Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 6

Вони хупаво пливуть, не спиняються; а ще ловив зором птахів. Ось злетіла ґава, тріпнулась безколірно… І за годину прийшов батько, – стягуючись до нього, Віталія, злітатися почали, тріпочучи крилами, привиди з далекого минулого. Підхоплені вітром, заворожуючи острахом перед минулим – від Старого Жидівського Занедбаного Цвинтаря, від будівель заводів і фабрик, де він горбатився од приниження, гибів від злиднів і сорому. Вони були легкі, ці привиди, начебто буденна для цього краю смерть. Тут усе нею карбоване. Вже в наступні дні задихався в буянні травня, цього року до банального холодного і мурого, сірого і нетривкого, перемитого дощами, зрідка грозами, що за давніх часів блискавицями запалювали місцини, де колись затонули галери, бо, говорили в народі, – вічне суперечить вічному, а мо', й навпаки, притягує. Хто його знає, хто теє сказав. Плентаючись вулицями, надибав свого однокласника, який без натяку на трагічну театральність, котрою повні роти столичних і провінційних обивателів, розказав, що хворів на сифіліс, уразив дружину. І це не новина, бо, дивись, половина містечка вражена цією хворобою. Причвалавши у тимчасову свою домівку, де батько лежав п'яний, горілиць, як колись мати, він, задерши підборіддя біля вікна, без гіркоти написав, що тільки мелодрама готова увінчатися несподівано в рамках фарсу; страх, лишень розвіваючись на шалених своїх крилах, розносить світом щось подібне до мигдалевого присмаку ейфорії життя, – вмент, перед буттєвістю осуги кожного дня, несподівано западає велетенська яма вічності. Страх пожирає конечність людського безумства, що рокована людьми буттєвістю. Тож коло замкнулося, – ця довгоплинна хвороба віку, що причинила браму століття, жадібно, з рипом причинила, засіявши в безтурботні голови бліду спірохету, мов той очищувальний душ. СНІД не міг конкурувати своєю непричетністю, своєю тільки-но вродженою аристократичністю перед дикою гульбою натовпу, що поруйнував своє життя спробами кількох революцій, двох воєн, вивільнивши простір власним кісткам, черепам ближнім і чужим, котрими в дитинстві ми грали у футбол; коли не стало місця для подвигів ураженого мозку, вони і ми гучно ринули рятувати себе у смерті, увірувавши насправжки в цей безглуздий порятунок. І це шолудиве, розкинуте на пагорбі великим гнійним прищем містечко, де кучкуються ембріони того безсилого страху, що, мов налигачем, у вічність наганяв, скасовуючи справедливість як одну з людських вигадок.

І це шолудиве містечко, розплюснуте затхлою водозбірнею ставу, дратувало його, бо як одне склалося – на золотоголову столицю, на подібні містечка, на всю країну. Урівнялося від голови до прямої кишки. Країна чаділа від дешевого туркменського газу… А зараз біле полотно дороги змивається стовпом пилюги, вітер, лишень жовтий вітер у цьому жовтогарячому полудні піднімає хмару над школою. Школа – ґелґотіння, рейвах у брунатних, келієподібних приміщеннях стихав далеко за опівніч. Мало чим патронат різнився від божевілень, катівень, де судилося обом побувати, доля котрих розвела, щоб з'єднати в одне ціле, щоб розділити навіки. Найбільше Родика і Віталія діймала Євдокія Петрівна Тарасенко – зла передклімактерична сучка, переведена за якісь там прогріхи до патронату. Затягувала до комірчини, особливо Родика. Роздягала, змушувала присідати, вставати, лягати ниць. їй, сухоребрій бабері, до вподоби запах поту – не духмяне мило, не парфуми «Шанель» чи «Ожон». Просто радість, а не жіночка – шолухаті ручечки з мотуззям джергавого кольору сухожиль разів із шість перед сніданком відтирала содою або камінцем до того, що облазила шкіра. А вподобала більше для любовних забав Віталія. Так називалася перевиховна робота. То бавиться членом, то засуне пальця в зад: «Хи-хи-хи-хи, приємно, мій котику?» В тій комірчині хлопці ділилися спогадами і планами на майбутнє. Родик захоплено розбалакував про довгі ряди верстатів, де запах мастила дражнить нюх; як переплавляється твердий метал на бурхливу жовто-червону масу; як він відливається, чарівно вихлюпуючись у форми для авто, гелікоптерів, танків. Тим прохопився Віталій, сам зачаклований кресленнями Леонардо, особливо гелікоптерів. А ще говорили про жінок, про ніжність, гріючи подихом один одного в павутинні комірчини, потиском рук, складаючи надію, як би в скорому часі «придавити цю суку Явдоху». Думали про матерів і майбутніх коханок, про славу і гроші, про свою необігріту безталанність. А школа поголів займалася як не педерастією, так солодійством: школярі визирали з вікна на місцевих красунь, тримаючись за інтимні місця. Хлопцям же бридило, вони знову вертали спогадом до матерів, у котрих обидва вишукували щось у своїх напіввигаданих любовних історіях. І в ті роки смерть збирала сизим кушпелінням люд; і одного дня обпилася оцтом, а як не допомогло, повісилася Мар'яна. Смерть її прийшлася на смерть Лідії: дві процесії попарно рухалися по обидва боки вулиць. Брати Роздайбіди, поділившись, несли труни. Проте школу розбуркала не занудна, фальшива музика Мендельсона, що тут звучала так само, як і музика на танцмайданчиках, а бурштинова заграва пожежі в степу, де в загорожах рохкали, вивалюючись у гною, довгі, мов ковбаси, свині. Хрипкий голос Ничипора, що завжди колошкав пужалном, обтяженим наприкінці цвяхом, бездомну псюрню, – гнав поперед себе стадо свиней з рожевою від опіків шкірою. У них дебеленькі, як у школярок, задки на тоненьких ніжках; вони рохкали, задирали писки, верещали, тицяючись рилами в галантерейні вітрини, намагалися пропхнутися завулками; а Ничипір, обтрушуючи воші рухом грудей, горланив: «Хто напучав вас, ніжніші від ніжніших, говорити від імені Бога! Ви, забзділі під ковдрами! Мерзота ваша на ваших дітях… Ось, ось, ось… Іде Великий Руїнник і Будівничий…». Загравище від свиноферми кіптюжило вікна, а свині, дебеленькі, тріпаючи вухами, колихаючи спинками, тручись боками, збилися косяка, руйнуючи вереском звичне гатище думок за вікнами, перевернули труни. І тільки тоді хлопці вгледіли двох красунь, чиї лиця відсинювалися од вікон. Бліді та вродливі. І тоді чи не вперше Віталія пробило дрібним потом, звалило на спину, «довгою дорогою неслось кудись його розпростерте тіло, а потім вибалками, ямами…». Очуняв. Свині ратицями топтали пластом улеглий люд, видавлюючи очі, обгризаючи вуха, пальці од переляку та голоду; парафінові квіти, придбані у жида-аптекаря; віск свічок перемішувався з юшкою, багном, а Ничипір хрестив одним пальцем, виганяючи злих духів. Пугачі налетіли – низько, вихрячи крильми, реготали над юрмищем люду переможним криком. Зі сходу подув вітер, з недалекого сходу, змітаючи все в непорушне плесо Шовгенихи. Народ – урозтіч. Дві покійниці лежали незайняті, обмиті дощем, полишені перед безоднею, проваллям неба; пугачі мокрим ганчір'ям порозсідалися попіддашшю, на антенах усіляких комунікацій. Ничипір булькотів у небо. Роздайбіди ляскали в долоні, неясно – щось чи когось кличучи, а птахи мовби підслухали – лопотіли крильми. А коли дощ ущух, пугачі знялися, – летіли над стадом свиней, що спускалося до яру, ламаючи хребтини, беркицяючись із крутих схилів.

