Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 30

Дух осені, антонівок вивітрюється прілим коридором. Шамотить дощ. Баба після відвідин доктора Шмулєвича спить сном дитини; вона тиждень не говорить, не просить. Дівчина, підтиснувши ноги, дрімає під розмірене мерехтіння срібних потоків за шибками. Тепло гускне. Небо вихолодає, набираючи непорушності на зиму. Гільмедов рачкуватими ногами дибуляє до дверей, мов протягом витягуючи за собою Галину Львівну. Тривога тіпається зламаною голкою під серцем. Дівчина, заворожена наступом зими по вулицях, не відриває погляду від запітнілого скла: «Я не повернуся. Не повернуся додому…» Родик пробує обійняти за худенькі плечі, що вечорами починають істерично тремтіти. «Бачив Галину Львівну – то моя мати…» – Родик тільки звів брови. Сипле сніг, схололі сфери гудуть від ударів залізничних вагонів. Дорога виривається білою гадюкою. Сонце сліпне. Родик повертає голову: «Якось буде…» – талісман пеком пече. Це на дорогу. Він знає. Йому тільки невідомо – на добро чи на зло. Наступного дня він прокинувся від нестерпного, ядучого холоду, що виламував кістки. Мороз прибив землю, – голоси, відлуння тепер вільно клалися кімнатою. Баба синіла, пухла. Відвідини Шмулєвича нічого не давали. Страх спочатку мурашвою дряпається гострячками нігтів, підбирається до грудей, застряє, перетинає посухою горлянку. Галина Львівна заходить частіше. Реальність крижаним ударом, лунко підступає до помешкання. Родик, читаючи книгу, спостерігає нишком за сектанткою, – як вона, прибираючи, нишпорить по шафах, по скринях. Він проводжає її кислий, розчарований, порожній погляд. Дівчина не спить ночами. Липкий піт на плечі будить Родика. Вперше за стільки років вічність злоби облазить з нього, – пробуркалась ніжність. Він противиться їй, але всупереч цьому бере дівчину за руку, промацуючи пальцями холодне зап'ястя, і цілує мокрі від сліз очі. Крик, мов переламаний навпіл шматок скла, б'ється кімнатами. Тремтять, скособочившись, портрети, світлини, тріщить натужно вольфрам нитки в лампочці; два кришталевих келишки лускають. Родик зводиться на рівні – це смерть. Він вловлює знайоме шарудіння, каскад не чутних для чужого вуха звуків; дівчина втискається в ліжко; шепоче пошерхлими губами: «Сьогодні понеділок…» – «Помовч. Мовчи. Здається, померла стара…» Баба лежить, маленька, розвернувши ступні, широкі, мов лопати; тіло мов погойдується у смердючих випарах. Родик стоїть у дверях, ловлячи уривки сну, – худа, трохи сутула постать синіє проти квадрата реклами, що кидає жмуття світла на підлогу, на пересмикнуте схололими м'язами обличчя мертвої. Йому щось знайоме в ньому. Йому зараз видається, що весь світ складається з мертвяків. Він чує, як дівчина метушиться по кімнаті, збирає одіж; кидає через плече: «Куди ти? А-а… ти вже йдеш…» – «Збирайся, бо зараз почнеться. Боюсь Гільмедова». – Вона проказує це спокійно, наче вивчений урок; він дивиться, чи не вперше, зачарованим поглядом на нерухоме пасмо чорного волосся на щоці: «Ми не можемо так чинити. Розумієш…» – «Збирайся», – слово скупе, мов одірване. Він уже чує чужину дороги.

