Славка - Ткачук Галина - Страница 1

Галина Ткачук СЛАВКА

СЛАВКА

ЧАСТИНА 1. СЛАВКА

БОЯРКА

Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин і мала такі етапні відрізки.

Номер перший — від мого будинку до інвалідського магазину. Раніше тут не було асфальтової стежки, була грязюка. Цей шлях іде поряд із лінією тополь. Під однією з них — вінок штучних квітів: якийсь хлопець розбився тут на машині на Великдень.

Колись ми називали кожну тополю на ім’я, але ці імена швидко забулися. Пам’ятаю тільки Останню Тополю і Низьку Омелу. І Липку іще.

Тут можна зазирати за паркан праворуч від стежини і роздивлятися закинуті дачі, де люди взимку і восени здебільшого не бувають, а осінь і зима у наших краях, якщо чули, безмежні.

Ми живемо у таких місцях, куди дачники приїздять лише ненадовго.

Потім шматок шляху — від інвалідського магазину до меблевого. Тут в одному місці асфальт стає плиткою.

На відтинку від меблевого до світлофора — прихований канцелярський магазин. Коли розмальовували його вітрину — рештками жовтої фарби намалювали сонце просто на дорозі.

Ще тут ростуть вишні й шовковиця. І горобина, але хто ж її їсть!

Біля шостої школи — черемха, її ягоди їстівні, але це не тут. Тим шляхом можна вертатися з музичної школи, але ніколи не йти туди!

Наступний шмат дороги — від світлофора — дворами — до третьої школи. Що тут казати: двір — собаки, коти. Колись зимою тут стояв дядько у светрі й грівся на каналізаційному люку. Здається, його вигнали. Коли я йшла назад, біля нього стояв інший дядько, вони балакали. Цікаво, невже другому ніде було першого переховати від негоди?

Тепер недовго — від третьої школи до музичної. Тут ідеш повз автобусну останівку і телефінну будку. Самого телефону нема. По-моєму, колись був. Тепер він тільки намальований на білій стінці вуглиною.

За останівкою — дев’ятиповерховий будинок, з якого мене повсякчас обстрілюють яйцями, помідорами чи сирою картоплею. Вірніше, здебільшого квашеними помідорами і сирими картоплинами. І тільки один раз було яйце, і один раз — яблуко.

От саме коли було яблуко — я кинула на підлогу важкий пакет із флейтою. Мене охопив розпач. Ці жахливі дні, ця зима без снігу, це маленьке місто дітей, де всі батьки відчайдушно працюють в Києві, лишаючи тут тільки бабусь і дідів, тільки вчительок і лікарів у поліклініках і районній лікарні, тільки продавців у нечисленних магазинах і торговок на базарі, і тільки іще двох бібліотекарок.

Наша міліція жила у лісі. Та й райрада ховалася там само, ховалася від своїх зимових дітей.

Але в мене кинули яблуком, і я кинула пакет із флейтою об землю і підняла очі на високі поверхи. На шостому із балкона визирала маленька відчайдушна рожа. Рожа щось кричала, видно, матюкалася, але було толком не чути.

— Та щоб я здіхла! — закричала я. — Я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна зіграти! Ти розумієш, про що я, рожо матюклива?! І грати мені знову сорок хвилин, аж у очах рябітиме! І знову вчитель скаже, що я не працюю, хоч і здібна дівчина! І знову спитає про квитанцію за оплату навчання! І знову закричить, що поки я її не принесу, йому не виплатять зарплатні! А мені батьки не дають цієї квитанції! І я слова їм сказати не можу! Тому що раптом їм грошей зараз нема! А я їм нагадуватиму! Ти розумієш, рожо?! А додому мені іти знову сорок хвилин цим холодом! А там знову — це домашнє завдання! А батьки сваритимуться! Я навіть читати не можу, коли вони сваряться! Розумієш, рожо?! Сволоч! А йому — яблуками кидатися! Та ти мені у плече, убоїще, влучило!

Мене, кричащую, було видно і чути із кабінету вчителя музики.

Він вийшов, сумно став за мною руки в боки, і слухав, як я кричу невідомо кому, а тоді сказав.

