Поза межами болю - Турянський Осип Васильевич - Страница 20

—      Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?..

—      Що тобі, любий?

Звідкіля таке дивне питання?..

Обоє хочуть обняти мене.

—      Не цілуйте мене... мої любі... мої уста замерзли... на них сидить смерть...

Обоє плачуть.

Я беру їх за руки, і йдемо на сонце...

Наша дорога вже травою заросла...

Кругом нас пшеничні лани хвилюють...

Золоте колосся кланяється нам на привітання...

А над нами — чи це чудо?

Синє небо любо і приязно сміється...

Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла...

Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї...

І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх...

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене...

На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять...

Я лечу десь далеко...

Де вони обоє?..

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Зникають іскри... світло блідне...

Темніє...

Кругом мене чорна ніч...

І ніч блідне...

І не бачу ні світла ні ночі...

Не бачу, не чую нічого.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

V

Сон чи ява?..

Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...

Це сон...

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Якийсь голос кличе...

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Чую рідне слово:

— Друже... химерний козарлюга... поважився… купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.

Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Він розказує:

— Знаєш: я впав хворий позаду.

На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.

Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.

Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.

Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.

На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.

Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.

Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.

Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

—      Де мої товариші?

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Остались на горі й сидять довкола огнища.

—      Огонь горить?

—      Ні, погас.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

—      Вони мертві?

—      Не думай тепер про них...

Важке мовчання.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

—      Де вони... обоє?..

—      Вони живуть і ждуть тебе.

Довге мовчання.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.

І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

І тихо щезли під ледом.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Ельба, 1917