотів відкривати конверт при ньому. Він пив свій пастіс маленькими ковтками, милуючись парком і останніми променями надвечірнього сонця.

- В Америці мені буде нудно... Я звик до цього будинку... Дуже дивна вілла, якщо вірити цим паперам... А втім, я ніколи не чув тут жодного підозрілого звуку. І не бачив уночі жодного привиду... Правда, сплю я дуже міцно... - Він по-дружньому поплескав мене по руці. - Ви добре робите, що досліджуєте таємниці цих старих будинків на Лазуровому березі...

У конверті я знайшов два бланки - такого самого кольору, що й конверт,- американського посольства. Текст був надрукований на машинці рожевими літерами: «Шато-Азюр», вілла на бульварі Сім'є в Ніцці, у 30-х роках належала Вірджілові Нілу, громадянину США, власникові фірми косметичних виробів та парфумів «Токалон», дирекція якої містилася в Парижі - вулиця Обер, 7, та вулиця Помп, 183, а також у Нью-Йорку, на 20-й Західній вулиці, 27. У 1940 році, коли почалася окупація, Ніл повернувся до США, а його дружина залишилась у Франції. Оскільки Сполучені Штати вступили у війну, фірма «Токалон» підлягала передачі німецьким окупаційним властям. Однак пані Ніл, уродженій Бордьє, пощастило довести своє французьке громадянство, і це дало їй змогу очолити фірму свого чоловіка».

Проте у вересні 1944 року, після визволення Франції, становище пані Ніл ускладнилося. Як виявилося, «в період німецької окупації вона підтримувала в Парижі та на Лазуровому березі тісні стосунки з Етьєном-Полем Леандріні, 16 травня 1916 року народження, останнє відоме поліції місце проживання: Париж, XVI округа, проспект Фош, 53, засуджений заочно 21 червня 1948 року за співробітництво з окупантами до двадцяти років примусових робіт із повною конфіскацією майна, а також позбавленням французького громадянства та забороною проживати у Франції протягом двадцяти років».

Посольство повідомляло, що віллу «Шато-Азюр» конфісковано у вересні 1944 року «внаслідок розслідування діяльності Етьєна-Поля Леандріні, з яким пані Ніл перебувала в тісних стосунках». Конфіскували віллу американські війська. У червні 1948 року було досягнуто угоди, згідно якої пан Вірджіл Ніл, директор фірми «Токалон», передав віллу «Шато-Азюр» посольству США у Франції».

Зазначалося також, що «пан і пані Ніли не мали дітей». Конде-Джонс підкреслив цей рядок зеленим чорнилом і дописав на берегах: «Одне з двох: або ваші знайомі - просто привиди, або в них є еліксир молодості, виготовлений у лабораторіях фірми «Токалон». Сподіваюся, ви цю таємницю розгадаєте. Бажаю успіху!»

І все ж це був не сон. Його справді звали Вірджіл Ніл. Я навіть зберіг візитну картку, яку він дав мені під час нашої першої зустрічі, написавши на ній номер телефону вілли. І я щоразу діставав картку з кишені перед тим, як набрати його номер у телефонній будці на бульварі Гамбетта. На картці тільки стоїть (я ще раз перевірив це сьогодні ввечері): «Пан і пані Ніл». Адреси там нема.

Єдине свідчення нашого знайомства з Нілами (якщо вони звалися справді так і якщо повірити у привиди чи в еліксир молодості, про який казав Конде-Джонс) і єдиний доказ на користь того, що то був усе ж таки не сон,_ це їхня візитна картка та знімок нас чотирьох - Сильвія, я та Ніли, - зроблений на Англійській набережній одним із вуличних фотографів, що підстерігають там туристів.

Я ще й досі бачу того фотографа щоразу, коли проходжу повз «Середземноморський палац»,- він чергує там завжди, фотограф вітається зі мною, але апарата на мене не націлює - мабуть, відчуває, що я вже не турист і з натовпу не виділяюся. З цим містом я вже злився.

Того дня ні Сильвія, ні Ніли навіть не побачили, як він нас сфотографував, і я непомітно взяв у нього рекламний проспект з адресою. Через три дні я, нічого не кажучи Сильвії, зайшов до його ательє на вулиці Франції. Я завжди зберігаю такі фотокартки - ці свідчення існують довше, ніж тривали скороминущі хвилини прогулянок у сонячному надвечір'ї, коли ми були щасливі... Ні, ніколи не слід відвертатися від цих вартових часу з фотоапаратом на шиї: вони чатують на мить, щоб назавжди спинити в ній нас. Я знаю, про що кажу: Фотограф... Адже я теж був фотографом...

Я хотів занотувати всі подробиці нашого спілкування з Нілами так, ніби складаю донесення для поліції або письмово відповідаю на запитання слідчого, який не тільки допомагає мені розгадати цю таємницю, а й ставиться до мене доброзичливо, навіть по-батьківському...

Я мав зателефонувати тому Вірджілові Нілу протягом тижня. Це було якраз після нашої зустрічі з Вількуром. І Ніла «втішило», як він висловився, те, що ми таки нагадали про себе. Вони з дружиною, мовляв, згаяли десять днів на «непередбачену ділову поїздку», але тепер будуть «раді» пообідати з нами, якщо це нас влаштовує, другого дня. І Ніл дав мені адресу ресторану, де ми й зустрілись о пів на першу.

Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сильвією прийшли перші. Нас посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) - італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати... Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї... З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру...

Думаю, Сильвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім'я і показують фотокартки своїх дітей?

Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах - твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова - без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив: