Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 16

Коли опинилися надворі, молодий міліціонер, що охороняв вхід до посольства, і собі гаркнув на них:

– Козли смердючі, через ваші вибрики відпустки позбудуся, – кулаком штовхнув Людочку в спину.

Микола, не звертаючи уваги на потурання коханої, подався геть, запхавши руки до кишень та згорбившись у три погибелі. Йшов надто швидко, Люсі доводилося бігти підтюпцем за ним, аби втриматися поруч. Відійшовши далеченько від посольства, Микола почав дорікати Люді за невдачу, але насолодитися цим заняттям вповні завадило таксі, яке наздогнало пару. Зупинилося та випустило австралійку, ту, яку вони бачили у посольстві. Іноземка передала грубезний жовтий конверт і заскочила назад до авто. Микола вихопив пакунок, запхав під светра та пришвидшив ходу.

Роздивлялися папери в потязі. Вирішили повертатися додому, відкинути ідею штурму інших амбасад як нездійсненну. Висоталися морально, й плани йти до кінця здохли самі по собі, причому чоловік відмовився від них першим. Зачинилися у вбиральні через півгодини після того, як потяг рушив із місця, похапцем розірвали конверт й витягли стос різноколірних папірців, віддрукованих латиною.

– Це анкети.

Людочка з інтересом вдивлялася в документи, намагалася перекласти написане. Вона ж бо трохи знала англійську, принаймні у школі мала тверду п’ятірку, але про що йдеться, достеменно зрозуміти не могла.

– Що тут написано? – питав Микола, водячи пальцем по реченнях.

Дівчина вихопила один аркуш, перевернула його і виявила текст російською: «Анкета на проживання в Австралії». Серед п’ятдесяти двох пунктів віднайшли такий: «Репатріант повинен п’ять років прожити у незаселених районах Австралії». Остання сторінка угоди закінчувалася тезою: «Заяву про надання виду на проживання в Австралії буде розглянуто протягом трьох-п’яти років». Микола знавіснів, хотів жбурнути папери до унітаза, але у двері загрюкали й Людочка запхала їх до наплічника.

Додому Люся повернулася виснаженою як ніколи.

– Як відрядження? – запитали домашні, які були впевнені, що їхня дочка їздила саме у відрядження.

– Добре! – кинула. – Піду спати, бо втомилася. – Поцілувала батьків й, на ходу роздягаючись, побрела до своєї кімнати.

– А їсти? – навздогін запитала Ірина Романівна.

– Вона ж просила не турбувати… – став на захист дочки тато.

Панночка Жужелиця спала й бачила сни, сумбурні та дивні. Ось сидить вона у буцегарні, а то відразу – у пустелі знемагає від спраги. Потім мчить супер-кабріолетом по магістралі невідомого мегаполісу. Волосся її розвівається… Слідом біжить Микола й простягає до дівчини руки, але вона не переймається дрібницями. Віддаляється геть. Чує, як він гучно плаче й кличе її, відчуває, як він схлипує десь поруч, навіть може побожитися, що на неї крапають його гарячі сльози. Але як? Вона ж у машині, а він он де… Дівчина повертає голову назад. Помічає, як далеко-далеко її коханий перетворюється на нечітку крапку, яка не припиняє схлипувати. Жужа усвідомлює, що це сон, і тому наказує собі прокинутися. Розплющує очі й бачить татуся, який на колінах стоїть перед диваном. У нього вологе обличчя. Люда схоплюється й з силою обнімає батька. Їй ввижається щось страшне. Не може збагнути, чи це продовження дурнуватого сну, чи сталося щось невідворотне.

– Мама? – з острахом запитує дочка.

Тато хитає головою на знак заперечення й піднімає руку з затисненими в ній різноколірними папірцями.

– Ти хочеш нас покинути? Хочеш їхати назавжди? Ти розумієш, Людочко, що таке еміграція? Назавжди…

Люся відкидається на подушки й полегшено зітхає. Перевівши подих, піднімається й радісно щебече до батька:

– Що ти собі видумав, та? Ну, що ти собі видумав? Це так, папірці, – вихоплює аркуші з рук Олега Тимофійовича та дрібно шматує їх.

Поки вона це робить, її мозок працює у шаленому ритмі, видумуючи, чим би заспокоїти тата. Знаходить вихід – потрібно відволікти його увагу іншою новиною. Якоюсь сенсацією. Приємною.

