Неділі в серпні - Модиано Патрик - Страница 20

- Та цього ж уже давно немає, мамо! - знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.

- То й що? Маю я право хоч би помріяти?

Ця манера обривати сина викликала в мене подив.

- Справді, кожен має право помріяти,- проказала Сильвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.

- Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,- промовив Вількур. - Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він «Південний хрест».

Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв'єрський пагорб.

Сильвія краєм ока поглядала на мене.

- Я вам покажу його,- сказав Вількур. - Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь...

Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.

- Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.

- А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом? - запитала пані Вількур. -У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.

Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сильвію, немов закликав нас у свідки.

- Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.

Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.

- Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. - її тон був щирий і зневажливий водночас. - Сильвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...

Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...

І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сильвії!

Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.

- Мамо, це - Рене Журдан.

Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.

- Хто? - перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.

- Рене Журдан, мамо...

Гість простяг їй руку.

- Добридень, пані...

Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.

Тоді Рене Журдан простяг руку Сильвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.

- Рене Журдан,- сказав до мене Вількур,- мій товариш. - І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.

Той сів.

- Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.

- Чудовий,- прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку - таку саму порожню, як і його погляд.

Вількур нахилився до матері.

- Той чоловік, що хоче продати діамант,- Журданів товариш.

Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.

- Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.

- Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це - історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається «Південний хрест».

- Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!

- Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?

У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.

- Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.

- Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.

- Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. - Покажете мені той ваш «Південний хрест».

- Завтра, мамо?

- Завтра. - Вона задумливо похитала головою.

- Ходімо, Рене,- сказав Вількур. - Треба поглянути, як там посувається робота. -Він підвівся і став переді мною. -Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сильвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...

Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сильвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.

Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.

Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сильвії:

- Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.

- Зараз...

Сильвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.

- Може, нам краще сісти на сонечку? - озвалася до мене пані Вількур.

Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?

- І які ж будуть ваші фотографії? - запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості.

- Чорно-білі,- відповів я.

- Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.

Ця категорична думка мене здивувала.

- А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. - Якусь хвилю вона мовчала. - Береги Марни - це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.

Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.

- Може, ви перебільшуєте? - спитав я.

- Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.

- Спробую,- пообіцяв я.

- На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це - місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу... - Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. - Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...

Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...

- Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...

Сильвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.

- Рада була з вами познайомитись.

Тоді поцілувала в чоло Сильвію.