Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 87

— Так це ж справедлива й вірна думка!

— Вірна-то вірна, але хіба невірно й несправедливо говорять Герцен і Огарьов, що не можна відривати руху поляків від спільної нашої боротьби за землю і волю селянам, від боротьби на Україні, в Білорусії, на Литві. Хоча весь час на Русі то там, то тут виникають заколоти, але ж відчувається і деякий спад революційного настрою, народ ще не готовий до відкритого великого повстання, треба ще почекати — принаймні до весни, коли вийде термін уставним грамотам, тоді легше буде підняти всіх селян на спільні дії, — а коли не буде цього союзу і спільної боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу між поляками і росіянами.

— Але ж і серед поляків не мало таких, що йдуть за настановами «Колокола», — мовила Марія.

— Не мало, та й не так багато. — помовчавши, додав Сахновський. — Бідний Потебня, нелегко йому доводиться з його армійськими друзями на території Польщі. Я, звичайно, не знаю подробиць усіх переговорів.

— Але ж врешті дійшли до згоди?

— Та дійшли, знітивши серце й ідучи на взаємні поступки. Сахновський привіз нові листівки. Він зайнятий був налагодженням доставки їх до Варшави, Вільно, Києва, Петербурга Треба було користатися всілякими нагодами, різноманітними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунів і провокаторів було вдосталь. Через провокаторів улітку було стільки провалів і арештів. Сахновський показав деякі листівки Марії.

— Вони однаково всі будуть надруковані в «Колоколе».

Читаючи листівки, Марія хотіла за стилем відгадати, хто їх писав — і вона часто наче чула енергійний голос Герцена, роздумливу російську вимову Огарьова...

Оце, напевне, була огарьовська: «Що треба робити війську» А оце Герцена: «Російським офіцерам у Польщі». Вона згадала свою розмову з Олександром Івановичем у 1859 році про Україну, він пише про її рідну Україну в цій листівці: «Скажемо разом з поляками — бути Литві, Білорусії й Україні, з ким вони хочуть, або ні з ким, аби волю їхню пізнати не підроблену, а істинну»..

А щодо військових, офіцерів, які належали до «Землі і волі», він настійно радив: «Вступаючи, як росіяни, в спілку з поляками, ви мусите вступити як самобутня організація і тому вимагати участі і права в нарадах. Не розчинитися в польській справі повинні ви, а зберегти себе в ній для російської справи».

Але ж «російську» справу лондонці розуміють не вузько, лише по відношенню до росіян, а думаючи про всі народи й племена, що населяють неосяжну матінку Русь.

«Російський народ не повстане ні за які фантастичні ідеали, він не піде ні в який хрестовий похід за гроби, нам потрібне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрібно...

Нема визволення без землі! Нема волі без шматка хліба!

— Ну хіба це не ясно? — просто з розпачем спитала Марія.

— Але ж поляки, навіть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично і згоджуються, — що рекрутський набір, настрій всього населен ня не дозволяють відкладати...

— Що ж робитиме Олександр Іванович?

— Знітивши серце, — все, що зможе, хоч як його лаятимуть російські «патріоти» в лапках. Він сказав, що польська справа — це випробування нашої революційної честі й совісті. Хіба ці листівки і всі настанови «Колокола» не доказ цьому? І як можуть ще деякі поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, і Олександру Івановичу, і Миколі Платоновичу, попри все не хотілося відпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщі, — люди ладні віддати життя, а до них ставляться з недовірою, наче ті якісь місця хочуть зайняти. Та Андрій казав: «А що ж ми, російські офіцери, повинні чинити? У нас єдиний шлях». От почитайте це, — Сахновський простяг Марії ще один тонесенький надрукований аркушик. — Бачите назву: «Офіцерам російських військ від Комітету офіцерів у Польщі»

Марія прочитала:

«Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самі, ми б склали зброю і пішли б геть. Але за нами солдати, і вони також не хочуть бути катами. Примусити цілі полки скласти зброю, не приєднуючись ні до тої, ні до іншої сторони, нема ніякої можливості. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилучаємось до діла свободи. Ми оголосили, що російський народ підносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо російського імені продовженням гріхів петербурзького імператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування».

— Це ви вже не пізнаєте, хто писав, — мовив Сахновський.

