Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 4

Гамаюн не володар, а з'являється, вістуючи розпач або горе, щоб погасити безконечні терзання, витворені людською зарозумілістю і гріхами, навертаючи в минуле, в покаяння.

Гамаюн тамує біль, коли боляче навіть чужинцю, бо світ розділений на клаптики, але він цілісний.

Гамаюн витримує тільки того, в кого болить там, де серце; того, хто чує його спів, того, хто чує біль і крик пугача, що волає на смерть, на біду. Ніжний спів його туманом іде, пригинаючи вітром дерева людського існування. Подих Бога.

Після Великодня запала тиша, а через три тижні Роздайбіди влаштувалися копачами на місцевому цвинтарі, бо тими днями й роками смерть косила люд, мов сіно прибирала, і діло було прибуткове.

Розана віддали до військового училища – меншенького; а старші никали в пошуках того невидимого, заховавши під куфайку обрізи, і шмаляли просто у повітря; а ще на той час упокоїлася баба Довженчиха, і її на катарасі перевозили брати, колошматячи свинцеве плесо Шовгенихи, що лінькувато пробивала велетенське руслище між глинищами, підмиваючи розкинуте чорним крилом кам'яне плато.

Малий ще спав, ловлячи крізь павутиння снів своє розламане у складках простирадл дихання; під сволоками лущало від шаленого перестуку коліс. Погук свистка з буди машиніста, мов чийсь зойк, пробуркував малого – паротяги відходили на схід один за одним, пробиваючи составами олію жовтого передсвітання, одкидаючи довкруж важкий сопух солярки. Світанковий розпач губився, розсипаючись жужеллю ночі, під ґвалтом бездомної псюрні, а під мурий ранок, що облазив нічними закутами, чесав жерстину покрівель сівкий, упереміш із піском дощ, розтягуючи, навскіс зрізаючи, піднімаючи на воді буруни; малий спочатку вгледів безпритульного Ничипора, який пужалном відганяв псюрню від сміттєбаків. Хриплявим дискантом собачня ощирюється, рвучи жовтими іклами об'їдені блохами загривки. Металевим листом лягало, важким падало на вікна, – малий вставав зрання, блукаючи безліччю кімнат, підходив до запітнілої шибки, ляскав язиком і аж тоді вгледів квадратні спини Роздайбідів, які гребли до того берега. Погляд його перекинувся на інше, на протилежне вікно; пригадалося, як учора, застругуючи олівця, задивився на Лідію, розпанахав пальця, задивляючись, як липовою алеєю крокує Лідія, – краплі важкі, мов коралові намистини, падали на розкриті підручники, на вижовклі фотокартки. Вона йшла, повита сизим оболоком, – він перелистував атлас Леонардо да Вінчі. Приморив сон. «Верхівку мого сну прорізає пташиний крик; тут фіолетові ночі, і ніщо не зранить так глибоко, як несподівана ніжність. Вона приходить, мабуть, зі свободою, обов'язково пізньої весни, либонь тоді, коли лайнути когось захочеш, – ошпарить окропом, листом пожене осіннім, обтрусить квітом із дерев, ловиш зором у згортках неба птахів. Знову тижнями не видко сонця, котрий уже день снігом намітає, ворушить віхолами дахи, а тобі начебто роздирає стару зашкарублу рану, і розрадить жінкою, що присипана, мов попелом, парфумами…» – Малий ще спить, – чуючи притлумлений голос, сторожко нашорошивши вуха, – розламуючись у раковині вуха, ще спадає до шелесту скинутого з дерева листя; углухало, як тільки до нього находило сновиддя, видиво Лідії, – то під кущем глоду вона лежить, чекаючи невідомо на кого, а швидше – його. Углухало, пробиваючись од залізничного насипу, де чорним крилом обтискає червоні яруги обгорілий ліс, що його підпалив безпритульний, обгризений вошами, спухирений гнійниками екземи місцевий юродивий Ничипір, – дмухнувши іржею на груди, сотає кров жилами, пролазить у сновидіння, радше подібний до дитячого плачу; малий ще спить, облизуючи губи злиплим язиком, утиснувши закрижанілі коліна в теплий живіт, і від зайшлої люті безхазяйна псюрня рве об'їдені блохами загривки, металево дряпає кігтями брук; стихає, облишивши суку, підібгавши облізлі хвости, – нажухані утробним криком з боку лісу та обмілілої річки Шовгенихи. Наразі крик стихає – чути шарудіння теплого пір'я: пугачі перебирали ніч розпачливим скигленням, мовби на поразку.

