Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 102

— Ніде переночувати, еге?

Води заворушились, почулося ствердне бурмотіння.

Ну, гаразд, шикуйтесь отут! Побачимо, що вдасться зробити! Щодо мене, то я не маю ні цента в кишені.

Бездомні вишикувались у нерівний, ламаний ряд. Тепер можна буйо добре бачити їх усіх і кожного зокрема. У одного була дерев’яна нога. Капелюхи у всіх пообвисали, а одяг був такий, що не потішив би й лахмітника у темному підвалі на Гестер-стріт. Драні штани внизу повистріпувались, піджаки потерлись і вигоріли. У яскравому світлі вітрин обличчя здавались висхлими й блідими, як крейда, або червоніли виразками і набряклими щоками й очима. Деякі були такі худі, аж нагадували залізничні семафори. Кількох перехожих привабило це видовище, вони підійшли ближче, а за ними інші, і скоро зібрався натовп цікавих. Дехто із бездомних почав балакати.

— Тихо! — гукнув капітан. — Так от, шановні панове. Цим людям нема де ночувати. Але ж їм треба десь переспати цю ніч, не можна ж їм лежати на вулиці! Щоб заплатити за нічліг одного чоловіка, мені потрібно дванадцять центів. Хто дасть мені цю суму?

Мовчання.

— Ну що ж, хлопці, доведеться почекати, поки хтось нам поможе! Дванадцять центів, це не так уже й багато.

— Ось, маєте п’ятнадцять! — промовив якийсь молодик, вдивляючись у капітана проникливими очима. — Це все, що я можу дати.

— Дуже добре! Тепер у мене є п’ятнадцять центів. Виходьте з ряду, — і, вхопивши одного за плече, капітан відпровадив його трохи вбік і залишив там самого.

Повернувшись назад, він знову почав:

— У мене лишається три центи. Цих людей треба якось улаштувати на ніч. Їх тут, — він почав лічити, — один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять чоловік. Ще дев’ять центів — і ще одному буде забезпечена постіль. Дайте ж йому хорошу, зручну постіль на цю ніч! Я сам піду з ними і подбаю, щоб усе було як слід. Хто дасть мені дев’ять центів?

Один із глядачів, цього разу людина середнього віку, дав йому п’ять центів.

— Ну от, тепер у мене вісім центів. Ще чотири, 1 цей чоловік матиме постіль. Що ж це ви, панове! Сьогодні справа в нас посувається дуже поволі. У вас усіх б дома добра постіль. А з оцими ж як?

— Ось вам, — промовив хтось близько коло нього і про-стяг йому монету.

— Тепер, — сказав капітан, подивившись ца неї,— я мо* жу заплатити ще за двох, і лишається п’ять центів. Хто дасть мені ще сім центів?

— Я, — почувся чийсь голос.

Простуючи по Шостій авеню, Герствуд випадково звернув на схід по Двадцять шостій вулиці, в напрямі до Третьої авеню. Він був у цілковитому розпачі, стомлений і такий голодний, що, здавалось, ось-ось упаде. Як же тепер добитись до Керрі? Вистава скінчиться не раніше одинадцятої. Якщо вона приїхала до театру в екіпажі, то й поїде так само. Доведеться спинити її, все це буде дуже прикро. А найгірше те, що голод і втома мучать нестерпно, і доведеться чекати цілу добу, бо сьогодні в нього не стане духу спробувати ще раз. Ні їжі, ні притулку!

Дійшовши до Бродвею, Герствуд помітив капітана і натовп павколо нього, проте вирішив спершу, що це, мабуть, якийсь вуличний проповідник або продавець патентованих ліків, і хотів іти далі. Але, звертаючи в бік парку Медісон-сквер, він побачив відділену від натовпу шерегу людей, ліжка яким уже було забезпечено. При світлі недалекого електричного ліхтаря Герствуд розпізнав у них «свого братчика»— постаті, знайомі йому по вуличних блуканнях і нічліжках. Це були люди, як і він сам, підупалі тілом і душею. Він за^ цікавився і повернув назад, щоб довідатись, у чому річ.

Капітан не переставав проказувати своє коротке прохання. Герствуд з великим здивуванням і полегкістю почув раз у раз повторювані слова:

— Цим людям потрібний нічліг!

Перед ним тягся ряд нещасливців, для яких треба було випросити постіль, і він бачив, як ще один бездомний спокійно підійшов і став у кінці. Тоді Герствуд вирішив піти за його прикладом. Навіщо змагатися з долею? Сьогодні він надто стомлений. Ось простий спосіб вийти зі скрути хоч в одному. А завтра він, може, знайде щось краще.

