Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 28

Спочатку мені подобалось там, на острові, — жодних страхів, усе звичайне і доречне. Їсти відразу не хотілося, бо нудило від тої води, якої я наковталась, плаваючи в морі. Переживання і переляк теж притупили апетит, зате на третій день прийшла всепоглинаюча спрага, я й досі щохвилини очима шукаю воду, а тоді пити хотіла більше за все. Мріяла про те, щоб з носа мені пішла кров, а я буду злизувати її і ковтати. Саме через спрагу почала пити ці бридкі яйця, дрібні горошинки. А вони всі були недосидженими. У них, наче у драглистих саванах, плавали такі маленькі слизькі ембріончики, які вже починали рухатись... Далі розповідати? Зауважу, що першого я спочатку викинула, але мене й так знудило, лиш від одного білка; ви собі не уявляєте, яка це була гидота. Наступного дня я шукала викинутий мною трупик, щоб з’їсти його, і знайшла. Мій шлунок вже мовчки перетравив нову купку амінокислот.

— Чому ти не ввімкнула навігатор і плавала на такій швидкості?

— Бо мені все було до одного місця, а велика швидкість видувала з моєї голови тривожні думки. Навігатор ж я просто забула ввімкнути. Ти, Остапе, казав, що все повинно мати свою мету. Того дня я просто перестала вірити, що ви прилетите, а тут ще ця Даяна під ковпаком, який весь забризканий кров’ю. Моя мета зникла, і я полетіла над хвилями, залишився лиш вітер і солені бризки. Та моя скажена пригода обернулась спрагою і голодом, і тоді я тисячу разів обміркувала все своє життя... Думаю, що далі не потрібно розповідати все це, не хочу і справді не потрібно.

— Це ж може щось прояснити, дати нам в руки якусь ниточку.

— Ниточку? А от я не хочу говорити про свої муки на тому острові, як я конала там, як ледь не втопилася вдруге, шукаючи молюсків, — все це спогади, до того ж зовсім неприємні, воно позаду, тому скористаюсь гарною властивістю пам’яті і забуду яйця крячок і блювання соленою водою. І взагалі, мені більше немає про що розповідати, ви ж читали журнал і самі все знаєте. У вас є набагато більше корисної інформації, ніж у мене, тому слухати буду я. — Дороті заплющила очі, немов зображення заважало їй сприймати звуки.

Шуминський почав розповідати про ті кілька днів, які вони провели на Океані, про страх і цікавість, про смерть Андрія і дивну хворобу Хвойної, обминаючи історію з донором нирки і правду про теперішній стан прооперованої, розповідав про переселення з космольоту на станцію, про кота...

Тарас швидко перестав вникати у зміст його слів, навіть непомітно для себе відгороджуючись від розмови і заглиблюючись у власні думки, а думав він про Хвойну, вірніше не думав, а пробирався дрібними страхами, які зливались у паніку. Час від часу він поглядав на свою напарницю, коли та не дивилась у його сторону, намагаючись якомога глибше зазирнути в її очі збоку. Чоловік розумів, що вже десь бачив їх, очі Хвойної належали ще комусь. Бачив, де і в кого, на Землі чи на Океані, у снах чи наяву? Бачив, швидше, не самі очі, вони як і раніше Наталчині, а те, що в них віднедавна з’явилось, те, що забула його пам’ять, але воно ще живе у підсвідомості. Що це? Підсвідомість і сни — таємниця сама в собі, незважаючи на всі чудеса теперішньої техніки.

— ... і все не так страшно. — говорила Дороті. Береговий вдарив себе пальцем по носі, щоб повністю переключитись на розмову. — Вони прилетять через кілька місяців, а може і значно швидше. Наше завдання — протриматись до цього часу. Думаю, що це не надто складно. — вона нічого не знає про супер-Хвойну і ту біляву красуню, яка приїхала на коні. — Те, що з’явилися ви — вже подія, про яку я не сміла і мріяти. Моя надія знову ожила.

"Усе оживає лише для того, щоб зрозуміти невідворотність власної смерті і наділити цим розумінням собі подібних. Отак і надія, народиться з попелу, мов жовторотий Фенікс, захопленими очима подивиться на світ і відразу ж захоче назад у міцне і надійне яйце, щоб сховатися у ньому від розпачу, захоче білу і міцну труну. А, можливо, людина витриваліша, ніж її надія, і в своїх яйцях-трунах вона завжди здогадається зробити віконечко?"

Починає боліти голова, бо думаєш вже занадто багато про ніщо.

— Ви ще балакайте, а я піду спати. — Береговий легко вдарив долонями по бильцях крісла і підвівся з нього.

