Нова стара баба - Денисенко Лариса - Страница 24

Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.

Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.

Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.

Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла, усім здавалося, що головна сцена зараз відбувається на балконі, а ми або глядачі, або перебуваємо за лаштунками, або застигли на малій сцені та чекаємо, як нас означить хтось із освітлювачів. Не знаю, чи цього Віка очікувала, коли просила нас утворити родину для неї, але мушу визнати, що ми не фальшували, крім побрехеньки про спільного батька Віки та Славіка, наша поведінка була абсолютно такою, як зазвичай.

Славік схаменувся, виявив братерську любов, викликав таксі. Допоміг із валізами й сумками, поцілував Віку в лоба, пригорнув на мить до себе та побажав щастя. Я за цим спостерігала з вікна, як завжди, коли чекала на повернення мого хлопчика з роботи. Ось він підняв своє личко та підморгнув мені, я не могла того бачити, але була переконана в тому, що він саме зараз торкнувся моєї душі.

Зойка не знала, чим займатися, жодної людини, котру б вона хотіла пожувати, насадити на своє ікло, за столом не залишилося. Алла на правах майбутньої родички також вийшла проводжати «сестру Славіка». Це Зойку веселило, але не настільки, щоб усіх здати та послати в жопу. Вона сумувала, Зойка ніколи не додивлялася до кінця фільм, не дочитувала книжку, тому й зараз вона кивнула мені, поклала до кишені кілька пиріжків та пішла до себе.

Поночі до мене зайшла Наталя. Щемка та юна у своїй коротесенькій сорочці з прозорого батисту. Така дівчача, безпосередня, маленька.

– Ма, як навчитися прощати, як навчитися скорятися? Ти це вмієш робити, Зойка – ні, але ви ж вижили, розумієте одна одну, підтримуєте. Як вам це вдалося, чому я зовсім не можу попуститися? Чому я не можу дати попуститися іншим? Що мені заважає?

Я не знала, що відповісти, якби я вміла все пояснювати або хоча б посилати всіх у жопу, як то вміє Зойка, але я не мала такого хисту. Тому просто посунулася ближче до стіни, щоб моя дитина вклалася поряд, притулилася до мене твердою, але такою беззахисною спинкою; мені здалося, якщо вона зрозуміє мене та вкладеться поруч, їй стане трохи легше жити. А чого мені ще бажати? Ось вона лежить, така тиха, майже сонна, дозволяє себе голубити, ніжити, не сахається, коли я гладжу її волосся, не пручається й не відштовхує мене. Здавалося, що я ніколи цього не дочекаюся, і ось ця солодка та гірка материнська влада розтікається усім моїм немічним тілом і, можливо, дає дитині най не зрозуміти, але прийняти життя таким, яким воно є, та відчути: ти не сама.

– За що мені такі муки? – запитувала Наталя, наче народжувати випало саме доньці. – Якби я працювала у посольстві, це начеб мене не стосувалося, але – ні, я повернулася до праці у цьому жахливому Міністерстві, мені підсунули Щура у свати, я мала терпіти тамаду на весіллі власного сина; ще й на довершення маю стати бабусею, казна-що. Славік знизував плечима та пошепки говорив мені:

– Через народження нашої дівчинки у маминому департаменті уже полетіло кілька голів, а скільки ще полетить…

Наталя трималася за голову:

– І все це на мій ювілей. У п’ятдесят п’ять років ти отримаєш у прижиттєві та довічні супутники кілька незнайомих людей, ще й малятко. Жах. Жах!

– Ма, малятко виросте, – заспокоював матір Славік. Вона тільки зиркала на нього, цілком у Зойчиній манері.

Я лише посміювалася, пригадуючи, що на моє п’ятдесятиріччя Наталя подарувала мені свою вагітність, своє весілля, свої клопоти, і я була щаслива. Зараз я сповнена впевненості у власному тодішньому щасті. Як воно виросло, моє щастя. Велике, незграбне, мокророте, що готується стати батьком. Ну як готується, просто приймає це без особливого напруження, гордощів та нервів.

Щур сприймав усі події філософськи, для своєї доні він не пошкодував нічого, вона обстежувалася у гарному медичному центрі, забезпечувалася усім належним, власне, в Алли була можливість народжувати за кордоном, але вона відмовилася. Не з почуттів патріотизму, у цьому намагався переконати мене Славік, а з точки зору прагматичності та комфорту.

Щур рвучко увійшов у дідівство, він уже був дідом, вибирав в Інтернеті британські вдосконалені візочки, замовляв необхідні вітаміни для молодих мам, склав і розіслав друзям молодят список подарункових бажань, себто того, що вони хотіли б отримати для своєї крихітки.

Зойка від процесу виношування та народження дитини усунулася. Вона не наполягала на тому чи іншому пологовому будинку і навіть не зателефонувала мені, щоб запропонувати акушерів зі свого записника. Вона образилася. Зойці важко було пускати у наше життя іншу людину, і якщо зі Щуром вона почувалася вільніше, хоча її непокоїло його вдівство, але вона могла шпигати його без докорів сумління, то вагітну Аллочку шпигати було намарно (а Зойка намагалася!). Аллочка була спокійною, наче слон, інколи просто опускала голову та підхоплювала Зойку на один зі своїх слонячих бивнів. А тоді погойдувала, думаючи, що приспить Зойчину агресивність, але Зойку від того нудило.

А я пригадувала всі народження. Наталчине, коли у мене відмерзали ноги, а всередині все палахкотіло, повітря смерділо смаженою рибою та ладаном, на сусідній кушетці Зойку звільняли від геморою, і вона сказала мені: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь». Сказала, однак розділила цей «геморой» зі мною і плекала його все життя.

Потім пригадала пологи Наталі, як вона страждала, як їй було важко, як молоденька сестричка, котру Наталя залякувала сповненими ненависті до чоловіків промовами, мастила зшиті розриви зеленкою і дмухала на них, щоб Наталі не було боляче. Боляче, однак, було, та було й зворушливо. Яким великим, круглим народився Славік, як ми обирали йому ім’я, згадували святці, як я просила для нього і для моєї доньки усіх Божих милостей.

Зараз Славіку запропонували народжувати разом із Аллочкою. Певно, вирішили, якщо він навчився тужитися та дихати, то повинен впоратися і з пологами. Славік категорично не хотів цього (я не сумнівалася в його боягузтві, з іншого боку – це була не його атака, він міг відсиджуватися на зручненькому стільчику і прийняти на руки те, що залишиться після бойовища – доньку). Він сказав, що боїться крові. Аллочка тільки зітхнула.

– Я можу тебе підтримати, – тихо запропонувала себе я.

– Ну ні, хай знає і відчуває, що він мене кинув, – і я зрозуміла, що маніпуляціям Тасі далеко до ніжної Алли, котра заводила спеціальний пульт для Славіка з усіма необхідними для комфортного життя кнопками.

Правду кажуть, якою б не була бабуся, але якщо хлопцю не вистачатиме матері, за дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп-п-папа-л-ло-ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп-папало-ногу»!