— Славко! Ти постійно спізнюєшся! Ти спізнюєшся на п’ятнадцять хвилин! Весь урок сорок хвилин, а ти спізнюєшся на п’ятнадцять! Або зовсім не приходиш!!! А я сиджу і чекаю! А у мене вдома хворі! Краще я б туди пішов, як ти думаєш?!! Що у тебе взагалі в голові???!!! Ти думаєш, що ти робиш?!!! А тепер ти кинула інструмент у багнюку під ноги і кричиш невідомо що!!! Ти розумієш, що інструмент псується?!! Ти знаєш, скільки твоєму татові коштувало купити інструмент?! Ти хоч розумієш, що робиш?! Ти уявляєш: йому знову потрібно буде йти у Стару Боярку до майстра!!! І мені знову треба буде за це попередньо домовлятися!!! І все через що?!! Через якусь на пустому місці істерику!!! Подивись! Ти випачкала всі ноти! Ти розумієш, що це мої ноти?!! Ти знаєш, як важко тепер знайти хоч якісь ноти?! Тим більше — для флейти! Вони ніде не продаються! Я за свої гроші їх дістаю!!! Ось саме за ті гроші, яких мені ніколи не дадуть, поки ти не принесеш свою кляту квитанцію!!!

Він відвернувся від мене.

— І взагалі, усе це… Ця робота… Ця школа, де навіть не топлять, де сирі плями на стінах… Ця зима. Цей грип. Це відчуття тимчасовості… Славко! Ти ідеш на урок?!!

— Якщо я зара куди і йду — так це надерти задницю отій рожі! — Я показала пальцем на шостий поверх, але рожа у цю хвилину присіла, тож вчитель не побачив нікого.

Він розвернувся і пішов від мене.

У короткому синьому піджакові, в коричневих штанях. Йому було холодно надворі, цьому Олександрові Антоновичу. І він пішов прямою стежкою повз школу. Не зайшов і не вбрався, не забрав речі, а попрямував далі, повз лікарню, він ішов прямісінько у ліс і ходою своєю нагадував саму безмежність.

Я зітхнула і пхнула флейту чоботом.

Це ж я піду, а її хтось вкраде! Якась збочена, якась п’яна, старша мене удвічі (мені вісім), протилежна статтю зараза, яка навіть не знатиме, що це за річ! (Таке вже разок ледь не сталося у школі, куди я носила флейту, якщо не хотіла вертатися додому, а потім знову іти сюди!) І от воно порегоче і викине! А знаєте, скільки вона коштувала? Її ж ніде дістати не можна! Її робив майстер із запчастин, яких теж дістати ніде не можна! А зараз якась рожа типу цієї, не надто відмінна розумом від жбурляльника овочами, вкраде її, сама не знатиме навіщо! І ржатиме, ржатиме, як ржуть тільки найтупіші із хлопців, а вірніше — усі вони!

Таж нехай, нехай кожне, яке недобрим оком зиркне на мій пакет, — тут же покриється риб’ячою лускою і кружлятиме навколо цього місця, як прив’язане! І нехай рот його, сам того не бажаючи, кричить слова, яким немає змісту!

Після такого закляття я отримала сміливість піти на поверхи і відшмагати заразу!

Добре хоч, що запам’ятала, у якому воно стирчало вікні. Добре хоч, що розібралася, в якій живе квартирі.

Я подзвонила. Відкрили одразу. Вражий хлопець років чотирьох віком. Одразу скрикнув і втік до кімнати. Я зайшла в їхній коридор, Ручка на дверях до кімнати клацнула — хлопець заперся. Я роззулася і зняла куртку.

— Відчини!

У кімнаті засміялися.

— Відчини, кажу, буде гірше!

— Дура!

— Відчини, заразо, а то сраку надеру!

— Дура уродліва!

— Кажу тобі — відчини, бо мамі розкажу! І вона тобі сраку надере! Після мене!

— Дура! Уродліва і дурацка!

Я гупнула кулаком у двері.

— Шо ти робиш?! Ти ж їх виламаєш!

І тут я зробила одну штуку: в кімнаті не було порога, я всунула ногу в щілину під дверима і почала їх трясти. Хто ж знав, що саме ці двері у них були роздовбані! Підскочили! Знялися з петель! І впали просто на мене!

Хлопець закричав несамовитим криком.