Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 58

Мандрівник і вигнанець. Полонений дух

Візник не проїхав і кварталу, як Керрі трохи отямилася і, остаточно пробуркавшись на холодному нічному повітрі, спитала:

— Що з ним? Він тяжко поранений?

— Ні, нічого серйозного, — відповів Герствуд поважно.

Дуже стурбований власним становищем, він тепер, коли Керрі була з ним, хотів тільки одного — врятуватися від правосуддя. Через це йому було не до розмов, і він обмежувався словами, необхідними для здійснення його дальших планів.

Керрі не забула, що між нею і Герствудом існує одне но-розв’язане питання, але зараз вона була схвильована іншим і не хотіла про це думати. Зараз головне було швидше закінчити цю незвичайну поїздку.

— А де він?

— Досить далеко, на Південній стороні,— відповів Герствуд. — Доведеться сісти в поїзд. Так ми доберемось найшвидше.

Керрі нічого не відповіла. Кінь швидко біг уперед. Таємничість нічного міста заполонила увагу Керрі. Вона стежила

поглядом за довгими рядами ліхтарів, які бігли назустріч, придивлялась до мовчазних, темних будинків.

— Що ж з ним трапилось? — спитала вона ще, бажаючи дізнатись, яких саме поранень зазнав Друе.

Герствуд розумів її. Він дуже не любив зайвої, непотрібної брехні, але не міг допустити ніякого опору з її боку, поки вони не опиняться в безпеці.

— Я не знаю точно, — відповів він. — Мені подзвонили і попросили поїхати і привезти вас. Сказали, що немає причин лякатись, але щоб я привіз вас неодмінно.

Серйозний тон, яким це все було сказано, переконав Керрі, і вона замовкла, замислившись.

Герствуд поглядав на годинника і все підганяв візника, Для людини в такому скрутному становищі він виявляв надзвичайне самовладання. Він думав тільки про те, щоб устигнути на поїзд і спокійно вибратися з міста. Керрі піддалася дуже легко, з цим він міг себе поздоровити.

Так вони доїхали до вокзалу. Герствуд допоміг Керрі зійти, простяг візникові п’ятидоларову банкноту і кинувся вперед.

— Почекайте тут, — сказав він їй у дожидальні,— я зараз візьму квитки.

— Скільки зосталось до відходу поїзда на Детройт? — спитав він касира.

— Чотири хвилини, — відповів той.

Герствуд заплатив за два квитки, намагаючись по змозі не привертати до себе уваги.

— Далеко їхати? — спитала Керрі, коли він повернувся до неї.

— Ні, не дуже, — відповів він. — Але нам треба поспішати.

Він пропустив Керрі вперед, коли вони опинились біля виходу на перон, став поміж нею і контролером, що пробивав їхні квитки, так, щоб вона їх не побачила, потім наздогнав її.

Перед ними був довгий ряд вагонів спальних та м’яких і серед них один чи два звичайних денних. Цей поїзд був запроваджений недавно, і пасажирів мало бути небагато, тому на пероні стояли тільки два кондуктори. Герствуд і Керрі ввійшли в останній денний вагон і сіли. Майже одночасно з платформи долетіло:

— На місця!

І поїзд рушив.

Керрі подумала, що це якось дивно — довелось їхати на вокзал, — але не сказала нічого. Уся пригода була настіль ки незвичайна, що вона вирішила не надавати значення своїм сумнівам.

— Як ваше здоров’я? — ніжно спитав Герствуд, що тепер зітхнув вільніше.

— Дуже добре, — відповіла Керрі.

Вона була така стурбована, що не могла думати про те, як їй триматися. Їй дуже хотілося швидше доїхати і дізнатися, що з Друе. Герствуд дивився на неї і догадувався про це. Його нітрохи не турбувало, що вона схвильована і співчуває Друе. Навпаки, ця риса її вдачі дуже подобалась йому. Але він думав про те, що доведеться пояснити їй усе. І навіть не це найбільше непокоїло його. Власний вчинок і ця втеча — ось що гнітило його душу і кидало на все зловісну тінь.

«Як це було нерозумно з мого боку, — знов і знов казав він собі.— Яка помилка!»

Цілком протверезівши, він майже відмовлявся вірити, що вчинив таке. Він не міг звикнути до думки, що мусить тікати від правосуддя. Часто доводилось йому читати про такі речі, і завжди здавалось, що таке становище — жахливе. І ось це сталося з ним, а він собі сидить і згадує минуле. Майбутнє — це те, що почнеться за канадським кордоном, якого він прагнув швидше досягти. Що ще? Невідривні думки про вчорашній вечір, про вчинки, які він вважав усі разом однією величезною помилкою.

