Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 108

— Гаразд, — відловів Друе. — Почекайте мене, я зараз, піду тільки перевдягнусь.

— Добре, я буду в перукарні,— відповів Гаррі.— Мені треба поголитись.

— Чудово, — промовив Друе і пішов до ліфта, порипуючи новенькими черевиками.

Цей метелик пурхав собі, як завжди, безтурботний.

У купе пульманівського вагона, що наближався в ту буряну ніч до Нью-Йорка із швидкістю сорок миль на годину, сиділо троє, всі з однієї родини.

— Перший дзвоник до обіду! — ознаймив офіціант вагона-ресторану, пробігаючи по коридору в сніжно-білому фартусі й куртці.

— Мені не хочеться більше грати, — промовила молода чорнява красуня і відсунула карти примхливим жестом улюбленки долі.

— То, може, підемо пообідаєм? — спитав її чоловік, чиє елегантне вбрання маскувало все те, чого не дала природа.

— Ах, ні, я ще не хочу, — відповіла вона. — Але грати мені теж набридло.

— Джессіко, — озвалась її мати, на яку теж варт було глянути, щоб побачити, як одяг може приховувати вік, — Джессіко, застроми краще шпильку в шарфику, вона ви-падас.

Джессіка поправила шпильку, потім, ніби ненароком, провела рукою по своїх пишних кучерях і поглянула на маленький, весь у діамантах годинничок. Чоловік не спускав з неї очей, бо краса, навіть холодна, завжди має владу над нами.

— Ну нічого, нам ще недовго терпіти таку погоду! — сказав він. — Усього два тижні, і ми будемо в Римі!

Місіс Герствуд усміхнулась, зручніше вмощуючись у своєму куточку. Як приємно бути тещею багатого молодика, фінансове становище якого ви самі перевірили!

— А ти гадаєш, що пароплав піде швидко, навіть якщо буде така погода? — спитала Джессіка.

— О, аякже! — відповів він. — Це однаковісінько!

По коридору пройшов дуже білявий юнак, син банкіра з Чікаго, що вже давно придивлявся до цієї гордовитої красуні. Навіть у цю мить він, не вагаючись, кинув на неї погляд, і вона це помітила. З підкресленою, умисною байдужістю вона відвернулась, ховаючи від нього своє чарівне личко. Але в ній озивалась зовсім не скромність молодої дружини. Просто її пиха була вдоволена.

А Герствуд стояв ту мить у бічній вулиці поблизу Бауері, перед брудним чотириповерховим будинком, колись темно-жовтим, але перефарбованим сажею і дощем. Навколо юрмились ще люди, і натовп усе зростав.

Спочатку сюди підійшло тільки двоє чи троє. Вони тинялись попід замкненими дощаними дверима і тупцяли, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги. Криси їхніх вигорілих котелків обвисали, понадривані, старі пальта обважніли від розталого снігу і настовбурчились коло піднятих комірів, а мішкуваті штатні насувалися вистріпаними краями на потерті и зношені до дірок, завеликі, розкислі черевики. Вони не пробували ввійти і тільки сумно тупцялись біля дверей, глибоко засовуючи руки в кишені і скоса зиркаючи на перехожих, на ліхтарі, що вже засвічувались… Були там старі з посивілими бородами й глибоко запалими очима, були люди ще молоді, але зв’ялені недугами, і люди середнього віку. Гладких не було зовсім. Одні в тому натовпі були бліді, як крейда, інші, навпаки, мали шкіру червону, як цегла. У того худі плечі зовсім обвисли, той тяг дерев’яну ногу, ще інші вражали страшною худорбою — одяг просто теліпався на них. Вирізнялися розпухлі вуха, набряклі носи й губи, а особливо — червоні, налиті кров’ю очі. Ані одного звичайного, здорового обличчя, ані однієї стрункої постаті, ані одного ясного, твердого погляду.

У мокрій заметілі вони тупцялись, штовхаючи один одного. То тут, то там виднілися червоні від холоду руки, не захищені ні рукавом, ні кишенею, або вуха, напівсховані під жалюгідними подобами капелюхів і все ж посинілі й задублі. Переступаючи з ноги на ногу в глибокому снігу, ці люди похитувались усі разом, майже ритмічно.

Що більше натовп під дверима зростав, то чутніше ставало бурмотіння, — не розмова, а просто ремство та лайка, адресована невідомо кому.

— Прокляття! Швидше б уже відчиняли!

— Он гляньте на фараона; так і зирить.

— Може, вони забули, що надворі зима?

— Краще б я зараз був у Сінг-Сінгу.

