Нова стара баба - Денисенко Лариса - Страница 7

Дружина Ємиша Настальче, котру всі звали Настя, була Зойчиною приятелькою. Зойка привозила жінці нитки, мило, миски. Настя була такою ж мовчазною, як чоловік. Мене виводив із рівноваги її погляд, вона складала руки на фартуху, на голові її була хустка з гарно вигаптуваною «сорокою», а погляд вона наче складала на моєму обличчі. Важкий. Зойка мене виправдовувала, кажучи, що чоловіки так влаштовані – вони потребують нової дичини. Настя кивала і до мене не чіплялася. Вона вірила у те, що Зойка насторожі і відповідає за своїх людей. За мене, за Настю.

Інколи мені хотілося прихилити голову, вкластися комусь із них на плече, притиснутися, прилипнути, кохатися до забуття. Зойка влаштовувала мені показові істерики: «Они к тебе придут, кукурузу свою попарят, а есть её будут другие бабы, и сеять её они будут не тут». Так вона говорила, коли ще не дізналася, яку проблему має красень Павло.

Спочатку я думала: вона переймається тим, що я заміжня, мій чоловік страждає у казематах, а я, бач, хочу розважитися. Але одного разу, коли я саме збирала передачу Олексію, Зойка видала своє пояснення: «Я не мужиком твоим перенимаюсь, больно надо. А тобой, дурой. По тебе же видно, что нечестная жизнь не для тебя. Ты шо, совсем тупая, этого не понимать? Эти все сторонние мужики для тебя как поезд для Карениной, втовкмачь это себе в башку. А ещё у тебя дитё. Девка растёт, оно ей надо, шоб в мамках была потаскушка?»

Я тоді подивилася на дочку, вона гралася своєю п’яткою, булькала та гигикала, інколи у мене складалося враження, що Наталі взагалі не потрібна мати, тому я могла собі дозволити бути якою завгодно. Але Зойка, як водиться, була права, вона добре мене відчувала. Як інших людей, як тутешню природу, як Блоховця.

Завдяки Блоховцю та паскам, зв’язаним із його пуху, Зойка врятувала мою спину від радикуліту та його наслідків. Олексій отримував справді теплі шкарпетки, у Наталки був собачий комбінезон із капюшоном на люті морози та для «повзушок».

У мене уже там почав псуватися зір, іноді, коли Наталка в цьому комбінезоні вчилася повзати вкритою усім, чим можна, підлогою (це ми звали «повзушками»), мені здавалося, що до хати забіг Блоховець, я встигала, притупцюючи ногою, крикнути, як Зойка: «Блох, пшёл вон, ну!», за мить до того, як розуміла, що це – моє маля, і до вечора тягала на собі свій сором.

Чоловіка мого реабілітували, коли він помер від запалення легенів. Ми дізналися про його хворобу із запізненням, Зойка навіть просила Настальче, щоб та поворожила на його одужання, Настя мала дар зцілювати. Але ж не на відстані, хоча у кожного слова кожної людини є своя сила та ціна, я це усвідомлювала.

Я навіть не знаю, якою була послідовність: чи то чоловік спочатку помер, а потім його реабілітували, чи навпаки. Дуже швидко мені дали дозвіл повертатися до Києва, я розгубилася: здалося, що тепер назавжди, як би не склалося життя, я прив’язана до цих суворих країв, де посеред холодного мовчання гудуть височезні сосни. Можливо, дозволять переїхати в іншу область, але не додому.

Я й гадки не мала, що Зойка подарувала дружині того офіцера, котрий вирішував мою долю, розкішну шубу з куниці, розкльошену, що аж подолом мела підлогу. Дізналася я про це вже у Києві, від нашого двірника Миколи Тарасовича, Зойка йому проговорилася під час їхнього двобою «Вчинок проти вчинку». Це був атракціон марнославства, Зойка пригадувала свої пригоди, Микола Тарасович – свої, голосували тільки вони, самі обираючи «героїчний вчинок».

Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.

Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»

Наталя в розквіт свого чотириріччя добре відчувала зміни настрою, залізла мені на коліна і також кричала у вікно безсловесне, але життєрадісне: «А-а-а-а-а-а-а-а-а! Ай-ай-ай!!!»

Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні магазини, скупки, ринки, та познайомилася з Валєрою (хутро, золото, ікра). Її записник був сповнений іменами людей, основну інформацію щодо яких можна було прочитати в дужках. Я звала це – Зойчини дужкові люди. Наприклад: (марочный кирпич), (свежие торты, пироженки, кулебяки), (пошив перчаток), (колбаса), (импорт, мебель), (икра, лосось, копчёная рыба – по чётным, парикмахеры – по нечётным), (остатки царского фарфора), (редкие книги, эротика, любовные, билеты в оперный), (хор. евр. детский врач) і таке інше.

Коли я трохи наївно запитала, навіщо то їй треба, Зойка різко відповіла: «Жить как-то надо. И девку поднимать. На какие шиши?» Я сказала, що спробую влаштуватися на роботу. До себе, у Ботанічний сад.

Мене радо прийняли до колективу, котрий дуже змінився, я б навіть сказала, істотно русифікувався. Зойка підводила соболині брови: «Не может называться работой богадельня, как у вас».

Зойка одного разу пройшлася садом із розвідницькою метою, а потім водила туди Наталю – гратися, дихати свіжим повітрям та для профілактики бронхіту. У Ботанічному саду Зойка вгледіла кілька цікавих рослин, цікавих не на її погляд, а на погляд людей, що розуміються на красі та комфорті.

Звідки Зойка відчувала потреби цієї публіки – уявлення не маю, але так само, як вона могла вцілити білці в око на відстані в десятки метрів, так само безпомилково підстрелювала потрібних людей.

Цікавими рослинами були японські троянди та різні декоративні деревця, що їх усі називали «пальмами», а я втомилася постійно озвучувати їхні назви латиною. Зойці вдалося поцупити та прилаштувати згадані рослини до родин одного академіка, народного судді, дружинам двох партійних діячів, директорові одного з центральних гастрономів та навіть доставити ці крадені пальми до санаторію ЦК КПУ.

А ще вона домовилася з дирекцією Байкового цвинтаря, що постачатиме квітучі кущі, насіння гарної «гладенькой» травиці та різні «благородные дорогие цветы». Усім цим бізнесом вона пречудово займалася за моєю спиною, я навіть не здогадувалася. «Меня это не удивляет. Ты в озеро смотришь, не себя видишь, всё лилии, ярких рыбок да утопших. Цветочкам сюсюкаешь, ах, какие прекрасные, рыбкам улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».

Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та й Зойка сама була мов блискавка. Певно, якби вона, як моя мати, працювала у підпіллі, її могли б так наректи.

Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.

Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.

Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.

Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».

Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.