Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 120

— От, цілком вистачить і навіть на чашечку кави тобі, а Володю, звичайно, нагодує Параскева Петрівна.

— Як і всіх нас, — засміявся Валерій Іванович. — Можливо, це не будуть трюфелі й курчата, але які-небудь українські картоплянички вона вже зробить!

— Знаєш, чим більше я пізнаю Марію Олександрівну, тим більше її люблю, — сказала Шура. — Нещодавно мені здалося, що вона змінилася до мене, якась була холодна й замкнена, і я так засмутилася, що наші взаємини псуються.

— Чудні жінки, — знизав плечима Валерій Іванович, — хіба в неї не могло бути своїх неприємностей, адже в неї стільки роботи, турбот, та, може, в неї просто щось не виходило з її новою повістю. Я ж розумію. Коли щось у мене не виходить, як я замислив, я ладний на всіх кричати, кожна дрібниця дратує, так і побив би усіх.

— Ну, це ми з Володенькою знаємо, коли у тебе не виходить.

— Наче я колись бив кого, — обурився Валерій Іванович. — Я дома й виду не подаю.

— Аякже, — засміялась Шура, — тоді тобі й на очі не потрапляй; і Володя погано вихований, вередун, і до мене всі залицяються, і я з усіма кокетую, і вже домовилась утекти з Павлушею. Усі винні, все постає проти тебе, не дає працювати! Але зараз давай нічого не згадувати. Подумаєш, важниця, нема грошей! Це вже ніяк не мусить псувати настрій. Хіба вперше? їдьмо швидше! І ти ж знаєш, як залюбки купують тут невеличкі пейзажі! Ти нічого не забув із своїх причандалів? Палітра? Пензлі? Фарби? — Вона уважно все перевірила, і за це Валерій Іванович не міг не обняти й не поцілувати свою красунечку Шурочку, яку, ніде правди діти, ревнував до всіх художників, а найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився в ореолі героя. Та зараз не хотілося про це думати. Треба було дійсно десь розжитися грошима, щоб дотягти до стипендії.

* * *

— Ой, які милі гості! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як ти виріс, пам'ятаєш бабу, пізнаєш? — вітає радісно Параскева Петрівна і бере на руки хлопчика.

— А Марія Олександрівна дома? Невже поїхала до міста і ми розминулись?

— Дома, дома! — Та враз привітне обличчя Параскеви Петрівни набирає якоїсь поважності, значимості, і вона конфіденціально повідомляє:— Машенька позує, її малює Карл Іванович Гун-. Ви таки умовили її, аж ніяк не хотіла!

Справді, її нарешті умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну неодмінно треба до наступної виставки зробити її портрет. Портрет відомої письменниці — це ж буде чудово! Вона його просто виручить!

— Машенько, до нас гості! Олександра Миколаївна, Валерій Іванович і Володечка мій.

— Я чую, чую! Карле Івановичу, бога ради, перепочинок, я і так довго сиділа, як статуя, і ви без перерви працюєте, — почули Якобі голос Марії.

А от і вона вийшла на ганок.

— Ні, ви подивіться тільки на мене! Карл Іванович запевняє, що я обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платті й сидіти в малинових оксамитових кріслах. Суцільний оксамит! Я — і оксамит, — знизала вона плечима. — Мама була в захопленні від цієї думки і швидко спорудила мені таке вбрання! Я не винна, їй же богу!

— Вам дуже личить, — заспокоїв її Валерій Іванович. — Гун добре вигадав. Карле, мені можна подивитися? Ти дозволяєш?

— Ну, звичайно. Тільки ти мені обов'язково скажи, як виходить, чи добре падає світло?

— Чудесно! Тільки не переборщуй у промінні. Шурочко, іди поглянь. Маріє Олександрівно, звичайно, так і треба було — ваші золотисті коси і чорний та малиновий оксамит.

— Мені здається, головне не це, — тихо мовила Шурочка. — Ви трохи, ледь-ледь усміхаєтесь нам, а думаєте щось своє, про що не скажете.