— Ні. не пізнаю.

— Той самий Андрій Потебня. Листівка у Лондоні дуже сподобалась. Наші славні редактори майже нічого не виправляли. їм до серця припало, що він знову висунув гасло: «За нашу і вашу свободу!».

— Гасло старого Лелевеля! — підхопила Марія. — Ви ж знаєте, я була у нього в Брюсселі, разом з Олександром Івановичем. Ніколи не забуду Цих відвідин.

— Ав Парижі не бачилися? Він же тут помер.

— Ні, більше не бачила. Я була тоді в Італії.

— Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрізь — у Польщі, Петербурзі, Києві, —та скрізь правили за ним панахиди, і цебуло приводом для маніфестацій і демонстрацій, і сутичок з поліцією. І от слова, що він кинув, знову ожили і стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Але читайте далі цю надзвичайну листівку. Ні, давайте я сам прочитаю вам: «Щоб урятувати Росію, військо повинно бути другом народу і слугою його свободи», — Сахновський знову зупинився. — А як відповідають Андрієвій вдачі ці слова: «Ми не самолюбиві. Ми не вважаємо себе Центральним комітетом. Нехай нами і вами керують найздібніші. Назвіть їх, і ми підемо за ними. Але поспішайте. Час дорогий. Якщо доля вирішить, що ми раніше за вас повинні будемо відмовитись від справи катів і приєднатися до справи свободи, то заповіт справжньої волі народної, прийнятий нами від Пестелів і Рилєєвих, ми передаємо вам... Товариші, ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось!»

— Morituri te salutant, — прошепотіла Марія. — Написати так, це дійсно відчувати, що йдеш на загибель. Кілька хвилин вони обоє мовчали.

— В Потебні, незважаючи на всю простоту, звичайність, видно якусь приреченість. Так не хотів Огарьов особливо його відпускати, а ще коли їхня маленька Лізочка, — вона дуже заприятелювала з Андрієм, з жінками він був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лізочкою заприятелював, навіть якусь українську пісню веселу наодинці їй співав, — так от Лізочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, і каже: «Милий Потебня, не їдь від нас, тебе уб'ють». А він засміявся і каже: «Та що ти, Лізонько, я тільки в Париж і знову до вас» А та своє: «Ні, ні, не треба їхати, ти не в Париж!» Невже дитина щось передчуває?

— Та ні, просто наслухалась розмов дорослих, — мовила Марія, щоб заспокоїти товариша, але їй самій було аж моторошно читати цю листівку: «Ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось» Вона уявила собі цього скромного, тихого офіцера, що любить співати українські пісні, знає напам'ять Кобзаря, — і спокійно, на людях, всаджує за товаришів кулю в ката-генерала. І, навіть передчуваючи загибель, іде битися з гаслом: «За нашу і вашу свободу».

5

Андрій Потебня, член молодої організації «Земля і воля» і Комітету російських офіцерів у Польщі, приходив до Герцена і Огарьова звичайно не в дні «великих прийомів», коли навідувався кожен, хто хотів, і господарям уже часто ставало неспокійно — чи не зайшов, бува, хтось, спеціально надісланий, зв'язаний з «батьківщиною» III відділом. Траплялося й таке. Більше розмовляли гості, ніж хазяї. Микола Платонович Огарьов признався Андрієві в своїй кімнаті, куди той зайшов напередодні одного із своїх раптових приїздів та від'їздів:

— Останнім часом Лондон мені нестерпний від цього гультяйства язиків, воно мене просто бісить.

З Андрієм непотрібно було ані зайвих красивих слів, ані запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Івановича, як і всіх його дітей, він з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрі, сина Мері Сетерленд, яку так ненавиділа Наталі, вірної Мері, яка була йому віддана, як ніхто в житті. Та Андрій був сином «по духу». Він, Огарьов, жадав би мати рідного сина — саме такого! Він мріяв, що люди, молоді люди в майбутньому будуть саме такі, як цей молодий офіцер, українець родом. До речі, коли Микола Платонович показав йому свої записки, свої потаємні, заповітні «записки про таємне товариство», які почав писати ще в 1857 році, у розділі про федеративний поділ майбутньої республіки на території теперішньої Російської імперії в переліку членів цієї республіки під пактом «б» стояло: Малоросія.