Та ось налетів лютий подув вітру, і вони зсунулися щільніше один до одного. Похмуре збіговисько штовхалось, ворушилось, совалось, але без гніву, без нарікання, без загроз. Того понурого чекання не полегшували ні жарти, ні дружнє слово.

Повз них проїхала карета, і в ній, вигідно розкинувшись, сиділа якась постать. Один із знедолених, що стояв коло самих дверей, звернув на неї увагу:

— Погляньте на того бовдура, що поїхав!

— Йому, либонь, не холодно!

— Гей, гей, гей! — загукав ще хтось, хоч карета давно вже промчала.

Помалу підкралася ніч. Густі лави перехожих поспішали по домівках. Службовці, продавщиці з магазинів хутко крокували хто куди. Трамвайні вагони заповнились пасажирами. Газові ліхтарі вже горіли, і в кожному вікні розцвів червонуватий вогник. А натовп знедолених все стояв невідступно під дверима.

— Та що вони, не збираються зовсім відчиняти, чи що? — прохрипів чийсь голос.

Це запитання ніби знов пробудило у всіх інтерес до замкнених дверей, і погляди звернулись в один бік. Вони дивились на ці двері зовсім як безсловесні тварини, як со-баки, що шкрябаються й скавчать, не відриваючи очей від клямки. Люди ворушились, кліпали очима, бурмочучи скарги й прокльони. Так вони все чекали, а сніг летів і сік їх кусючими пластівцями, засипаючи старі капелюхи й похилі плечі. Він лягав на них купками й смугами, і ніхто його не струшував. У глибині натовпу він топився від тепла тіл і віддиху, і вода стікала з крисів по носах, а люди нездатні були підняти закляклу руку, щоб утертися. По краях натовпу ці купки снігу не танули. Герствуд, що не міг пробратися в середину, стояв, схиливши голову й зігнувшись проти вітру.

У віконці над дверима блимнуло світло. Юрба затрепетала в передчутті скорого відпочинку, зраділо загомоніла. Нарешті прогоничі всередині забряжчали, і всі нашорошили вуха. За дверима почулися кроки, і знов між людьми пробіг шепіт. Хтось гукнув:

— Гей ви там, легше!

Двері розчинились. Якусь хвилину в понурому, тваринному мовчанні люди штовхались і протискувались уперед, потім тиснява швидко розтанула, улившися в двері, мов колоди, несені потоком. Рухались мокрі капелюхи, мокрі плечі, промерзла, змучена, роздратована юрба пливла між голих стін.

Була рівно шоста година. На обличчях усіх перехожих можна було прочитати те саме: «обід». Але тут не було ніякого обіду — тільки ліжка.

Герствуд поклав свої п’ятнадцять центів і стомлено поплентався до приділеної йому кімнати. Це була брудна, запорошена комірчина з дощаними стінами. Тьмяного світла маленького газового ріжка цілком вистачало для такого невеселого захистку.

— Кгм! — прокашлявся Герствуд, замикаючи двері.

Потім почав неквапливо роздягатись. Скинувши піджак, він спинився і заткнув ним велику шпару під дверима. Туди ж пішов і жилет. Старий, брудний, роздертий капелюх він обережно поклав на стіл. Тоді скинув черевики й ліг.

Хвилину він ніби щось пригадував, та раптом устав, вимкнув газ і спокійно постояв, невидимий у темряві. Так минуло кілька хвилин: він нічого не обмірковував, а просто вагався. Потім знову увімкнув газ, але сірника не запалив. І ще він постояв, сповитий милосердною темрявою ночі, а газ наповнював кімнату. Коли запах досяг його ніздрів, він зрушив з місця і напомацки добрався до ліжка.

— Чи ж варто тягти далі? — ледь чутно прошепотів він і простягся на весь зріст.

Нарешті Керрі досягла всього того, що спочатку здавалося їй метою життя або, у всякім разі, вінцем здійснених людських прагнень. Вона могла тепер пишатися своїми туалетами, власною каретою, меблями і рахунком у банку. Були в неї і друзі — в поширеному розумінні цього слова, — тобто люди, готові схилятись перед нею і усміхатися, захоплюючись її успіхами. Про все це вона колись мріяла. Її вітали оплесками, її славили — колись це було недосяжне і таке жадане! Тепер, ставши звичною річчю, і оплески, і газетна хвала втратили в її очах всякий інтерес. Хоча й красуня на свій лад, — вона була проте цілком самотня. У вільні години Керрі сиділа в своєму кріслі-гойдалці, наспівуючи і віддаючись мріям.