Тоді в містечку заговорили про можливу війну або голод. По тижню хлопців випустили з патронату під опіку рідних. Подбали батьки Родика, вельмишановні, поважні персони в краї.

Віталій повернувся додому, – батько плентав ногами, вихаркував жовчю. Постоїть перед зачиненою спальнею: а та, як тінь тієї, яку він і син його не в змозі забути, майне легким привидом. Батько шкрябав ногами, іноді навідувався до аптекаря, син якого, Шльома, був трохи молодший за самого Вадима, а ще під вікнами гарувала псюрня, місто спорожніло, дули холодні вітри, на зиму або ще на щось. Зрідка Віталій навідувався туди, щоб послухати базікання старого аптекаря, погортати медичні книги, непотямні очам і розуму криптограми кабали, і вперше до рук його втрапила Біблія, – не Талмуд, не Тора, а з пожовклими пергаментними сторінками Святе Письмо, писане латинкою. Але займало його більше креслення Леонардо, і Віталій тужив за втраченою дружбою з Родиком. Батько пиячив цілими днями, кричав знизу догори: «Це ви, курви, випили нашу кров, це ви…» – по дню шкандибав брати в борг у аптекаря на пляшку; опохмелений, підводив до вікна сина: «Ось, дивись, то наша батьківщина…» – Відставного генерала вивозили на узґанок зрання; він куняв, потираючи уві сні вологими долонями нікельовані, сизі од роси поручні крісла-каталки, а проти його очей, повних гною, закислих білими сліпаками, жовтим грибовидним стовпом день у день над кар'єром вихрилася курява. Роздайбіда, щонайменшенький, той, котрий Розан, перевдягнений у форму національного гвардійця, позіхнувши, брав під козирок, чіпляв старому до пояса золочену шабельку, буркнувши: «Не хоче, бздун старий, здихати…» – і відходив, щоб принести на висрібленій таці склянку джерельної води. Старий гикнув, шмарконув витягнутим у сардельку носом, повів, мов хто праскою пройшовся, пласким обличчям. Заворушилися налиті водою нічного жахіття очі: «Мухи! Мухи! Мухи! Розан… Розанчик… Знову чорні мухи злітаються на гноїще…» – Важке, як з мореного дуба, підборіддя, робить вихід уперед, ховається назад, пустивши з рота надовго бовтати в повітрі кисляк старечого перегару; генерал нарешті розплющує очі. Вже стало за звичай протирати хустинкою гнояку кон'юнктивітних очей і чіпляти на носа оправлені в червоний ріг окуляри. «Хи-хи-хи-хи, Розане, то не мухи, ха, то люди, а я думав, що знову мушва роїться над гноїщем…» – Куций пальчик маршальським жестом тицяє на білі оголені спини малих повій, що позакидали нога за ногу, розсівшись на пластикових стільцях, жадібно затягуючись димом солдатських цигарок; коліна у дівчат м'які, – коли торкаються їх випещеними пальцями, то вони ніжно прогинаються, а спини слизькі від поту, як і олов'яні вітрини, де на гачках – м'ясна лавка навпроти – розхитуються жовто-червоні туші забитої худоби. Ніздрі старого голосно хапають повітря: «Ну й спека… Ця клятуща спека так розворушила глисти у моєму череві, що аж під горло підступили… Чуєш, Розане… Промацай пальчиком!» – І старий роззявлює свою пащу, повну білих порцелянових зубів.