За спиною в нього ті, кому нічліг було вже забезпечено, видимо повеселішали. Тягар непевності спав з них, і вони загомоніли досить вільно, навіть по-дружньому. Про що лишень там не говорили — про політику, й про віру, й про державні справи, й про нові газетні сенсації, і взагалі про останні події в усьому світі. Одні рипучі, хрипкі голоси розводилися впевнено про найнесподіваніші речі, інші відповідали мляво й невлад.

А котрі були надто отупілі чи стомлені, щоб розмовляти, лиш позирали скоса та спідлоба або ж тупо, байдуже дивились перед себе.

Стояти на місці нелегко. Від чекання Герствуд стомився ще гірше. Йому здавалось, що він ось-ось упаде, і він неспокійно переступав з ноги на ногу. Та прийшла, нарешті, і його черга. Хтось заплатив за його сусіда, і той перейшов у шерегу щасливців. Тепер Герствуд стояв першим на черзі, і капітан уже просив для нього.

— Дванадцять центів, панове, дванадцять центів, і цей чоловік матиме постіль на ніч! Він би не стояв тут, на холоді, якби мав де переночувати.

Герствуд відчув, як щось підкочується йому під горло. Голод і кволість зробили його боягузом.

— Ось, візьміть, — промовив хтось, простягаючи капітанові монету.

І той ласкаво поклав руку на плече колишнього управителя бару і сказав:

— Переходьте в той ряд!

Опинившись там, Герствуд зітхнув з полегкістю. Виходить, світ не такий уже й лихий, коли в ньому зустрічаються такі добрі люди! Інші голодранці, очевидно, поділяли цю думку.

— Капітан — молодчага, правда? — сказав той, що стояв попереду Герствуда, маленький, безталанний, зігнутий горем чоловічок, якого доля, мабуть, переслідувала все життя.

— Еге ж, — байдуже погодився Герствуд.

— Ох, скільки ще там народу лишається, — промовив інший чоловік, що стояв трохи далі. Він висунувся і оглянув тих, за яких капітан ще просив.

— Так, сьогодні понад сотню буде, — відповів ще хтось.

— Подивіться лишень на отого, в екіпажі! — озвався третій.

Біля них спинився екіпаж. Добродій у смокінгу простяг банкноту капітанові, який спокійно подякував і знов повернувся до своїх опіканців. Усі шиї витяглись услід екіпажеві, що вже рушив далі, а очі були прикуті до діамантової шпильки, що сяяла на крохмальній манишці пасажира. Навіть цікаві навколо шанобливо притихли.

— Це дасть постіль ще дев’ятьом, — казав тим часом капітан, відлічуючи якраз стількох бездомних. — Переходьте туди! Ну от, тепер залишилось тільки семеро. Мені потрібно дванадцять центів.

Гроші надходили повільно. Натовп почав помалу танути, і скоро від нього лишилася жменька. П’ята авеню зовсім спорожніла, тільки зрідка на ній з’являвся випадковий екіпаж або перехожий. По Бродвею теж проходили лиш поодинокі постаті. Лише час від часу хтось спинявся, помітивши купку людей, подавав капітанові монету і йшов своєю дорогою.

Але капітан з незмінною рішучістю просив далі, повільно кидаючи скупі слова і тримаючись так упевнено, ніби про невдачу не могло бути й мови.

— Поспішіть же! Не можу ж я лишатись тут цілу ніч. Ці люди стомились і змерзли. Хто-небудь дайте мені чотири центи.

Якусь часину він зовсім нічого не говорив. Йому подавали гроші, і за кожними дванадцятьма центами він відділяв одного чоловіка, переводячи його в другий ряд. Потім знову починав крокувати туди й сюди, втупивши погляд у землю.

Публіка з театрів роз’їхалась. Згасли світлові реклами. Годинник вибив одинадцять. Минуло ще півгодини, і біля капітана зосталось тільки двоє.

— Поспішіть же! — гукнув він, звертаючись до кількох цікавих. — Ще вісімнадцять центів, і тоді всі влаштовані на ніч. Вісімнадцять центів! Шість я вже маю. Хто-небудь, дайте мені ці гроші. Не забудьте, мені ще треба сьогодні добратись у Бруклін! Але спершу я повинен відвести на місце цих людей і влаштувати їх на ніч. Вісімнадцять центів!

Ніхто не відповідав. Капітан усе ходив туди й сюди, опустивши очі й час від часу проказуючи стиха: