Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 40

І так минають роки. За ними сухотно, затяжно доходить краю сторіччя, – земля благодатно вмивається юшкою революцій, зволожується смердючим потом піррових перемог, випалюється пожарищами. Видається, що вся людність спокутує гріхи. А його відносить, повертає назад, відкидає од двох світів, доводячи людині її щурину глупоту, виставляючи голим, з обідраною шкірою перед вселенським подихом великого ніщо. І впродовж ментів, роздрібнених мерехтливими годинами, що запечені кров'яними згустками в куточках недоторканого мозку, в такі ось швидкоплинні миттєвості його ошпарювало те вселенське ніщо, розвіюючи товщі попелу на випеченій, карбованій століттями землі, упослідженій тими, що жевріли у глупоті ночі до нього; і він поєднує, злучає, гаряче молячись, у чорне гирловиння початку, розриваючи душу між блюзнірством і вірою, вкотре поєднуючи, переконливо, наче той робітник із каменоломні, одну й ту саму для нього сутність, всепоглинаюче начало, невидиме, почуте опіками власної зарозумілості – Бога і Сатану. Він четвертий рік не знав жінки. Тіло його обважніло, чоло з роками ставало дедалі опуклішим. Хапаючи розірваною свідомістю рештки поглинутих мороком світів, судомлячись від клекотіння сухотних думок, борсаючись, як у змилках, переборюючи непосильну жагу побороти нездоланне, – безсилий, щоправда із затверділою впевненістю в перемозі, повертався він, як мандрівник із пустелі, поблукавши серед тіней мініатюрного театрика галюцинаційних акторів. Прочунявшись, він зводився, сідав до столу в крихітній кімнатці, швидко малював черговий гелікоптер, з кожним штрихом віддаляючи від себе сизу паволоку хвороби. Тоді місце заступав розпач. Розпач починався, мов затяжний дощ. Розпач роз'їдав його наодинці, ловив невсипущо в натовпі; розпач не давав йому спустошитися й опуститися до краю. Віталій продовжував годинами виписувати коротенькі цитати, – голови не поверне. Скоряючись здебільше якомусь непереборному інстинктові, він заводив розмови лишень зі стажерами або нацменами, що ними останнім часом кишіли заклади, які давали мало прибутку. Вже пізньої осені йому принесли синього урядового листа. Листоноша, гирлуватий хлопчина, з трохи недоумкуватими очима, довго шматував незграбними лаписьками форменого кашкета, аж потім ступив за поріг скляних дверей, силуючи себе не дивитися на згорблені над ілюстрованими часописами спини братії в сірих піджачках. На диво, – це згадалося пізніше, – хлопець рушив тісними проходами столів досить упевнено, зупинився перед Віталієм, мнучи у широких долонях картуз, усміхнувся, так, як ото, буває, всміхаються випускники спеціальних інтернатів для малорозвинених. Набираючи в легені повітря, листоноша тицьнув синій конверт, вкриваючись потом, наче стояв під дощем, дістав квитанцію, лівицею обтираючи піт.

Віталій розписався. Це було повідомлення про підвищення; йому пропонували зайняти місце головного конструктора. Віталій швидко прочитав листа і втупився в безлюддя свинцевої площі. Хлопець ще стовбичив, нарешті він розвернувся, зовсім незграбно, зачепивши ліктем якусь дамочку, коли Віталій хрипким голосом запитав: «Чого тобі?» – «Перепрошую, – видушив той, – одного разу я слухав вашу промову на мітингу… Це потрясно! Потрясно! Ви… Ви… Ви…» – Хлопець затнувся, тоді скинув кашкет і попрохав автограф. Тиша несподівано луснула зливою оплесків. Мокрі долоні ляскали з усіх кутків, – бридячись від самого дитинства звуку, що хоч віддалено свідчив про марнославство, пройнятий тупим болем від тім'я до паху, Віталій поволі піднімав важку, облисілу голову, свердлячи безбарвним поглядом низенькі столики, над якими несподівано стали вивищуватися чорні проти сонця постаті, що розмахували руками, розтуляли чорні дірочки ротів. Видалося йому, що видно навіть запалені корінці їхніх язиків.