— Ну, просто Джіоконда! — засміялася Марія. — Мамо, у нас перерва — і ти нас чимось нагодуй. Тільки попереджаю, ми трохи на декохті, і мама вже згадує наші немирівські улюблені страви.

— Признатися, і ми про це мріємо, — заявила Шура. — Валерій не може спокійно згадувати ні ваших картопляників, ні вареників. А ми самі на такому вже декохті, що й висловити важко. — Але говорила вона про це весело.

Художники сіли в садочку покурити під єдиним, але таким розлогим гіллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку під зеленим дахом. Та поряд були сади, Булонський ліс, віяло річним повітрям із Сени, і було б зовсім добре, коли б не треба було говорити про гроші.

Але чоловіки надали цю приємність жінкам. І Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина їхніх відвідин — необхідність позичити гроші.

Обличчя Марії посмутніло.

— Що ж робити? Повірите, в нас у самих нічогісінько немає зараз. Добре, що мама вигадує неймовірні способи, як нас усіх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надішлють гонорар за мої перші «Листи з Парижа», але все не надсилають.

— Мені дуже прикро, що і я вам додала неприємності, — сумно сказала Шурочка.

— Треба знайти якийсь вихід, — замислилась Марія.

— Просто не знаю, що й робити. Я навіть посуд наш заклала, у нас були срібні ложки, ножі й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсім прості, дешеві. Валерій спочатку здивувався, а потім нічого. «Аби було що ними їсти», — сказав. Та коли нема чого...

— Ой, знаєте що, — враз проясніла Марія і простягла перед себе обидві руки, — бачите?

— Що? Бачу ваші руки, — здивувалася Шура.

— А на руках? От бачите — обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона мені дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували мені в Петербурзі земляки-українці, коли вийшла моя перша книга «Народні оповідання», а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Він сам і вибрав. У мене зараз нема нічого дорогого, ніяких дорогоцінностей, крім цієї обручки. Але її можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить гроші, я чи ви, — той і викупить, обов'язково викупить. Я її майже ніколи не ношу. Це для портрета, Карл Іванович упросив мене надіти. Але я її дуже бережу, це ж Шевченків подарунок! — Вона з любов'ю милувалася обручкою.

— Ні, ні, я не візьму, — заперечила Шурочка. — Така дорога з усіх поглядів річ!

— Візьміть! Це ж на кілька днів. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись її також заставляла, — призналася вона. — І завжди думала: «Це мені мій «батько» Тарас Григорович допомагає!» І сама простежу, щоб викупити своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!

— Мені просто ніяково, — збентежилась Шура.

— Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощі, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простіше дивитися. — І помовчавши, додала: — Хай уже терзає нас справжнє лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! — вона зітхнула.

Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марії.

— А як же портрет? — занепокоїлась Шура.

— А він уже мої руки закінчив, слава тобі господи! Казав, що з ними більше мороки, ніж з головою — ніяк не міг їм пози вигадати, і туди, й сюди примірював. Звичайно, голову так крутити та примірювати не можна, — засміялася вона. — І ходімо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.

— Я помітила! Але справді в ньому чудово. Он Параскева Петрівна виносить частування на столик під деревом! І самовар! — зраділа, як дитина, Олександра Миколаївна. — Зовсім як у родичів на дачі!

— Он і Богдась іде з риболовлі! Богдасю, — гукнула Марія, — може, ти щось уловив цього разу? Справді, дивіться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на сніданок!

— Бабусю! Мої трофеї! — простяг Богдась дві нічогенькі рибинки і втомлено, але задоволене присів на лозяному стільці.

— Богдась! Не ворушись! — раптом закричав Якобі. — Я зараз накидаю ескіз, можна зробити чудесну картинку: «Повернення з риболовлі». Поки Параскева Петрівна готує, ти посидь от так, і вудки хай коло тебе, не чіпай їх!

— Я піду покличу Олександра Вадимовича, — сказала Марія.

— Хіба він удома? — здивувалася Шура. — Я думала, в Парижі працює.

— Ні, він щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його майже вилікувала.

— Він так часто хворіє, — зі співчуттям мовила Шура. — Це добре, що ви тут живете.