Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 68

75

— Лісові мавпи напали з тилу! — виправдовувався молодий ватаг арбалетників, більшість з яких уже всіяла своїми тілами південні степи й узлісся. Він говорив, розгублено розглядаючи пояс Антіо й не сміючи глянути йому у вічі.

Головний воєначальник Чорної Армії скреготнув зубами. Його долоня стискала ефес коштовно оздобленого меча, а груди розпирало бажання вдарити цього нездару-арбалетника, який не зміг уберегти свій підрозділ. Але Антіо стримався. Не варто зараз виказувати свою лють. Не час для емоцій. Нехай його воїни думають, що нічого несподіваного не відбувається, що все під контролем.

— Скільки нападників? — голос Антіо зазвучав спокійно, майже м’яко.

— Більше трьох тисяч.

— І скільки твоїх стрільців і щитників залишилося?

— Їх знищили майже до ноги, поки підійшли мечники.

— І що там зараз?

— Бій. Наших піхотинців п’ять тисяч. Незабаром усе повинно закінчитись, — Антіо помахом руки відіслав ватага арбалетників і підкликав командуючого кіннотою.

— Як справи у вершників?

— Наша кіннота винищила більшість земляних кроликів ще по дорозі до фортеці. Це було просто. Жменька доріжан сіла на підготовлені візки й утікає на північ. Кіннота залишила фортецю піхотинцям і скоро доб’є рештки доріжанських загонів.

Верховний кот Чорної Армії поморщив лоба, обмірковуючи ситуацію.

— Оточити валку магів, провіанту і зброї десятьма тисячами піших воїнів і нехай вони вийдуть дорогою в степи за річкою й там отаборяться. Ще дві тисячі піхоти кинути в бій до лісовиків і відтягнути їх на відкритий простір. З ними потрібно покінчити якомога швидше. Решту піхоти кинути на фортецю. Ті, хто битиметься з лісовими мавпами, після бою хай також відійдуть до фортеці. Потім почнемо збір провіанту в долині й перепочинемо. Лісових і рівнинних зміїв натравити на дібровників і лісовіїв.

— Змії не можуть зараз допомогти піхоті, — сказала, під’їжджаючи до маленької наради, Шела, володарка лісових лускатих монстрів. Біля неї на єдиному в армії білому коні, сиділа Тайті, яка керувала рівнинними зміями.

— Чому?

Шела вийняла з корсета амулет із цільним смарагдом, який ховав у собі феєрверк палаючих іскор.

— Вони зайняті. Лісові змії б’ються з кимсь біля підніжжя гір.

— І рівнинні разом з ними, — додала Тайті, показуючи вогненні іскри в амулеті з топазом.

— З ким?

— Можливо, на них також напали лісовики?

— Можливо!.. Шело, Тайті, перевірте своїх тварюк. І перекажіть собаківникам, нехай на лісовиків спустять усіх бойових собак!

Жінки кивнули і пришпорили коней.

75

Зі скель брусничних пагорбів поле бою відкривалось як на долоні. Степ виригав щораз нові хвилі чорнолатих, які вливались у круговерть битви. З лісу виходили свіжі загони дібровників. Частина лісовіївських лучників обстрілювала ворога з узлісся, інші витягували мечі й групами приєднувались до битви.

Несподіваний стрімкий наступ дібровників дозволив без істотних втрат перебити усіх арбалетників і щитників, які спочатку намагалися відстрілюватись, але удар з двох боків не дав їм змоги зайняти свою непереможну позицію. Та коли підійшли нові загони заземельців, битва завирувала знову.

Чорнолаті кидались у бій з дикою радістю, тішачись можливості напоїти ворожою кров’ю свою зброю. Спритно й безстрашно вони клали нападників ряд за рядом. Дібровники вкривали своїми тілами землю, але не відступали ні на крок. Брязкіт металу, удари, крики, верески, бойові кличі оглушували, перероджували, запалювали зсередини.

Міцнолобий Кабан і Чорноокий Лис знайшли поглядами поміж рухливо-кривавої маси Криволапого Вовка й поспішили йому на допомогу. Жоден із них не взяв до рук меча, продовжуючи воювати лише стрілами, випереджуючи каракотів швидкістю. Тятиви їхніх луків дзвеніли безперестанку, наче незгасаючий звук струни. Кожен свій крок лісовіївські ватаги прикрашали трупами ворогів з тремтячими пір’їнами стріл в очних прорізях шоломів. Криволап бився двома мечами, раз-по-раз парируючи удари кремезного воїна, і цей двобій більше нагадував дивний танець. Ще один каракот, що підскочив збоку, вибив один меч з руки лісовія, а шипастою рукавицею вдарив його по голові. Інший супротивник схопив Криволапа за руку з мечем, замахуючись булавою. Але відразу ж обм’як і впав на коліна. З його пробитої стрілою шиї фонтаном вдарила кров. Другий заземелець обернувся й сокира дібровника розпорола його горло. Воїн з південних лісів відразу ж ударив обкованим держаком сокири назад. Наконечник держака з хрустом увійшов поміж лати на грудях третього каракота. Двоє наступних нападників повалились до ніг лісовіїв, вражені метальними сокирками з таврами дібровника Листопада. До Вовка підбігли Чорноокий і Міцнолобий, вставляючи в жолобки луків нові стріли. Вони обступили товариша, який уже сидів на землі, обхопивши руками закривавлену голову. До їхнього кола приєднався ватаг дібровників.

— Приємно бачити тебе, Листопаде, й усіх твоїх хлопців, — привітались вони до дібровника й спустили тятиви луків. Той відчув, як пір’я їхніх стріл полоскотало його шию з двох сторін і ще один каракот позад нього замертво повалився додолу з пробитою головою. Листопад озирнувся й зауважив:

— Ви зовсім стріл не шкодуєте — двома одного!

Усі троє розвернулися спинами до Криволапого, взявши його в захисний трикутник.

— Шкода, що нас так мало! — пробурмотів Лис, міняючи лук на меч.

— Шкода, що їх так багато, — додав Кабан, роззираючись навколо.

У тактиці ближнього бою дібровників була одна річ, яка здивувала навіть заземельців, — час від часу вони різко хитали головами так, що їхні коси півколами літали навколо голів й обплутували мечі ворогів. У коси дібровники вплітали десятки гнучких дротин, які каракоти не могли перерубати. Важкі кульки на кінцях довгих кіс з розгону вдаряли по шоломах і латах, збиваючи з пантелику заземельців.

Втім, якими швидкими й вправними не були б у бою дібровники, і як влучно не стріляли б лісовії, їхні ряди швидко танули. Загартовані в численниз битвах і муштрах, фізично міцніші, безстрашні й безжалісні каракоти тіснили супротивників, переходячи в наступ. У лісовиків не було жодного шансу перемогти, навіть якби сили були рівними.

Права Синього Льоду й Блакитного Снігу стояла на виступі скелі й дивилася вниз. Удари й крики долинали сюди суцільним шумом. Діва вже годину зливалася своєю нерухомістю зі скелею, не зводячи погляду з долини. Її обличчя наче скам’яніло, лише очі мінилися холодним вогнем, який видавав те, що коїлося в її душі.

Позаду Прави мовчки переминалися з ноги на ногу сорок варів. Онда обвила скелю кількома кільцями, зіллявшись своєю сіро-зеленою барвою з каменем. Погляд змії був спрямований не в гущу бою, а в ліси біля підніжжя скель, де вирувала інша битва. Там падали дерева, з підгірних схилів сипалось каміння. Раз-по-раз над лісом злітали вгору кільця зміїв і знову вривалися в зелені хвилі дерев. Від ударів велетенських тіл тремтів ліс, тремтіли пагорби й скелі. Супротивників лісових і рівнинних ящерів звідси не видно, але онда відчувала їх. Знала про них і Права, але головне для неї відбувалося зараз на вільних просторах долини. Серце діви горіло й рвалося на шматки від пекучого болю. Безсилля металося в її душі й не знаходило виходу. Безсилля, вірність своїй природі — були зараз найгіршими муками для богоданої. Права заплющила очі й підвела голову догори — Небесний Отець мовчав.

76

У внутрішньому дворі фортеці стріли впинались у землю на кожному кроці, наче травою вкриваючи все навколо. Доріжани зносили на мури каміння, смолу й піки, прикриваючись дерев’яними щитами. Щохвилини за мури залітали валуни й блоки, що колись були стінами найближчих поселень. Оборонці фортеці гуртувалися під мурами, ховались за насипними валами з дошок і землі, деякі ще трималися на стінах. Більшість лучників засіли біля бійниць. Вони бачили, що степи навколо фортеці колишуться живими хвилями чорнолатої піхоти. Поодаль на колісних платформах стояли катапульти й балісти.