Холоне в ногах, у голові, тільки ниє під серцем – дорога немічною гадюкою, скута морозом, виповзає з-під ніг. Скільки йти? Чи він хоче полишати насиджене місце? І чому так страшно? Скільки йти? Вічність? До самої смерті? Вона стоїть проти ліхтаря: видно її загострене підборіддя, змокле пасмо підрізає вилицю, налипає на розкосе око. Вона легким, проте різким рухом зупиняє таксі. Він дивується, дикуном широко розкриває очі на ці рухи. Це підкрадається поступ невидимого поруху світу. Водій одсапується після дрімоти – розповнілий безликий селюк, все навпомацки старається дістати з бардачка пачку цигарок. Клацає замочок сумки; водій пересмикує плечима, – зелена банкнота лягає на вільне продавлене посередині крісло. Таксі, б'ючи рівно колесами по закрижанілій трасі Московського району, відхаркує кілометри; вони минають Печерський міст, зміліле болото Либіді; водій, спльовуючи нудний клубок сну, запитує: «Куди?» – «Центр», – коротко мовить дівчина. Ліхтарі автогеном пропалюють затемнене скло. Диктор говорить про черговий страйк, наступний – про неминучість третьої світової війни. Водій крутить ручку приймача, починає розповідати бородатого анекдота. Вона просить цигарку; з виглядом досвіченого облесника водій простягає пачку. Вона курить, поки Родик дрімає. Дійсність колошматить тіло; Родик думає про те, звідки у дівчини гроші. Щось недобре підбирається до скронь – перед зором виростає довга стеблина фіолетової матіоли, потім молочні гори, невідомі люди в чорних фраках походжають долиною, розповідаючи новини про третю світову війну, скільки вони заробили на тому; і дорога, рівна дорога в горах; фіолетові кулі, велетенські квіти матіоли зависають над головою, лускають. Він поволі падає в сон, який розтріпаним крилом намагається забрати його хоча б на одну мить із цього жовтого баговиння, заспокоїти серце, котре готове вирватися з грудей. Пробуркує холодна рука, теплий подиху щоку: «Пора. Приїхали…» Хрещатик перекинувся хребтом туди, до Дніпра. Гуде вітер у безлюдді, збиваючи намерзлу кригу, і бурульки глухо опадають у жовтих дворах. Дівчина важко, перелякано дихає: «Правда, водій милий…» Це перший день зими, понеділок. Ніч гускне під ліхтарями. Місто стерилізується, вибалушивши вітрини, повні, мов гною, яскравого ганчір'я. Безлюдність вивісок, приманливість зачаклованих островів, безголосся натовпу. Дорога. Він чує дихання дівчини. Вони вже разом гріють порожнечу невідомості своїми подихами. Діра дороги, розверзнута сферами, захряснулася, вхопивши віхоть золотого світла.

Груди давить. Він звів голову, – велетенські джмелі нишпорять над головами. Скляні голоси відбиваються од склепінь, помножившись на тисячі, синьо мруть, винесені на жовту річку вогнів безлюддя; будівлі височать перекинутими дзбанами над захололою хребтиною Хрещатика. Дівчина тремтить, у неї зволожіли губи; «Мені холодно…» – повторює дівчина, погляд її тремтить двома вогниками запаленої свічки, лускається до його зношених черевиків: «Колись Хрещатик зовсім не таким був… Пам'ятаєш?» – Він мовчить; мозок, на диво, починає пережовувати інформацію: «Ти… Ти… Знайшла у баби гроші…» – «Так. Багато грошей. Мені ніколи було говорити. Не тільки гроші…» – «Золото?» – «Так. Нам вистачить на сорок років, а враховуючи інфляцію, то й більше… Тобі треба одягнутися…» Кроки по кахельних підлогах, по мармурових залах наганяють на нього жах; очі дівчини спалахують. Вона йде, од вітрини до вітрини, – Родик зараз тільки бачить, як сумка відтягує плече: «Допомогти?» – «Так. Візьми…» Надувало вологий вітер. Сніг падає стіною, мов у пробиту місяцем дірку. Родик безвільно зупиняється. Хрещатик у його очах рухається кудись праворуч, і світло гасне – жовте; залягає фіолетовий морок, над пласкими дахами колобок місяця, вітер деренчить бляхою, зриваючи біле жмуття пилюки, чийсь розпачливий голос, запалий до істерики, лунає в цій самотині; дівчина ворушить губами, зупинившись у нерішучості перед прочиненими дверима: «За бабою так не кричали… Боюся…» – говорить вона; він виштовхує з грудей жаску хвилю, біле крило заступає зір: «Йди… Я тебе тут почекаю…» Вона зачаровано дивиться в морок маркету, що враз заливається сліпучо-безколірним світлом, вириваючи воскових манекенів, людей у малинових піджаках, вродливих жінок. Ще не так пізно, – по радіо лементують араби, маніфестанти, когось під протяжний марш ховають на Байковому цвинтарі. Дівчина, з легким, трохи комічним усміхом на болісно вигнутих устах ходить між рядами одягу, кидає, постоявши якусь мить, до великої торби. Чорнявий, високої постави хлопець невідступно йде за нею. Родик бачить, як від слів служника її спину пробирають дрижаки; він шукає щось у кишенях, але знаходить лишень запальничку і пару зім'ятих цигарок. Він ніколи не курив, але зараз жадібно затягнувся димом. До нього, крізь тисячі днів, років, хтось говорить, намагається допомогти. Чиїсь непорушні безколірні очі зазирнули в його зіниці, розкололи мозок, відійшли, але несподівано згадав, що нема до кого, лишилася та далека, невідома жінка серед вітрин, дзеркал, срібних джмелів ночі. Він ще когось хотів покликати – тепла, дужа рука торсонула за плече. Родик прийшов до тями. Він сидів під мармуровою колоною. Біле крило просвистіло перед зором. Він одмахнувся рукою – дівчина, похитуючись від утоми, стояла перед ним. Родик зводиться, дзвони лущать у його голові; дівчина простягає руку, затягнуту в червону рукавичку: «Я хочу їсти. Ходімо перевдягнемося. Я знаю де…» – «Гм, ходімо…» – Очі пропадають у фіолетовому полотнищі.