Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 76

Уперше він запропонував їй допомогти в господарстві, і це пояснювалось тим, що він хотів якось виправдати своє сидіння вдома.

Сніг ішов цілий день і цілу ніч, і в місті порушилась робота транспорту. Газети приділяли велику увагу наслідкам хуртовини, розписуючи страждання міської бідноти.

Герствуд сидів і читав у кутку біля радіатора. Він забув і думати про те, що йому треба шукати роботи. Страшна завірюха, що спинила нормальне життя, звільнила його від цієї турботи. І він умостився якнайзручніше, гріючи ноги ва радіаторі.

Керрі з тривогою спостерігала це розкошування. Хоч і лютує завірюха, як можна так ніжитись і з таким філософським спокоєм сприймати своє становище!

А Герствуд читав собі та й читав, майже не звертаючи уваги на Керрі. Вона ж поралася по господарству і не турбувала його розмовами.

На другий день сніг не вщухав, на третій — теж, а потім вдарив лютий мороз. Герствуд, наляканий газетами, не виходив з дому. Правда, він тепер охоче виконував різні дрібні доручення по господарству — то йшов до різника, то в бакалійну крамницю. Ці дрібні послуги його зовсім не обтяжували. Навпаки, створювалось враження, що його перебування дома корисне — справді, в таку негоду що б вона робила, якби він її не виручив.

Проте на четвертий день розгодинилося, і Герствуд прочитав у газеті, що хуртовина скінчилася. Але він не поспішав — його лякало, що на вулицях мусить бути страшенна сльота.

Лише після полудня він, нарешті, залишив газети і вирушив у світ. Надворі потеплішало, і тротуари були вкриті грязюкою. Герствуд сів на Чотирнадцятій вулиці в трамвай і взяв квиток з пересадкою на Бродвеї. Він знайшов у газеті оголошення про шинок на Перл-стріт. Проте, під’їжджаючи до готелю «Бродвей-Сентрал», він передумав.

«Яка рація туди їхати? — міркував він, дивлячись на сльоту й сніг. — Я ж однаково не зможу купити пайку. Тисяча шансів проти одного, що нічого з цього не вийде. Краще зійду тут».

І він зійшов. У вестибюлі готелю він сів і став міркувати над тим, що йому робити.

Поки він отак сидів, поринувши у думки, задоволений тим, що він не на вулиці, до вестибюля зайшов якийсь добре вдягнений чоловік; він раптом спинився, придивився, ніби не покладаючись на свою пам’ять, і приступив ближче. Герствуд упізнав Карджіла, власника великих скакових стаєнь у Чікаго, якого він востаннє бачив у залі Евері, в той вечір, коли Керрі там виступала. Він навіть пригадав, як цей добродій підійшов зі своєю дружиною, щоб привітатися з ним.

Герствуд зніяковів. У його очах відбилося замішання.

— Та це ж либонь Герствуд! — промовив Карджіл, пригадавши все і шкодуючи, що не одразу впізнав його і не уник цієї неприємної розмови.

— Так, — відповів Герствуд. — Як ся маєте?

— Дуже добре, — відповів Карджіл, розгублено шукаючи теми для розмови. — А ви тут спинились?

— Ні,—відповів Герствуд, — я маю тут зустрітися з одним чоловіком.

Я чув, що ви виїхали з Чікаго, але не знав, де ви і що з вами.

— О, я тепер мешкаю тут, — відповів Герствуд, думаючи тільки про те, як би швидше скінчити цю розмову.

— Сподіваюся, справи йдуть непогано?

— Чудово, — відповів Герствуд.

— Приємно чути.

Вони збентежено дивилися один на одного.

— А мене тут чекає один приятель, — сказав Карджіл. — Я пішов. Бувайте!

Герствуд кивнув головою на прощання.

— Хай йому біс! — пробурмотів він, обертаючись до дверей. — Я так і знав, що це станеться!

Він пройшов кілька кварталів. Годинник показував тільки пів на другу. Він силкувався придумати, куди б піти, чим зайнятись. Але погода була така гидка, що хотілося тільки одного — вернутись додому. Скоро він почав відчувати, що ноги в нього мокрі й холодні, і сів у трамвай, який і довіз його на П’ятдесят дев’яту вулицю. Йому було однаково, куди їхати. Зійшовши з трамвая, він повернув назад по Сьомій авеню, але грязюка була просто невилазна, а блукання без ніякої мети ставало нестерпним. Йому здавалось, що він застудився.

