Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 24

Результати короткого обстеження за допомогою різноманітних датчиків і комп’ютерної обробки показали, що відторгнення не відбулося, щезла навіть загроза такої можливості. Тканини рани стягуються, склад крові наближається до оптимального, мозок працює, електроамінограма задовільна.

— Вона може отямитися будь-якої миті. — Остап поклав біля Наталки чисту нічну сорочку.

— Її воскресіння схоже на виздоровлення Бріксті, так само дивовижне.

— Нічого дивовижного, усе цілком можливе, а взагалі, тут не відбувається нічого дивного.

— А та дівчина, яку я вбив? Хто вона і звідки?

— Є різні версії, наприклад, колись тут розбився космоліт, і вона єдина, хто вцілів з екіпажу, з часом вона пристосувалася до життя на цій планеті.

— А мені здається, що ця амазонка ніколи сюди не прилітала, а жила тут завжди. Вона належить Океану так само як і ми належимо Землі.

— Аборигенка?

— Антилюдина, а Океан — Антиземля, і не примішуй сюди фізику, це ніби ворожий паралельний світ, і тут живуть люди, тільки вони інші.

— Гіпотеза про Сонце і Антисонце розвалилася давно, а ти пропонуєш сприймати це як містику. Існування нашої незнайомки повинно мати нормальне пояснення, якого ми ще не знаємо.

— Чи яке ми ще не вигадали. — Береговий встав з-за медичного комп’ютера і рушив до виходу.

— Тарасе, ти куди?

— Можливо побачу щось незвичайне у вбитій мною істоті.

Вона лежить на правому боці, одна рука на стегні, інша під головою, біляве волосся розметалося по вкритому памороззю колі. Її ніжна засмага перемогла навіть мінусову температуру, все виглядало так, ніби ця красуня заснула у лузі серед трави, а не лежить в кріокамері кілька годин. Які у неї довгі вії, довгі ноги, шкіра по всьому тілу без жодної плямочки, чиста й ніжна, як у немовляти. Сон її спокійний та наївний, на руках і ногах поодинокі подряпини, гарно розвинені м’язи, спортивна фігура, жодного натяку на післяопераційний шрам. Рана, прорізана Береговим і зашита Шуминським, зникла, немає й дірочки від кулі, натомість — рівне чоло без жодного сліду кульового поранення.

Тарас приперся до ящика кріокамери з ембріонами мишей і підвів мікрофон до рота:

— Остапе, наша амазонка теж жива, навіть більше, рана від операції зникла, так само як і рана від моєї кулі. Чекаю тебе біля кріокамер.

Білявка розплющила свої зелені з сірими крупинками очі й усміхнулася.

У Берегового не все гаразд з мізками, бо те, що він сказав, в принципі неможливе. Галюцинації? Шуминський переглянув покази медтестера і залишився задоволений побаченим — це справжнє щастя, що Наталка вижила.

— Тарасе, я йду. — мікрофон лиш зашипів у відповідь.

Коли командор зайшов у холодильник, то побачив свого товариша на долівці. Його очі розкриті і в них застиг дивний відблиск. Серце б’ється, але тихо — дихає. Кріокамера, де лежав після операції труп білявки, тепер порожня, лиш кілька світлих волосинок приліпилися до паморозі, і на прозорому ковпаку зсередини — розмазаний відбиток її губ, які торкнулися гладенької поверхні у пристрасному поцілунку.

Крижана вода зі склянки тоненькою цівкою потекла на обличчя Тараса. Він здригнувся і нарешті, розплющивши очі, застогнав. Остап присів біля нього.

— Ну, хлопче, розповідай, що тут сталося.

— Почекай... голова болить. — Береговий сів і приперся спиною до стіни.

— Добре, що ти живий і здоровий. Я вже боявся, що...

— Зі мною тепер все гаразд.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Ти ж казав, що та дівчина жива.