– До речі, я мала вам із мамою сьогодні повідомити… – примружилася. – Ми з Миколою вирішили одружитися, – осяйна усмішка.

Тато про всяк випадок запитує:

– Ти нікуди не поїдеш?

Дівчина суворо промовляє:

– Я йому про таку радість, а він про від’їзди… Та це в Москві йшла вулицею, мені тицьнули до рук. Реклама!

Батько заспокоюється, встає з колін, радісно шепоче:

– Ой, я ж на роботу запізнююсь, – і вже на ходу: – То, кажеш, буде весілля? Ну, нарешті…

– Я б не хотіла нічого гучного… – починає Людочка.

– От і правильно. Ми з мамою пішли розписалися і живемо – не тужимо. Краще ми вам гроші подаруємо, – говорив, стоячи біля ліфта.

Людочка проводжала його. Коли за татом зачинилися двері, почала обмірковувати, як про їхнє одруження повідомити Миколі, який ні сном ні духом не здогадується про свій теперішній статус нареченого.

Пропозиція

На побачення Коля, всупереч своїм сталим переконанням, припхався з однією червоною трояндою на довгій ніжці, яка волочилася мало не по землі. «До чого ця квітка?» – міркувала Жужа. Микола втулив троянду коханій і незграбно поцілував її у щоку, низько зігнувшись.

– За що? – запитала, прикладаючи носа до квітки.

Без попередження відломила півстебла й жбурнула зайве в кущі. Миколу такий вчинок образив.

– Це ж спеціально таке довге, для краси.

Людочка натомість підхопила його під руку.

– У мене є дуже важливе повідомлення…

Розповіла про вранішню розмову з татом.

– Розумієш, він плакав, і я не знала, як його заспокоїти, – пояснювала, махаючи квіткою.

– Не поламай, – раз у раз просив Коля, вказуючи Люсі на троянду.

– І я сказала… Розумієш, це вийшло якось спонтанно… Я сказала…

– Обережно! – підхопив троянду, що мало не випала з рук збудженої дівчини.

– Я йому сказала, що ми з тобою… вирішили… одружитися.

Хлопець перевів погляд із рук Людочки на її обличчя. Дівчина очікувала бурхливої негативної реакції, тому була готова до відсічі.

– Потім ми скажемо, що передумали. Ну, коли усе вляжеться, – всміхнулася трохи невпевнено.

– От і добре! – напрочуд радісно вимовив Микола, вихопив троянду, став на одне коліно й виголосив, як народний артист:

– Жужелице Людмило Олегівно, будьте моєю дружиною! – ще й уклонився.

Людочка засміялася, плекаючи надію, що все це жарт, що Микола в такий спосіб переводить усю банальність ситуації в русло гумору й сатири. Вона довго гиготіла, ляскаючи себе по стегнах, а новоспечений наречений так і лишався стояти на одному коліні з високо піднятою квіткою у руці.

– Я серйозно, Людочко, – голосно мовив, а коли дівчина затихла, повторив іще раз: – Жужелице Людмило Олегівно, чи станете ви моєю дружиною?

Дівчина остовпіла. Вона зовсім не бажала ставати його дружиною. Ситуація, що склалася, підштовхувала її до хибного кроку…

І… вона його зробила.

– Згодна! – погодилася й пустила скупу, вимушену сльозу.

Кавалер думав, що від щастя, Люся плакала від безвиході, від того, що не змогла вчасно спинитися, сказати «ні», не змогла озвучити правду, нехай навіть для когось і неприємну.

– Згодна? – перепитав для годиться Микола.

«От, тепер, тепер і більш ніколи у тебе є шанс сказати щось на кшталт «Я пожартувала», – подумки звернулася до себе, але тієї ж миті почула власний голос: «Звичайно, згодна!»

Микола, як завжди, коли був у гарному гуморі, заходився розповідати про майбутнє. Розповідь нечутно перейшла на його минуле – фрагменти з біографії, які Люся не знала до цього часу. Говорив поспіхом, намагався вкластися у якомога коротший термін.

– Ми не повинні мати один від одного таємниць, – торохкотів. – Коли я ходив у море, то пробував наркотики… – спинився, даючи Людочці перетравити інформацію.

Дівчину, як і очікував, вразило почуте. Після короткої паузи повів далі. Його обраниця лише дивувалася з того, що вона зовсім не знає цього мужчину, у житті якого безліч чорних плям, як, власне, й білих, нічим не заповнених.