Нова стара баба - Денисенко Лариса - Страница 35

Узяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого у цій пропозиції не було. Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що у мене хронічний панкреатит і після ковтка молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток молока здатен мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис: «Міністерство охорони здоров’я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не здивувалася б, якби дізналась про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, жодних підозр, я тихо помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Утім, Христині моя відвертість була не потрібна, її цікавив лише Рудий. Приборканий Рудий – як підтвердження її жіночості.

Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалася через те, що Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, хіба що трохи. Але я добре знала Рудого, знала, що воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони майоріли як маки у полі. Рудий, старий вовк, відразу зрозумів, що це вони і є, червоні прапорці – небезпека його чоловічої волі.

Одного ранку я прокинулася й здогадалася, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не питала в Рудого, хоч йому й кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати історію цієї розбіжності у характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого стала Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав Рудий: «безмежно талановита жінка». Вона виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її талановитість. А ще він повідомив мені: «цього разу я закоханий до нестями». Усі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни великі зелені очі, які змінюють колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та морськими. Ще він говорив про них «очі, як у русалки». Я не пам’ятаю, щоб чиїмось очам він приділяв стільки уваги й не шкодував для них стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу й клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо чогось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку – в косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що кіски вона плела й мені. Вона тихо, мовчки підходила до мене. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, я відчувала себе ковдрою в зелену клітину, яка лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, – лагідно почала я. – Едно, відтепер ти можеш робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу та зайшлася в риданнях. «Ти мене не розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш із самого початку, ти це навмисно. Ця лялька – це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це – ти». Вона насилу заспокоїлася.

Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Вона була практичною особою. Я не вважаю практичність вадою, тим паче, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів’я на цю тему, але наш народ придумав на такі випадки ось що: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Мабуть, я несправедлива до Едни, припускаю, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай собі. Хто їх знає тих литовців.

Хоча Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, брат не припинив вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися лише вранці, п’яним. Едні це не подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася наче королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам у колі родини, читанню та світським бесідам. Одного разу вона взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу й, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, заявила: якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться в нічних розвагах, то вона відразу повіситься на цій косі. «Це буде художньо й лежатиме цілком на твоїй совісті».

Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя – це його життя, його звички – це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб існування, то цей хтось може забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Жодних цидулок вона не залишила.

Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, Една до нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я впевнена, що Рудий досі її кохає.

Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм приятелем завжди залишався Рудий. І тільки тепер з’явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна, котрій до того ж не було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і через те дуже злився.

Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що Еріка – повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що хочу мати подругу і що Еріка – саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така ж глуха, як перфоратор, котрим я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, – напевно, це припало б до вподоби Віктору Гюґо. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хтозна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер мами, і тому я маю підозри, що він не здався. Рудий дуже вперта людина.

Частина п’ята

Страховиська Ерики(а)

Я так зрозумів: якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він все одно не мовчить, а давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.