Опинившись на розі, він почав чекати трамвая, що йшов у південному напрямі. У такий день неможливо довго лишатись на вулиці, треба повертатися додому.

Керрі здивувалась, побачивши його о чверть на третю.

— Погода паскудна, — тільки й сказав він.

Потім скинув пальто і перевзувся.

Уночі він відчув, що застудився, і прийняв хініну. До ранку його трусило, і він весь день нікуди не виходив, а Керрі доглядала його. Хворий він став зовсім безпорадною істотою. У злинялому купальному халаті, з нечесаною головою і тьмяними очима він виглядав дуже старим і негарним. Керрі це помітила, і їй було прикро. Вона старалась бути до нього доброю, ласкавою, але щось у ньому стримувало її.

Надвечір, у присмерку, вигляд у нього був такий нужденний, що Керрі порадила йому лягти.

— Для тебе буде спокійніше, якщо ти спатимеш цю ніч сам, — сказала вона. — Ти почуватимеш себе краще. Зараз я постелю тобі постіль.

— Гаразд, — промовив він.

Керрі поралася, з розпачем повторюючи в думці:

«Що за життя! Що за життя!»

Ще вдень, коли він, згорбившись, сидів біля радіатора і читав, не відриваючись, вона пройшла через кімнату і, побачивши його, насупила брови. У вітальні, де було не так тепло, вона сіла край вікна і заплакала. Так оце те життя, яке їй судилося? Звікувати вік замкненою в маленькій квартирці, з чоловіком, який не має роботи, байдикує і зовсім байдужий до неї… Та вона ж для нього тепер служниця, та й годі.

Від сліз у неї почервоніли очі, і коли вона постелила постіль і, запаливши газ, покликала Герствуда, він це зауважив.

— Що з тобою? — спитав він, вдивляючись їй в обличчя.

Його хрипкий голос і скуйовджене волосся викликали в ній прикре почуття.

— Нічого, — відповіла Керрі стиха.

— Ти плакала, — сказав він.

— Ні, не плакала, — промовила вона.

Він розумів, що не кохання до нього було причиною цих сліз.

— Не треба плакати, — промовив він, лягаючи в ліжко. — Все ще буде гаразд.

Днів за два він устав з ліжка, але негода тривала, і він не виходив з дому. Газетяр-італієць приносив тепер ранкові газети йому додому, і Герствуд читав їх, не відриваючись. Потім він кілька разів наважився вийти в місто, але знову зустрів когось із давніх знайомих і після цього вже не міг спокійно сидіти по готельних вестибюлях.

Тепер він щодня повертався додому рано і, нарешті, перестав удавати, ніби шукає роботу. Зима — непідходящий час для цього.

Сидячи цілісінький день удома, Герствуд, звичайно, бачив, як Керрі хазяйнує. Вона була далеко не зразкова хазяйка, не вміла бути ощадливою, і він уперше звернув на це увагу. Її нагадування про гроші на господарські витрати тепер особливо гнітили його. Йому тепер стало здаватися, що тижні минають дуже швидко. А Керрі щовівторка вимагала грошей.

— Як ти гадаєш, ми живемо досить ощадливо? — спитав він одного вівторка.

— Я роблю все, що можу, — відповіла Керрі.

Розмова на цьому скінчилась. Але на другий день від спитав:

— Ти ніколи не була у магазині «Гензевурт»?

— Я й не чула ніколи про такий, — відповіла Керрі.

— Кажуть, що там усе значно дешевше.

Керрі цим зовсім не зацікавилась. Вона не любила таких розмов.

— Скільки ти платиш за фунт м’яса? — спитав він іншим разом.

— Ціни бувають різні,— відповіла Керрі.— Філе коштує двадцять два центи.

— Але ж це страшенно дорого!

Розпитував він і про інше, і з часом це стало в нього справжньою манією. Він дізнавався про ціни і всі їх пам’ятав.

Разом з тим він став виконувати все більше доручень. Почалося, звичайно, з дрібниць. Якось уранці, коли Керрі одягала капелюшок, він спитав її:

— Куди ти йдеш, Керрі?

— У пекарню, — відповіла вона.

— Я можу піти замість тебе, — запропонував він.

Вона не заперечувала, і Герствуд пішов.

Він завжди виходив під вечір на ріг по газети.

— Тобі нічого не треба? — питав він її, збираючись іти.

І вона потроху звикла користуватися його послугами.