Нова стара баба - Денисенко Лариса - Страница 9

Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну-несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.

«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.

Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь-який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано-Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.

Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.

Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.

Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.

До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.

– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.

– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.

Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.

Гера втомлено прикривав очі:

– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?

– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.

Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.

Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…

Поховали його у рідних краях, він про те дуже просив перед операцією, наче відчував лихо. Я і про його смерть, і про похорон дізналася, коли їхала до нього в потязі № 1, Київ-Москва. Зі мною в купе їхав хтось із «золотих», що мене впізнав та висловив співчуття, від цих слів я стала такою важкою – як відро із застиглим цементом. Згадала, як ніяковіла, бо спочатку ловила на собі здивований погляд. Тепер я розуміла, чому на мене так дивилися: у неї коханий помер, ще сорок днів не минуло, а вона в пурпуровій шифоновій сукні їде форсити до столиці. А мені так хотілося йому сподобатися, тому і вдягнула я цю нову сукню, собі подібна була на булгаківську Маргариту.

Я знепритомніла, очуняла, коли у мене влили чай із присмаком валер’янки, підвелася, попросила супроводити мене до туалету, гримала краником і вила, довго-довго, поки не почали погрожувати виламати двері.

«Я все розумію, дамочка, горе у вас, страшне горе, але піввагона усралось!» – винувато сказав мені провідник. Він нагадав мені Зойку, і я заплакала так гірко, що давилася та кашляла від власних сліз.

Сльози до мене навідувалися ще довго, Зойка виступала з промовою підтримки: «Такие отношения, они, вишь ли, как герпес. Вроде залечила, а оно раз – и вылазит в другом месте, чешется, гноится, и ничего не сделать, кроме как терпеть и мучиться».

Серед усіх цих подій та моїх переживань Наталя йшла рівно до мети: здобути вищу освіту, вона хотіла будувати дипломатичну кар’єру. Я намагалася пояснити, що навряд чи це реально. Ураховуючи місце й обставини її народження та походження, сумнівно, що її радо запросять до іспитів у який-небудь профільний вищий навчальний заклад.

Вона відмахувалася від мене, казала, що настали інші часи і не всі такі закомплексовані, як я. Тут мені нічим було крити. Зойка на це відповідала лозунгом: «Родина её батю замазала, Родина её батю отмазала. Ты, Варка, этому всему не указ, не вмешивайся».

Наталя не виглядала закомплексованою, вона мало говорила, коли щось казала, справляла враження злої та різкої людини, саме так звучали її слова. Але якщо знати її краще, тоді моя дочка бачилася ясніше, вона навіть раділа різко та рвучко. Такою була її вдача. Вона нас собою не обтяжувала. Я впевнена, що у неї були складнощі, але до тих складнощів Наталя не допускала навіть себе, не кажучи про нас.

Складнощі та переживання (їх не могло не бути!) відкладалися солями вздовж усього хребта, однак вона цей біль відчує пізніше, коли вже буде дорослою жінкою, яка вигулює на коротких повідках свої заплановані мрії.

Зойка, звичайно, почала шукати репетиторів та варіанти. На мене вона покладатися не стала, хоча я викладала в Університеті, де було як мінімум два підходящих факультети. «Ты бы себя видела, когда тебя о чём-то просят или тебе надобно просить. Глаза как плошки, будто тебя уже кто-то сношает. Иди ты в жопу».

Зойка знайшла Жанну Георгіївну, вона не тільки викладала в Інституті іноземних мов, а входила до приймальної комісії. Зойка до неї приглядалася, бачила, як та вдягається, з ким і як розмовляє, як до неї ставляться колеги, як вона спілкується зі студентами, тільки після цього вона привела Наталю займатися.

Наталя презентувала Жанні Георгіївні шикарну сумку з м’якої шкіри баклажанного кольору, японський крем для сухої шкіри, елегантні окуляри (австрійські – завдяки зв’язкам Зойки із зовнішторгом) та намисто з крупними обробленими агатами (сибірські вітання).

Жанна була зворушена і розгублена, так часто буває, коли хтось раптово приносить тобі у пакеті (імпортному блискучому із зображенням тигра) твої ж забаганки.

– Чому ти вирішила, що вона нам підійде? – поцікавилася я.

– Люблю иметь дело со счастливыми бабами. Честными и практичными. От несчастных баб зла не оберёшься, подставят, забудут, заплачут, ну их к ляду.

Я зробила вигляд, що не сприйняла та не вписала всі ці слова на мій власний рахунок.

Жаннус, так її звала Зойка, ніколи не вирізнялася красою, але була, як то кажуть, дуже стильною. Це помітила навіть моя байдужа до людей донька. Рішуче підборіддя, гарно нафарбовані чайні очі під окулярами з товстими лінзами, асиметрична зачіска, інтелігентно виставлені стрункі ноги, усі ваби фігури підкреслені сукнями моделі «сафарі».