Третя вежа - Радутный Радий "radus" - Страница 5

— Слухайте ! Слухайте Глас Божий !

Проповідник так само впав у молитовний екстаз, він говорив з таким натхненням, що й взагалі раніш не було доступним людині, а люди сприймали його слова ще до того, як вони злітали з вуст разом з парою.

— Чую Глас Божий ! — нарешті видихнув він й заплющим очі.

— Чую Глас Божий ! — слово залунало над майданом, підхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом — одночамно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зірок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.

— Але не всім відкрита дорога до щастя ! — тон проповідника зненацька змінився.— Не всіх Господь наділяє щастям навіть у безмежній милості своїй ! Є люди, яким хоч кілок на голові теши, що не хочуть думати так, як заповів нам Господь у безмежній мудрості своїй ! Є люди, які прагнуть повернути той жахливий, жахливий, жахливий світ, світ залізного мотлоху, світ суцільного гамору й ревища, світ, де навіть дитина разом з молоком матері всмоктує в себе отруту ненависті ! Боже ! Прошу тебе очистити нас від таких людей ! Боже ! Прошу тебе — покарай кожного, хто має хоч єдину думку такої скерованості й голови їхні, на знак слави Твоєї, піднесуться на самий вершечок Вежі, що склали ми на знак пошани до тебе ! Боже ! Милості прошу в тебе — милості не для тих безумців, а для всього світу нашого, що загинув би без Гласу Твого !

Сяйво в очах мисливця перетворилось на сліпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепі його, безмовно запитуючи — а чи не маєш, ти, чоловіче, гріховних думок ? а чи не бажаєш зла ближньому своєму ? або дальньому ? або взагалі, кому-небудь ? або створити щось, що може не сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останні чотири роки ? а чи не скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи…

Питань було безліч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самі глибини підсвідомості, витягав звідти старі й давно похованні секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякі, натомість інші недбало кидаючи на ту чи іншу шальку терезів.

Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навіть розрізняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогін, хтось упав, хтось болісно зойкнув дитячим голосом, потім істерично заверещала жінка — очевидно, хтось з хлопчаків не зміг-таки позбавитись агресивних думок, потім сяйво стало нестерпним й пекучим й свідомість мисливця згасла в тому жахливому полум'ї…

А коли повернулась — він здивувався тому першим. Втім, здивування те межувало з великим полегшенням. «Ну от і перезимував…» — промайнула думка.

Він оглянувся — всі, всі сімдесят-вісімдесят чоловік лежали на промерзлому плаці. За секунда хтось, стогнучи підняв голову на протилежному боці, обвів погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловік поволі піднявся з-під купи тіл посередині майдану. Якась жінка підповзла до хлопчика, що скорчився за два кроки від неї й з плачем припала до нього грудей. Інший хлопчик — з блідим, схожим на сніг обличчям, так само повільно підводився кроків за десять.

А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався проповідник. Обличчя його змінилось й тепер мало ще більш знайомий вигляд. Хитаючись, він підійшов до мисливця, й мовчки простяг йому руку — той так само мовчки потис її.

Десь за годину всі вцілілі зібралися в тому самому шинку, в якому зупинився мисливець. П'ять чоловіків, вісім жінок, четверо дівчаток у віці від трьох до дев'яти років й два хлопчаки — теж років по вісім-дев'ять. Ще залишилось двоє немовлят — але жодна з жінок не годувала дитину й шанси їхні вижити були так само малі, як і до приходу Свята.

Хтось із чоловіків приніс літрову сулію з каламутним самогоном, всі мовчки випили по склянці, проповідник зняв капелюха й недбало кинув його на сусідній столик.

— Хай йому чорт ! — здригнувся він після наступної чарки. — Зачекайте напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.

Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловіки тех похмуро одсунули свої.

— Ану, дітки, підходьте ближче ! — проповідник скинув також рукавиці й з насолодою простяг пальці до комина з палаючим вогнем. Просто на відкритому вогні смажились два щойно підстрелені зайці.

— Що ви задумали ? — стривожилась одна з жінок. — Цей злопчина — мій…

— Начхати мені, хто він тобі ! — рикнув на неї гість. — Хлопці повинні взнати правду про цю погань.

— Ні ! — жінка підвелась було, але тут-таки важка рука чоловіка, що сидів поруч опустилась їй на плече.

— Сядь і вгамуйся ! Тобі, та й всім нам теж корисно послухати.

Вона боязко поглянула на чоловіка, зітхнула й принишкла.

— Отже, — проповідник підсунвся ближче до вогню. — Ви, хлопці, знаєте, чому матусі просили вас не бігати, не кидати сніжків, не палити багать та не робити ще багато інших речей ?

— Так, — кивнув один. — Тому що Богові це не подобається.

Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.

— Дурниці, — недбало кинув проповідник. — Ніякого Бога нема.

Жінки зіщулились.

— А що таке «планета» — ви знаєте ?

Хлопці одночасно знизали плечима.

— Так от, шановні. Наша Земля, весь наш світ — це просто велика каменюка, що летить у просторі навколо величезної вогненої кулі. Цю кулю ми називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цієї каменюки тому, що вона притягує нас до себе. Ясно ?…

Помітно було, що розказує це проповідник не перший і навіть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас — що й у користі цієї роботи він не має ні найменших сумнівів.

— …Довкола цієї кулі літає також й те, що ми називаємо Гласом Божим. Насправді це називається штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети — тільки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на оден поставлені. Раз на чотири роки ця штука наближається й починає випромінювати на Землю… ну, тобто світити на Землю таким світлом, що вбиває всіх, хто має агресивні думки.

— А що таке агресивні думки ?

— Це думки.. ну, наприклад, ти ніколи не хотів кинути сніжка в товариша ?

— Хотів. — хлопчина шмигнув носом.— Але мама казала…

— Отож. Тобто ти не дуже хотів. А ті, хто дуже хотіли — залишились на майдані.