Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 151

— Ні, ні, ні, я нічого не дозволю тобі робити! Ти питимеш молоко глек за глеком, лежатимеш на пляжі і гулятимеш! У нас вистачить грошей на все літо! Богдане, там, напевне, є парусни ки, ми походимо з тобою!

— Якщо я пускатиму! — застережливо нагадала Марія.

— Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати?

— Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись візьмемо?

Годі балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у нас не загине! Ой, мені ще треба забігти до Некрасова і до Єракових!

— А мені, як це не неприємно, зайти в «Дело», адже Благосвєтлов мені дещо винний!

Боже, які вони були щасливі! Невже вони не заробили цього відпочинку, моря, піску, сонця, сосен?

* * *

І море, і золотий пісок, наче оксамитний під босою ногою, і теплий від сонця, як м'який килим, і сосни збігають з піщаних пагорбів аж у саме море, і стовбури старих дерев, наче запнуті в зелений оксамит—багаторічний мох!

А сонце не палюче, як на півдні, а немов лише злегка голубить, і бентежне, неспокійне, тривожне життя відійшло кудись ген-ген далеко. Не думати ні про що, не згадувати. Отак лежати й відпочивати.

У Ризі пробули кілька днів. Це було перше «скромне» знайомство Миті майже з закордоном. Правда, центр мало різнився від Петербурга, але старовинні вузькі вулички, гостроверхі будинки, кірхи більше нагадупали Марії старовинні міста Німеч чини, Бельгії. Ой! скільки вона надивилася їх за своє закордонне бродяче життя перших років на чужині!

У Ризі вони зупинилися в готелі «Франкфурт-на-Майш» в центрі міста па Олсксандрівській вулиці. Богдан на правах дорослого вештався сам, найбільше часу пропадав у порту, коло кораблів, пароплавів, шхун, парусників.

А Марія з Митею були вдвох. Так добре — вдвох у чужому місті, де навіть лунала чужа мова, їх ніхто не знав, вони не стрічали знайомих, а ті нові знайомі, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, і, звичайно, аж ніяк не цікавилися їхніми взаєминами.

Нові знайомі — це були товариші Петра Баллода, про якого завжди з зітханням казала maman Варвара Дмитрівна. Митя їй поблажливо не заперечував, але ж Марії він колись докладно розповів, як усе трапилось, що Баллоду він, навпаки, вдячний., бо тоді він замислився над своєю діяльністю і хіба може колись пожаліти, що написав ту листівку проти Шедо-Феротті на захист Герцена, — а власне, як завжди в своїх працях, узявши якийсь поодинокий факт, він кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то все було ще надто недозріле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у його світогляді, революційному світогляді, і те, що він відсидів за це, теж для нього мало й позитивне значення. А свою «провину» він визнав лише тоді, коли дізнався, що все відомо і нікого він сам не заплутав і не виказав.

Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичів і друзів. Серед них особливо зрадів знайомству з Писарєвим та Марком Вовчком прогресивний латвійський діяч — видавець Ернст Платес. Він просто загорівся бажанням перекласти латиською мовою і надрукувати в журналі «Die Libelle» («Бабка») оповідання українсько-російської письменниці.

— От хотіли з тобою лише відпочивати! Але ти така відома особа! — сміючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марією.

— І він ще каже таке! — сплеснула руками Марія. — А хто вже дарує свої портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долі, що я не ревнива! Ну-ну, не роби такі очі, як Богдась. Він, коли почуває, що щось може обернутися проти нього, вважає за краще самому мерщій зробити ображений вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся твоєю славою далеко більше, ніж ти! А цей автограф звеселив мене без краю!

А трапилося так. Напередодні від'їзду Митя забіг у редакцію. Він так сяяв від щастя, що всі мимоволі усміхалися, дивлячись на нього.

— Що трапилось? Що з вами? — спитав Слєпцов.

— Завтра ми їдемо до Риги!

— Хто їде?

— Як хто? Марія Олександрівна з сином і я! Скабичевському, який був тут, хотілося кинути щось ущипливе, але навіть він відчув, як це буде недоречно і просто по-дурному. І саме в цей час до редакції зайшла якась юна дівчина і, червоніючи, простягла Миті його ж фотокартку. Де вона її дістала?

— Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу — надпишіть своє ім'я!

Писарєв, сам трохи зніяковілий, але явно задоволений, підписав свій портрет, потиснув дівчині руку, хотів щось спитати, але дівчина почервоніла ще дужче і втекла.

Співробітники заплескали в долоні, зняли гамір:

— Браво! Дмитро Іванович в ролі славетного тенора роздає автографи захопленим поклонницям!

— А ну вас! До побачення! До осені! Статтю, яку обіцяв, надішлю своєчасно.

Дехто тиснув йому руку, дехто навіть обійняв, бажали щасливої подорожі, веселого відпочинку, давали поради й ділові, — як найдешевше і найзручніше влаштуватися на дачі, — і гумористичні — запастися достатньою кількістю портретів для сувенірів, і в крайньому разі, коли витратять усі гроші й опиняться на мілині, можна буде продавати ці портрети!

Таким веселим Писарєва бачили хіба що до арешту, а таким щасливим — ніколи!

Нові знайомі в Ризі так само, як і петербурзькі приятелі, радили найняти дачу в Дуббельні, Навіть дали адреси не дуже дорогих, але цілком пристойних дачок — головне, на самому березі моря.

Завтра вони мали вже поїхати.

Митя пішов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марія спакувала речі й вийшла почекати Митю на повітрі; Глянула на годинник вежі — ще був час до його повернення. Можна було зайти в Домський собор, де вже були вчора з Митею, і послухати орган.

Починалася вечірня відправа. Марія сіла в крісло в останніх рядах.

Залунали могутні звуки органа. Рижани запевняли, що орган цей — найбагатший у Європі, а втім, Марія вже звикла, що скрізь, де вона не мандрувала, патріоти свого міста запевняли про першість і непорівнянність своїх визначних славних пам'яток.

Та коли полинули величні звуки, — органіст виконував Баха, вона пізнала, — їй здалося, що не лише цей височезний собор, а весь світ зараз просякнутий ними, цією музикою, і чомусь згадалася Сікстинська капела і «Створення світу» — улюблена фреска на плафоні капели. Не було спогадів про минуле, ані мрій про майбутнє, але якесь відчуття фатуму, що охоплює людину, коли лунає музика, або коли стоїш на самоті на березі бурхливого моря, або опинишся серед безлюдних гір на вершечку скелі.

Їй хотілося вирватися з полону цих могутніх, наче рокованнх, звуків, космічних хвиль музики, та вони оволодівали нею все дужче й дужче, наче примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, і вона була безсила проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й могутня краса великого життя і глибина якогось болю і страждання, поривань людської душі...

Боже мій! Навколо сиділи чужі люди, якісь старі жінки дивилися в молитовники, а їй здавалося — вона сама, сама, в незмірному просторі всесвіту, і їй стало моторошно, нестерпно захотілося, щоб зараз, тут, поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя, ясне чоло, його світлі, розумні, добрі до неї очі, щоб відчула себе на землі, в житті, а не в безмежно холодному, невблаганному просторі.

На подив сусідок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кінця меси, і вийшла з собору. У брамі вона зіткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за руки й вийшли на площу.

— Я не застав тебе в готелі і чомусь вирішив, що ти саме тут. Ти ж вчора шкодувала, що не почула органа.

— Як добре, що ти тут! — прошепотіла вона й міцніше стисла його руку.

— Як добре, що ми тут, — як завжди просто й лагідно мовив він.

* * *

Така земна, ясна і проста радість охопила її, коли вже вранці, на світанку, їхали в екіпажі двадцять п'ять верств наче широкою алеєю саду, тінистого парку, потім на паромі переправлялися через річку Лієлупу, — вони всі троє раділи й сміялись з кожної дрібниці: і з цієї назви, яку важко було вимовити, і з коней у солом'яних капелюхах, і з цього парома, і коли побачили курзал у невеличкому селищі, і все це не було схоже ні на місто, ні на село, але були і річка, і озеро, і море, море!