«А втім, — казав він сам собі,— що ж мені було робити?»

І він приходив до висновку, що треба змиритися з цим, — і знов починав усе спочатку. Це безплідне, втомне коло, в якому він кружляв, змучило його і не настроїло для тієї розмови, яка рано чи пізно мала початися з Керрі.

Поїзд, гуркочучи, минав сортувальні дільниці понад озен ром, потім досить повільно наблизився до Двадцять четвертої вулиці. Скрізь виднілися стрілки, сигнальні ліхтарі. Паровоз раз у раз давав короткі свистки, і часто лунав дзвін. Вагоном пройшла група кондукторів з ліхтарями в руках. Вони замикали двері на площадках і готували вагони до довгої поїздки.

Незабаром поїзд почав набирати швидкість, і Керрі побачила, як одна за одною замигтіли у вікнах мовчазні вулиці. Паровоз почав усе частіше подавати свої гудки, по чотири рази враз, попереджуючи на важливих перехрестях про наближення небезпеки.

— Це дуже далеко? — спитала Керрі.

— Ні, не дуже, — відповів Герствуд.

Він ледве міг стримати посмішку, — яка ж вона наївна!

Йому хотілося все пояснити їй і помиритися з нею, але хотілося також від’їхати далі від Чікаго.

Минуло ще з півгодини, і Керрі зрозуміла, що Герствуд везе її кудись дуже далеко.

— Це в Чікаго? — слитала вона знепокоєно.

Вони були вже далеко від міста, і поїзд на повнім розгоні перетинав кордон штату Індіана.

— Ні,— відловів він, — не в Чікаго.

Щось особливе було в його тоні, коли віп говорив це, і Керрі миттю насторожилася.

На її гарненький лобик лягли зморшки.

— Але ж ми їдемо до Чарлі, так?

Він відчув, що час настав. Ця розмова все одно иеминуч ча, навіщо ж відкладати її. І тому він тільки злегка похитав головою, делікатно заперечуючи.

— Що таке? — промовила Керрі, збентежена тим, що во* іти їдуть зовсім не туди, куди вона думала.

А він тільки дивився на неї ніжно і благально.

— Куди ж ви мене везете? — спитала вона, і в голосі її почувся страх.

— Я вам скажу, Керрі, тільки не хвилюйтеся. Я хочу, щоб ви переїхали зі мною в інше місто.

— Ой! — тихо зойкнула Керрі.— Пустіть мене! Я не хочу їхати з вами!

Його зухвалість сповнила її жахом. Нічого такого не могло спасти їй на думку. Її єдине бажання було тепер — урятуватись від нього, втекти. Коли б можна було спинити поїзд, вона б вирвалася з цієї страшної пастки.

Керрі підвелася і спробувала вибратися в прохід, щоб кудись вийти — вона сама не знала куди, вона тільки почувала, що треба щось робити. Герствудова рука обережно доторкнулась до її руки.

— Сидіть спокійно, Керрі,— промовив він. — Сидіть спо* кійно. Вам нікуди зараз бігти. Послухайте, що я вам скажу; я вам все поясню. Почекайте хвилину!

Вона намагалась відштовхнути його коліна і пройти, але він потяг її назад, па місце. Ніхто не помітив цієї боротьби — у вагоні було мало пасажирів, і всі вони куняли.

Не хочу! — змагалась Керрі, одначе підкоряючись проти своєї волі.— Пустіть мене, — повторила вона. — Як ви смієте?

Її очі налилися слізьми.

За цим несподіваним новим утрудненням Герствуд перестав думати про власне становище. Треба якось уплинути на неї, а то вона наробить йому клопоту. Вія почав ревно умовляти її:

— Послухайте ж, Керрі, но треба так зі мною поводитись. Я ж не хочу завдавати вам прикрості. Я нічого не зроблю такого, що б було вам неприємне,

— Ой! — заридала Керрі.— Ой-ой!

— Ну годі, годі, не треба, — умовляв він. — Не плачте. Чому ж ви не хочете мене вислухати? Послухайте ж мене, я вам поясню, чому я змушений був так зробити. Я не міг інакше, запевняю вас, не міг. Чому ж ви не хочете вислухати мене?

Її плач дуже його непокоїв, він був певен, що вона пе чує ні слова з того, що він каже.