Гортанні звуки штовхають вигускле від дешевого одеколону туші та кави повітря. По миті Віталія охопило шаленство, подібне до прихованого захвату кров ударила в голову і він безпорадно забігав очицями, а отямившись – заламав листоноші руку, поволік між столів, не втрачаючи благопристойного виразу, штурхнув хлопця сходами, не дослухаючись до розпачливого крику бідолахи, що дивом зупинився між поверхами і горлав: «Слава нації! Хай згинуть вороги!» Проте оплески не вщухали. Злива їхня булькала торішньою зливою в голові. Галас ущух. Віталій, виструнчившись, дістав листа і тремтячим голосом прочитав його прямо в чорні дірки роззявлених ротів. Він повільно обвів усіх присутніх поглядом, схилив голову в поштивому привітанні, сів за стіл, відчуваючи ще більшу самотину, заповзявся вимальовувати гелікоптери на чистому аркуші паперу. Щось змінилося. Це він зрозумів одразу. Один чоловік сидів непорушно, лишень раз визирнув із-за свого бюро-сховку та й то, коли Віталій викидав геть недоумкуватого листоношу. Тим чоловіком був Гуго Лейбніц. До нього останнім часом Віталій заходив. Бюро Гуго Лейбніца крихітне, мов комірчина в загиджених єврейських районах. Проте Віталію марилося відшукати в тому якийсь потаємний зміст усього навколишнього, що без угаву перекочувалося, міняло форми, до чого навіть не рукою, а й думкою дотягнутися здавалося неймовірним. А можливо, тільки в комірчині Гуго Лейбніца, втікача із Сербії чи Хорватії, він про те нічого не думав, поринаючи в самозакоханий, безболісний світ цього чоловіка. Родичів Гуго розстріляли. Чи то серби, чи то хорвати. Це, судячи з усього, мало дошкуляло самому Гуго, а тим паче Віталію. Повненький, опецькуватий, з трагікомічним виразом, що не переходив дивної межі, навіяної вічністю цього народу, що ніяк не ліпився до його каламутних голубих очей, прикритих рудими, до червоної бронзи віями. Він мовчки вислуховував сухе тріщання настанови Віталія, радше з поваги. Гуго слухав, не відриваючись від розкресленого ватману; або зір його заглиблювався у слабенький розчин, прямо в горнятко з духмяною, до золотого розведеною молоком кавою. Гуго непомітно, якимсь менторським тоном говорив, вихаркуючи слова, що не дивували нікого своєю простотою: «Через горе чоловік пізнає власне безумство. Хто має розум, той рано чи пізно доходить відповідника – це симпатичність. Тому й люблю цю роботу, бо вона унеможливлює, поглинаючи дрімучу і древню, зароджену на середині життя безмірність, зажерливість людської думки, відроджуючи ту справжню першопричину всіх начал, першопричину відданості людини Богу – послух». – І Гуго нічого не говорив. Віталій почував себе від таких розмов не вельми розумним чоловіком. Здебільше вони розбалакували про всілякі людські звички й пристрасті. Іноді переходили навіть до географії, щоб не чіпати занадто небезпечних тем. Вони не могли нічого нового сказати один одному; це давня самозакоханість двох народів, що ніяк не спромоглися на порозуміння, наче два брати в німій суперечці про первородство, верстали під сонцем, під небом, на вулицях, у містах одну й ту ж дорогу. Щоправда, слід віддати належне, – прагнення їхнє порозумітися обмежувалося короткими екскурсами в історію міста. Блукаючи – вже западало на вечір – спорожнілими, залитими синявою реклам, осліпленими дзеркалами вітрин серпневими вулицями, з убитими нещадною спекою запахами; вулицями, де листя на деревах вже набиралося дзвону осені, але ще важко билося об гілля, щохвилини втрачаючи невагомість літа; і недорікуватість обпалених каштанів, готових віддати, луснувши коробочками, свій урожай і сипонути градом гладеньких брунатних кульок на білі пластикові столи, розкриті парасолі, рожеві квадрати вікон; і підвісні мости, що тремтять чорним павутинням, що якось нездало відкривали залізниці, гримнувши іграшковими швидкісними електричками, що дивакувато перехитувалися над кинутими, начебто нашвидкуруч розправленими долонями, плесами з куширами осоки на Трухановому острові, поритому потічками річечок, кинутих жовтими степами сюди, в останній прихисток часу, смерті, вічності; й обірвані береги пляжів, де чаклунська ворожба води розбита крутобокими баржами і вилинялими державними прапорцями, буксирами тридцятого року виробництва, що харкають сизим димом солярки, й не менш давні портові підйомні крани метушаться, розтягуючи ополудні тіні на сірому бетоні пірса, де розледащілі биндюжники вже зрання дрімають на осонні під швартовими, накривши обличчя вельветовими кашкетами, звично ловлячи розрізом очей пам'ятник святому Володимиру.