Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 16

пальці в теплу м'якоть м'яса, тільки-но привезеного тим же драбкуватим добродієм; вона силкується пустити думки звичайним руслом, бо сьогодні неділя, але десь щось підказує, що цей день зовсім не подібний до решти. Вона не відчуває того звичайного затишку. І, натягуючи шкіру на обличчі усміхом, вона вперто витягує жили з великого шматка м'яса: з притлумленою досадою вона переконує себе, що зараз для неї нема міністра. Вона якось уперто перелічує все, що в неї є, придумує, що буде, наповнюючи рожевою втіхою, а головне – він тут, той чоловік, про котрого мріють дурнуваті столичні шерепи. Тут вона схаменулася – звідки це в неї? Звідки взятися злості? І коли міністр їсть, жадібно рвучи смаженю порцеляновими зубами, а юшка звично стікає салистими згортками підборіддя, вона не знати чого втуплюється в запітнілий квадрат вікна, проводить пучками по чолі, рвучко встає і, притлумлюючи нудоту, прочиняє двері на балкон: сизий туман рветься пасмами об колючі акації, дрібний дощ шамротить по жерстині, хурчать, пручись на горб, авто, – все як завжди. Та враз щось невидиме, гумове набирає подоби, пробирається крізь легку, дедалі наростаючу судому м'язів живота: пані відчуває до тріску в кістках самотність; відтак, наче дим над рікою, випливають перед нею чиїсь невідомі очі та обличчя. Вони пливуть каламутними хвилями, крутяться слизьким виром, ці очі – скільки промацувало її тих очей? Спазми шлунка ледь не перегинають пані навпіл; страх шкребе сухо пазурами горлянку; вона хилиться за поручні балкона, з несамовитою люттю, що перетоплює зелений колір очей на сірий, вона поривається і біжить, жбурляючи китайську порцеляну, й зачиняється в туалеті. Міністр незворушно продовжує ремиґати, упнувшись чорними намистинками очей у прочинені двері балкона, в сизе тремтіння смогу серед вранішнього проміння.

Він дивиться на плювки ліхтарних куполів, що вирячились крізь дощову купіль; потім очима, двома кульками, безпосередніми, сірими й водянистими, споглядає – наче гумове – тіло дівчини: як вона обтирає серветкою повні м'ясисті губи, гидливо розчепіривши тонкі пальці, пронизані синіми прожилками, і гаряча хвиля задоволення відпружує його животик, випрямляє його поставу, що десь у його уяві карбується мислено на крейдяному папері з водяними знаками, – порожнеча вулиць свистить ґвалтом. Міністр голосно відригує. Настрій у пана міністра не псується. Він чекає, зовсім небагато часу, випиває чашку кави з таким виразом на обличчі, начебто дослухається до вурчання тельбухів, якось трішечки знервовано косує на пані, що продовжує блювати, відчуваючи в роті липкий, ядучий присмак жовчі, випльовуючи на вохру килима слизоту із шлунка. Міністр ставить чашечку на стіл, бере двома пальцями: може, він подумки підписує черговий трактат, а мо', вже подумки крокує маршами східців, виходить надвір, проповзає без страху під прицілом десятка цікавих очей, що злякано відсахуються, жбурнувши вилинялі фіранки на запацьорені шибки. Пан міністр ласо пограє ніздрями, погладжуючи долонями щільно облипле жилеткою пузо, від однієї думки, як він скоротить відстань двору, сполохавши чорне ошмаття гайвороння крізь жовту арку, ловлячи трохи злякані, а здебільша захоплені погляди молоденьких дівчат, зовсім тобі школярок, аби не такі зухвалі очиська. Мабуть, таки думатиме про дружину, споглядаючи відвертим поглядом дівчат, що зухвало смалитимуть у під'їздах цигарки, – ось він таки прийшов, довгожданий світ свободи… Так, він думатиме з кислою втомою про дружину з великими селянськими руками, червоними по самі лікті: і як йому ото спало на думку одружитися з такою дурепою, вайлуватою селючкою.