— Ти куди? — командор відразу ж повернув голову до нього. — Де ти збираєшся спати?

— Мені здається, що тепер кожен може лягти в окремій каюті.

— Тоді хто спатиме у каюті Даяни?

— Я! — з цілковитою серйозністю заявила Наталка.

— Тобі не буде там страшно? — здивовано запитав її Шуминський.

— Ні, я перестала боятися невидимих привидів, бо недавно побачила цілком реальну смерть, вона лежала у кріокамері і усміхалася мені зеленими очима.

Мороз гангреною з кришталевого пекла пробіг по шкірі і заліг вздовж хребта, зіниці чоловіків перетворились на мить у скляні кульки, але вони швидко опанували себе, бо не можна, щоб Наталка помітила переляк своїх напарників.

— До речі, про кріокамери, — Дороті теж встала, — як Даяна? Ви з нею нічого не зробили?

— Отже ти теж не знаєш, як вона зникла з-під ковпака. — розчаровано протягнула Хвойна.

— Як зникла? Сама зникла?

— Сама не сама, не знаю, але зникла. Залишились лиш сліди від її тіла. — облишивши Дороті з широко розплющеними очима, Хвойна підвелась і пішла до свого помешкання. Чоловіки, наче кам’яні скульптури, провели її прямими поглядами і навіть ніяк не відреагували на сказане Дороті "Надобраніч", на стук дверей в каютах. Потім вони лиш мовчки переглянулись і пішли до вільних кімнат: Тарас — до помешкання Бріксті, Остап — до Томасового. Обоє були вкрай незадоволені, що ніякої наради сьогодні не вийшло, і всі розійшлися просто так. Перед тим як зникнути у кімнаті Селвінга, Остап пробурмотів:

— З нами буде те саме, що й із ними. — і закрив за собою двері.

Тарас відразу зрозумів, що мав на увазі командор, "що" може бути і з "ким".

Тут справді коїться щось дивне, безперечно, і воно приходило сюди, щоб отримати кулю в чоло. Дуже хочеться залізти якомога глибше в це щось, опинитися всередині нього і взнати принаймні дещо, але в наступну хвилину вся цікавість зникає перед страхом, перед бажанням відгородитися від усіх чудес товстою стіною або стрімголов тікати кудись, щоб б це чудо не дивилось на тебе з кожного кутка. Страшно зіткнутися з невідомим обличчям в обличчя, особливо, коли ти не можеш повністю осягнути те, що відчуваєш. Якщо невідоме справді якось реально з’явиться, то що воно робитиме з тобою, і що ти робитимеш з ним?

Така роздвоєність зовсім не тішила Берегового. Він уявляв собі, що стоїть перед загадковими дверима, а за ними щось надзвичайно цікаве; можна легко прочинити їх, але безпечніше зазирати у замкову шпаринку.

Береговий шарпнув клямку, увійшов всередину. На нього зі стін замислено дивились слони.

— Не подобається мені все це! — він пройшов до ліжка і завалився на постіль, навіть не думаючи роздягатись. Відразу ж заплющив очі, ніби від страху побачити щось правдиве і неугодне йому. Як не як, а ці феї можуть з’явитися перед тобою у будь-який момент, хоч зараз, і витворити, що завгодно. Така можливість існує, вона, наче блоха у темній кімнаті, — її не видно, невідомо, чи вона взагалі є чи ні, та час від часу знаходиш маленькі червоні крапочки від її укусів. Тарас лежав, повторюючи у думках лиш одне прохання до вищих сил: "Щоб усе було добре". Він порівнював теперішню напругу з чорною смугою, яку потрібно перечекати, та все-таки щось маленьке і боягузливе порпалось у його свідомості, нашіптуючи дивні передбачення. Усе почнеться наново: божевілля, зникнення і смерть. Ці троє демонів по черзі переберуть усіх чотирьох, і, не дай Боже, опинитись останнім.

Шуминський знав, що зразу за дверима над столиком у кожній каюті є вмонтоване у стіну дзеркало. Він пройшов повз нього, пригинаючись і сутулячись, бо не хотів зараз бачити себе таким — непоголений, непричесаний, в очах дивний хворобливий блиск — передвісник психічних розладів. Краще заснути, крутячи у думках образ себе колишнього, хоча зовнішній вигляд — це дрібниці, за якими, наче сонце за бадилинкою, ховається море проблем. Найгірша з них — відповідальність, адже Остап ні на хвилину не забував, що він командор. Для команди кожна невдача, кожна прикра випадковість, кожна неприємність — це все помилки командора. Він заспокоював себе, що невинен у теперішніх бідах, але: ко-ман-дор, від-по-ві-даль-ність, по-мил-ки.