— Так і було, вона виглядала живою. Заморожені люди мають зовсім інший вигляд, а ця красуня ще й очі розплющила, посміхнулася — сама чарівність і доброта, підвелася з кола і поцілувала ковпак. Тут мене вдарила гаряча хвиля повітря, я впав на підлогу, бо ноги перестали тримати; навколо все ніби заслало туманом; хотів встати, але стало ще гірше, — він говорив повільно, відпочиваючи після кожного сказаного ним слова, — усе щезало з очей, надходила темрява; я ще побачив як воскресла пройшла повз мене і вийшла до кухні, тоді мені стало вже зовсім погано. Світ ставав темним, кров закипіла в жилах і я перестав відчувати удари власного серця. Коли воно не б’ється настає страшна тиша, схожа на смерть, усе тіло стає іншим, у ньому зникає рух, просто, купа теплого м’яса в оболонці. Я не міг ворухнути навіть повіками, зникла моя сила, я перестав бачити, чути, відчував себе ніби зсередини свого тіла. Та були думки, і думалося дуже легко, хоча я лежав втомлений до безмежжя. Але з часом сили почали повертатися — організм почав працювати. Тут ти вилив на мене воду, і відразу ж зникло нудотне відчуття, усе минулося.

— Як ця бестія вийшла з ковпака?

— Не бачив.

— Іди до Наталки. А взагалі-то ти можеш іти?

— Можу.

Шуминський вибіг на повалену терасу. На великій галявині нікого немає. Вічні схили кам’яного плато, вічний ліс — ніби людей тут ніколи й не було, лиш сама природа.

5. Дороті

Тарас швидко відійшов від пережитого потрясіння, хоча блідість ще була помітна на його худих щоках. Кухонна машина видала вечерю, як завжди, точно відмірявши калорії, вітаміни, мікроелементи, хоч необов’язково смачно, але корисно. Пюре з картопляного порошку, купка свіжої хлорели, приправленої кетчупом, гірка тостерів та яблучний сік. Обід чоловіки пропустили, а сніданком була пляшка "Мартіні", тому тепер вони змели все, що видала машина, ще й на додаток взяли зі складу банку дощових черв’яків, бо вечірні порції видалися їм замаленькими.

Наталка опритомніла близько восьмої години — просто розплющила очі, позіхнула і зрозуміла, що в її тілі з’явилась ще одна відмітина. Вона була занадто квола, щоб про щось розповідати. Ще тиждень постільного режиму; медичний комп’ютер сам складе для неї меню, а замовлення передаватиме машині на кухню. Пацієнтку вже відключили від системи життєзабезпечення, тепер вона справляється сама. Її молодий і сильний організм переміг смерть.

На ніч знову закодували усі можливі входи до станції — головний, виїзд зі спортзали, вікна, люки, і проникнути ззовні всередину станції тепер неможливо, проте це чомусь зовсім не заспокоює.

Цю ніч Хвойна провела ще у медпункті, чоловіки спали біля її ліжка на підлозі в спальниках, наче вірні собаки біля господині.

Дні йшли за днями, так проминув цілий тиждень без жодних неправильних подій. Хвойна почала потрохи вставати з ліжка і прогулюватись по кімнаті.

Зранку Берегового розштовхав командор. Тарас незадоволено зиркнув на годинник:

— Ти що збожеволів? Я ще маю законних три години для сновидінь.

— На алебарді, на ковпаку кріокамери, на одязі і зброї нашої діви немає відбитків пальців. Дивно, правда?

— Вона залишила свої речі тут?

— Так, і тепер я замкнув їх у сейф.

— Ти сьогодні вже встиг перевірити усі ці речі, маніяку? Коли ж ти тоді встав?

— Дві з половиною години тому, до того ж я виміряв радіофон шкури, поясу, прикрас та арбалету і їхній енергетичний заряд. Вияснив, що арбалету вже сотні років. Мабуть, його дерев’яні частини витримали такий час використання, бо оброблені невідомим нам методом, те ж саме з алебардою — час не владний над цими речами. От шкура і пояс, можна сказати, ще доволі нові. Заглибившись у порівняльні таблиці, зрозумів, що їх носила не проста людина, а швидше надлюдина. За цими міркуваннями, які підтверджуються таблицями енергорозподілу Мерчісона, наша діва потенційно володіє екстрасенсорними властивостями, телепатією і не тільки, бо аура цих речей дуже енергетично насичена. Є ще багато чого цікавого у моїх сьогоднішніх дослідженнях, що я не можу до кінця зрозуміти, тому відкинув науку й занурився у міфи, взявши в руки ось це. — Шуминський показав товстелезну стару книгу. Тарас протер очі, сів і прочитав її заголовок:

— "Феї" О’Лара.

— Саме так. Мені здається, що дещо можна збагнути, якщо повірити у містику як у реальність, а не шукати суто наукових пояснень. З прочитаного мною я склав коротеньку характеристику цих створінь, слухай: