Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка - Страница 22

22

— Ні, тобто так, але... просто всі вони у Ма... Максовій хаті.

— То й прекрасно. — Тамара рішуче підвелася. — Сходи, будь ласка, до нього в гості й забери всі журнали, які знайдеш.

— Ти не розумієш... Він замок поміняв, я ключа не маю, а сам він не відкриє. І ще там у нього коханка, я чула...

— Кицю, — поблажливо мовила Тома, — ти мене недооцінюєш. Не переймайся за це. Просто сходи.

* * *

Наріне покірно пішла.

Вона мала великі сумніви, що таланти її нової знайомої, якими б великими вони не були, чимось зарадять проти Макса і зачинених дверей, але виказувати це не мала права. Їй тепер тут жити, і нерозумно заперечувати Тамарі в перший же день спільного існування. Якщо нічого не вийде — вона просто повернеться з порожніми руками, і все.

Та коли дівчина дісталася сходами п’ятого поверху під’їзду номер два, де й мешкала до цього часу, сталося диво: двері її колишньої квартири розчахнулися і звідти вивалилася розхристана фарбована блондинка, однією рукою затискаючи під пахвою сумочку, колготи та плащ, а іншою безуспішно намагаючись застібнути блузку на голих грудях. Панянка зі схлипами промчала повз спантеличену Наріне, ледь не збивши її з ніг, і побігла сходами вниз. Десь між третім і другим поверхами, судячи з характерних звуків, блондинку знудило.

Наріне зацікавилася. Тепер з розчинених дверей відчутно потягло відразливим смородом. Затиснувши рота рукою, вона пройшла в передпокій, зупинилася на порозі спальні...

Оце так видовище!

Забувши про нестерпну смердоту, Наріне зареготала. Бачить Бог, це найпрекрасніше, що вона бачила за все своє життя. Шкода, фотоапарата немає...

— Ти що тут робиш?! — істерично захлюпав Макс, плутаючись у просякнутих лайном простирадлах. Господи, а занавіски... а стіни... — Чого вирячилася?! Чого регочеш?! Пішла геть!..

— Вибач, любий, — простогнала Наріне, все ще не в змозі розігнутися від реготу, — але я повернулася за своїми речами. Я швиденько, заважати не буду...

— Дай мені чистого рушника, дурепо! І набери води у ванну!

Та Наріне вже просувалася до своєї колишньої кімнати, спираючись на стіни, неначе підстрелена. Від незвичної кількості сміху звело всі м’язи в животі, і вона навіть злякалася, що зараз задихнеться.

Ага, не дивно тут задихнутися... Бідолашна блондинка... Цікаво, це сталося під час попереднього пещення чи вже після оргазму?

У кімнату Наріне просто-таки ввалилася, заливаючись сльозами. Ганчір’я у шафі вирішила не чіпати, зібрала лише найцінніше — кілька книжок та аудіокасет, великий стос обіцяних журналів, маленький фотоальбом, косметичку і старенький фен. Усе це звалила в цупкий пакет з-під гербіцидів, що валявся під ліжком, і потягнула вантаж до виходу. Але на півдорозі до коридорчику не змогла не зупинитися, щоби ще раз помилуватися фантастичною феєрією.

Макс уже виплутався з потемнілої ковдри і стояв на тремтячих ногах; виглядало це так, неначе нижню частину тіла йому пересадили від корінного папуаса. Проти волі Наріне знову вибухнула сміхом. Її колишній чоловік викинув з голосу всі наказні нотки і лише просипів тремтяче:

— Люба, будь ласка... допоможи мені помитися!

— Для чого, коханий? — схлипнула вона й утерла з очей насміяні сльози. — Ти тепер виглядаєш у повній відповідності до свого внутрішнього світу. Цілковита гармонія. Щасливо залишатися! — І пішла геть.

— Стій! — заревів він їй услід. — Стій, не смій мене так полишати! Курва ти! Зачини двері! За... о-о-о...

Схоже, ще не все.

Наріне вийшла з квартири, вперше за багато часу відчуваючи себе по-дитячому щасливою. Попри прохання чоловіка, вхідні двері вона лишила відкритими настіж.

* * *

На кухні, нахилившись над своїми порціями запашного зеленого чаю, реготали вже обидві. Тамара про себе зауважила, що навіть колір обличчя у дівчини став більш природним.

— Не розумію, як тобі це вдалося, — похитала головою Наріне, все ще періодично стрясаючись від сміху. Тома лише невизначено махнула рукою.

— Старий сімейний рецепт. Я скористалася фотографією цього мачо з твого гаманця. Дивно, що ти її досі носиш.

— То ти все-таки нишпорила в моїй сумці!

— Тільки заради успіху справи, — схрестила пальці Тамара. — Сподіваюся, ти не образишся?

— Ні, ну що ти! Я просто в захваті!

— От і добре. Гарантую, що спогади про цей маленький конфуз, чи, краще сказати, велику несподіванку, істотно псуватимуть твоєму Максу всі майбутні інтимні радості. У цьому й полягає вища справедливість.

Наріне простягнула руку і торкнулася Томиного плеча.

— Дякую.

Вони ще трохи посиділи за чаєм, базікаючи ні про що і час від часу хихикаючи, як дві школярки, що уперше в житті побачили «оте саме» в чоловіка, а потім Наріне, вибачившись, пішла відпочивати. Тамара не стала затримувати її — мала справді напрацювалася дай боже, а крім того, у неї самої було безліч глянцевих справ. Тома ніколи нічого не відкладала на «потім», тому, зібравши в кулак усю свою волю, заходилася гортати кольорову макулатуру, вщерть забиту ідіотськими порадами типу тих, якими безуспішно користувалася Наріне, і підсолодженими біографіями та інтерв’ю з представниками так званої богеми. Тамара не читала статті — лише охоплювала чіпким поглядом кожну картинку, вдивлялася в кожне лице і гортала далі. Це нудне до кольок у печінці заняття тривало майже дві години. Зрештою шуканий писок Тома побачила в рубриці «Повний гламур» журналу «Каріна».

Те, що це був саме він, не викликало жодного сумніву.

ГЛАВА 10

Як правильно сунути руку в осине гніздо

Завжди чужими таємниці не бувають.

Михайло Мамчич

Головний підозрюваний пихато дивився на неї з барвистої журнальної сторінки з оглядом якогось збіговиська в одному з нічних клубів. Варто було лише побачити цю фізіономію на папері, а не в розпливчастій схованці пам’яті, як голова із клацанням касового апарата відразу ж видала всі наявні спогади. Ну звісно — ось той, кого вона шукала. Не дивно, що Тамара його підзабула — бо завжди зневажала цю рубрику та її однойменний клон на одному з телеканалів. Цей Філіп Зорев (саме таке ім’я повідомляв журнал, ігноруючи правила українського правопису) був типовим представником «золотої молоді», чи то «покоління «пепсі», — Тома завжди плуталася в цих визначеннях, втім, суть лишалася незмінною. Вона органічно не перетравлювала всю цю пластмасову vip-братію з перманентним солярійним загаром «два бакси хвилина», неприродно білими зубами, безцелюлітними дупами та курячими мізками — вони нагадували їй недороблених андроїдів, котрих відшліфували зовні, але в яких забули завантажити хоча б найменший інтелект, обмежившись найпримітивнішими інстинктами та вкрай урізаним словниковим запасом з обов’язковими «тіпа», «лаве» і «карочє». Підозрюваний суб’єкт мав усі шанси вважатися еталонною моделлю — ніжна шкіра, підведені чорним очі, пірсинг у губках, вибілена пергідролем копиця волосся та жодного натяку на проблиск розуму в очах. Не дивно, що Тома не відразу визначила стать особи у видінні — такого наяву побачиш і все одно помилишся. Один Бог знає, скільки пластичних хірургів ліпили цю суб’єктивну красу. З обрізків, мабуть, можна було б ще одну людину зіштопати...

І що, оцей задохлик — убивця?

Здоровий глузд ставив це під сумнів, але все ж Тамара була певна — у видінні з’явилося саме його лице.

Що ж ти, Філю, за фрукт такий?

Треба було це з’ясувати, тому вона набрала номер редакції журналу. Відрекомендувавшись директоркою нововідкритого розважального центру, яка тільки й мріє, щоби Філіп Неймовірний відвідав її заклад, Тома попросила до телефону самого добродія Зорева. Того, зі слів дівчини-менеджера, в редакції не виявилося, але після недовгих роздумів працівниця запропонувала номер його мобільного. Хороший початок. Тамара подякувала і за хвилину вже набирала Самого.