Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 104

— Що?! — вигукнула Керрі,— Ти хочеш сказати, що він украв гроші?

— Як же так, — промовив Друе, спантеличений її тоном. — Виходить, ти цього не знала?

— Та ні ж, — відповіла Керрі,— звичайно, не знала.

— Оце дивина, — сказав Друе. — Але ж це справді так. Усі газети про це писали.

— Скільки він узяв, ти кажеш? — спитала Керрі.

— Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.

Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…

А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. «Ах, оце щастя! — думав він. — Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!» Тепер, у блиску своєї сценічної кар’єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.

— А пам’ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? — спитав він.

На спогад про це Керрі усміхнулась.

— Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, — додав він, спираючись ліктем об стіл. — І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.

— Не треба так говорити, — ледь холодно спинила його Керрі.

— Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…

— Ні,— відповіла вона підводячись. — До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!

— О, зажди ще хвилинку, — благав Друе. — Ти ще маєш час!

— Ні,— лагідно промовила Керрі.

Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:

— Коли ж я побачу тебе знов?

— Та коли-небудь побачимось, — відповіла Керрі.— Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!

Дверцята ліфта розчинились.

— До побачення! — відгукнувся Друе.

Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.

Він пройшовся по вестибюлю зажурений — його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.

Керрі ж займали зовсім інші думки.

Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля «Казино», і не помітила його.

Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.

— Керрі,— мовив він майже пошепки, — я б хотів сказати тобі кілька слів.

Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.

— Боже мій, Джордже! — промовила вона. — Що з тобою?

— Я був хворий, — відповів він. — Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!

— Так, так, — вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. — Але що ж це з тобою?

Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було — один п’ятидоларовий і два дводоларових папірці.

— Я ж кажу, що був хворий, — відповів він дражливо.

Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.

— Ось на, — промовила вона. — Це все, що я маю при собі.

— Гаразд, — відповів він стиха. — Коли-небудь віддам.

Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.

— Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? — знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. — Де ти живеш?

— О, у мене є кімната в Бауері,— відповів він. — Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!

Його явно дратували ці її щирі розпити, — занадто ласкавіша була доля до неї.

— Краще йди в театр, — мовив він, — я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.

Вона хотіла щось відповісти, але він відвернувся і почвалав далі.

Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.

— Мене немає дома, — відповідала вона служникові.

І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.

Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.

— Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? — спитав її якось антрепренер.

— Може статись якраз навпаки, — відповіла Керрі.

— Ми, мабуть, виїдемо в липні,— сказав він на це.

Поспішне готування до від’їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.

«Та не варто й шкодувати», — потішав він себе, але в глибині душі почував інше.

Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п’єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.

Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.

Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.

— Їй не місце в цьому театрі,— сказав він. — По-моєму, вона здатна на краще.

Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова. Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.

— Ну що ж, ви так і не пішли у драму? — сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.

— Ні,— відповіла вона. — Поки що — ні.

Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:

— Але я думаю про це.

— По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.

Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?

— Чому ви такої думки? — спитала вона.

— Бачте, — відповів він, — наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.