Це псує пану міністру настрій, бо неодмінно приходять на згадку недавні, зовсім свіжі спогади: кисла смажена капуста, іржавий оселедець, купи списаного паперу, а він, дрібочучи ніжками, запопадливо підставляє стільці добродію у вилинялому піджаку… І ото так він уже не радо, а з накипаючою люттю долає шлях через прохідний двір, прискорюючи кроки, чвиркаючи бурою багнюкою на відпрасовані штани найтоншого крою, захлинаючись від прілих, гнилих запахів, поглядів, які його не лякають. Лімузин одразу зривається з місця. Із затемненого вікна авто вулиці розкриваються яскравими ліхтариками, чарівними шкатулочками: міністр чим далі, то дужче хмурнішає – чоло звужується, нависає над бровами: він бачить стрижених під буддійських монахів і патлатих хлопчаків, що розгулюють вільно вулицями, обнімаючи худенькі бадилини схудлих блідих дівиць; міністр не знати чого сердиться. Вже сірий понеділок, – авто підкочує до міністерства. Пан міністр відчуває пругкість шкіри, і, щойно прочиняються важкі двері, все попереднє відлітає, мовби отого вигаданого світу й не було. Очі млосно займаються. Він вдихає розігріту довгим сидінням тисячі тіл шкіру крісел, смакує дим з курилки і простує до свого кабінету, – весь цей час, увесь довгий шлях він думає, які негарні руки у його дружини. І це якось, невідомим чином, злипається в його уяві з баченим на вулиці. Він думає, що розпуста – то не є свобода; він навіть радиться ще з одним міністром, по телефону, чемно довідавшись про здоров'я дружини, доньки. Через годину летить ще один пустопорожній указ, наказ, проект – до президента. І, нарешті, коли він затверджений, пан міністр важко, із задоволенням від зробленого, відкидається в крісло… Він гортає липкі сторінки тільки-но віддрукованого тексту; може, за тиждень його потягне знову туди, в червоно-цегельні квартали, де тхне помиями, собачим теплим послідом, а мо'…

Про що я жалкую? По чім? Та об тім, усе об тім, що наука зробила крок, забралася не так далеко, навіть у всьому світі. О пане Фройд! О пане Абеляр! Це вас, вас стосується, шановні: вже бачу, як ви хутко перевертаєтеся, погрожуєте мені кулаками і відпускаєте досить непристойні, щоправда, властиві людям вашого чину слова і речення на мою адресу. Так, гірко, – наука вас не воскресить, не оживить, і ви помрете в енному сторіччі, році, місяці, відповідно до накресленої долі, у теплих постелях – від тихого божевілля. Земля вам пухом! Схиляю голову перед безпрецедентним вашим експериментом, але час – невблаганна річ. У цій країні, в цьому часі вам би судилося зайняти місце рябих посередностей. У цій країні вам би судилося упрівати, змінивши фах, поголівно довбаючи стрижені черепки, займаючись лоботомією, і до мила в задниці крутити ручки елекрошокових апаратів, заганяти конячі дози інсуліну. І все даремно, невдячність долі. Тут я вам, вибачайте, дав фори.

Власне, кому яка різниця? Мовби ми самі видобуваємо повітря, піднімаємо небо, правимо потоками води, рухаємо липкі вогники світил. Облишмо, подаймося трохи назад, де мені трохи більше второпати… Тож у спальні в неї чисто й світло, і вона цілу вічність чекає… Про що це я? Чомусь, як не гидко воно складається, це та користь від тих перших: облізлих, шолудивих, клімактерично заклопотаних, недалеких розумово, що все життя шанобливо гнули горба, а тоді, мов тих пуголовків, повидушували своїх шкільних товаришів, друзів по університету, ладних дійти всього-на-всього банального висліду, лапонути молочно-рожеву литку молоденької жінки. Хай нелюбої, нехай від неї віє холодом криги, але вона зійшла з тих далеких, призабутих мрій чорно-білих порнографічних світлин, потьмарених гарячим подихом під ковдрою, десь у тісних провінційних комірчинах, де зі світлин, шанобливо розвішаних на стіні, смерть торохкотить кісточками всіх родичів. Місто так і не стало домівкою цих перепечених часом казанових. На мене воно наступає холодом, що дарує затишок. Мені вже не втратити його, бо я знищив у собі звіра, звившись із ним в один клубок. Це місто. Це багатоликий монстр, який полюбив мене тисячами доріг, перетяв линвою горлянку, і нарешті ми розійшлися, зоставивши на дні його вулиць, майданів дні, роки, століття, аби з'ясовували наші стосунки. Про нашу угоду знає тільки місто – і я. Це коротке падіння, довгий злет догори, поки серпневий ужинок, десь суботнього дня, не зітне, не зітре геть не тільки імена тих, кого ми, я, вони любили, і не поставить у нашій подобі щось інше… А на майданах і вулицях, по закуттях базікали про смерть: як десь, когось, просто оце нещодавно розстріляли… У країні мир надутий ацетиленом – чумний псячий бенкет. Усім свербіло на язиці слово «смерть», що воском проступало крізь рум'яна статку… Тожу спальні пані чисто й світло. Вона знову чекає на принца…