Малий вставав зрання, блукаючи кімнатами, плутаючись у жовтих пропрілих занавісах, – якраз на своє тринадцятиліття, – вишукував, протираючи ліктями шибу, Лідію, чув, як човпикає коридором батько, одхаркуючи на підлогу викуреним у безсонні години, підходив до кімнати, де спить на животі мати, розпустивши золото волосся по спині, округлих половинках міцного заду, а місяць уповні, – згадалося, і тихим голосом: «Друже мій єдиний, тінь моя власна, од якої я сахався, бо не є вже людиною… Пусти… Пусти до себе…» – Од батька несло сечею і перегаром, а місяць так укохував її тендітний, ніжний зад, що навіть малий замилувався: по часах відшукував у русі, порухах жінок материні, зводячи докупи. А мати під ранок поверталася із запахом гною або продимлена дорогими цигарками. Гній – то від Роздайбідів. В'їлося у пам'ять, радше поговорами, – батько, Вадим, молодий ще на той час слідчий, прибув із столиці, якраз на весілля потрапив. Гули, мов бджоли у пасіці. Тоді вона, казали, пустилася берега. А десь воно почалося так: молодий та молода за весільним столом цілувалися під «гірко-е-е-е-е», пили не менше за весільних братів, дружок, сестер, родичів і всілякого прийшлого люду. Понапивалися до того, що позалазили на столи і по холодцях, вареному, голубцях, вінегретах вигецували гопака. Молодий вигукував про вечную любов, що заживуть – куда там вашому. Захропів просто на цераті, в недоїдках. Його попід руки дружки відвели до подружньої спальні, а молода зіп'яну переплутала кімнати, зайшла, шматуючи, нервово вивільняючись від фати, рвучи тонкий серпанок об перекинуті лавки, дзиґлики, скло, – забрела до кімнати, де хропів Ходун, той, що найстарший із Роздайбідів. Худий, широкий у плечах, з осиною талією, чорніший від усіх братів, не гребував лигонутися навіть із худобою. Казали, ото поставить стільчика, примощується до корови – аби тільки живе тіло було; тож одним махом ослобонив молоду ударом вигнутого серпом леза голубого ножа від її весільного вбрання. Молоду перейняло жаско од могутніх, по-дикому, м'язів, розкинутих крилами плечей. Лягла і розчепірила ноги. Знадвору бухкали корками, ревли п'яні мужички, а вона стогнала, тріпотіла білими литками під чорним тілом, а Ходун гриз її перса лопатами зубів; за перестінком, пускаючи солодкий дух, вимучувалися корови, чухаючи низьку притолоку рогами; молода рвала пальцями жорстку чуприну Ходуна, обдираючи пещені щиколотки до крові, і він у передостаннє, охоплений якравою пристрастю втраченого, пригадає це там, де чорнітимуть вирвами кар'єри, де кишма кишить чорними із зеленим, завбільшки з людський лікоть раками, шубовснувши, вискнувши наостанок забитим пугачем, – як важко, мовби вічність, піднімаються до терпкого гріха її груди. Видно, згадав і те, як ото водиться в таких містечках… Катали другого дня весілля маму і тата, свекра і свекруху на возику, взятому напрокат у колишнього рабина, заздалегідь вимастивши рум'янами, нарядивши чоловіків у жінок. Третього дня циганщина обскубувала й так отупілі на витівки голови, то заманулося люду скупати маму-тещу у діжці з дощовою водою. Власне, витівку ту підкинув не хто інший, як Ходун. Невідомо. Купали гуртом. Ходун стояв трохи осторонь, скалив ікло, а потім просік натовп, свиснув у два пальці, пихонув маму в діжку поглибше. Юрмище реготнуло, одійшло допивати, доїдати, а того й не помітили, що тільки ніжка мамина з діжки виглядає. Біля самої діжки, чумукувато кудись глипаючи, стовбичив Ничипір, ще на ту пору не пройнятий месіанською жагою напучувати громадян на путь праведну. І коли відґелґотіла маса урочисто полізла витягувати маму з водички, то з жабуриння, з діжки, стриміла вже не нога, а посиніле обличчя потопельниці. Тоді ж до Вадима на слідство притягли одразу сімох чоловік. Проте Ходун був перший на підозрі. І він, у передостанній схлип свого життя, коли справедливість жорстоко звела рахунки, шубовснувши до кар'єру, розідраний клешнями раків, лишень тоді дізнався, що його щось поминуло в житті, невідомо чого заверещав: «Винен!» Із першого ж дня слідства мав певність, що Ходуна рук діло, і Вадим. Але публіка на ті часи, та й прийдешні, то їх поглине безпам'ятство, поверне на своє. Треба чимшвидше когось вибирати. Місцева влада напирала, – посада слідчого в таких краях не порожніє. Добирав Вадим уміло, дженджикуватим актором уживався в душу кожному, мов на параді міняв убрання; подовгу стовбичив перед люстром, мімікруючи на кожного з підслідних.