Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 24

– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.

– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.

– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?

– Ті, що виголошують цифри?

– Ага!

– Бачив.

– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.

– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.

– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.

– Що ти така збуджена, Жужо? Ми все одно не купимо чергу, бо в нас немає доларів, – Микола заспокоював дружину, яка нервово тупцяла на місці.

– Ми не купимо, але продати можемо, – в очах жінки заграли бісики.

– Ти зовсім здуріла?! Що продати? Ми ж двісті четверті. А приймають лише сто, – тицьнув Люсі під ніс долоню з цифрами «204».

– Миколо, припини, йо-майо, тупити. Розслабся. Слухай сюди, – Жужа висмикнула його з черги та поволокла до парку. – Нам однаково немає куди податися на ніч… Отож прийдемо через три години, коли всі трохи розсмокчуться й почнемо займати чергу на завтра. Оскільки нас двоє, займемо на двох. А тоді мою чергу продамо.

– Та ж записують лише за наявності виклику.

– Охоронець не розвертає виклик, ти, довбня. Через скло покажеш складений. Збрешемо, що на двох.

– А як виявиться…

– Не бійся! Ти ж почав авантюру, то продовжуй, – відчувала, як у ній кипить адреналін. Було цікаво щось таке заборонене втнути. – Зараз треба купити поїсти, зайти в кафе, наповнити термос гарячою кавою й готуватися до ночівлі.

Надворі вирувала люта зима, хоча був лише жовтень. Сіяло колючим снігом, перспектива провести довгу північну ніч надворі не надто звеселяла Миколу, але він не міг дозволити собі видатися менш сміливим за дружину, тому погодився на її пропозиції. Вартували в холодній підворітні з десятої години вечора до самісінького ранку. Микола втратив усілякий інтерес до життя відразу після опівночі. Жужа бігала колами – грілася сама й зігрівала своєю енергією ще з десяток таких самих полярників. Дівчина сміялася, розповідала вигадані історії, присідаючи та тупцюючи, й час від часу трусила Миколу за плече, будила й примушувала пити гарячий напій, який віддалено нагадував каву. Щогодини до будки на перекличку підтягувалася купка замерзлих, припорошених снігом людей. Людочці й Миколі було присвоєно номери шість та сім. Тобто Миколині шанси зранку потрапити до посольства були дуже великі. Єдине, що могло звести їх нанівець, – смерть від холоду.

– Колю, рухайся, бо дупа до асфальту примерзне, – жартувала Люда й штовхала його в бік.

Він сердито кидав у простір прокляття, підмощував зручніше спортивну сумку, на якій, власне, й сидів, невдоволено брав із рук дружини пластмасову чашечку, що парувала у темряві. Ця ніч нарешті скінчилася. Тьмяне пітерське сонце повільно вилазило з-за горизонту лише для того, аби знову заховатися за сірі снігові хмари. Дмухало вологою морошкою. Людочка помітно тремтіла й клацала зубами, Микола був більш жвавий. Підійшовши до свого місця у черзі, прокашлявся й отримав сотню запитань від сусідів-очікувачів.

– Це ще хто такий?

– Ти тут не стояв. Ми цілісіньку ніч тут промерзли.

– Бач, упхався…

– Та це мій чоловік, – перекрикуючи галас, пояснила Людочка.

Хвиля невдоволення вмить спала.

– Котра година? – запитання повисло у холодному повітрі.

– Дев’ята двадцять, – відповів хтось.

Хлопець оглядівся, позаду – довжелезний ланцюг, утворений із людей.

– Звідки їх стільки взялося? – звернувся до дружини.

– Ми правильно зробили, що пересиділи тут, – вдивляючись у людську юрбу, сказала Люся й смачно чхнула. – Ти стій, я піду походжу.

Подалася в кінець черги, сором’язливо промовляючи: «Сьоме – сто». Невдовзі до неї наблизився огрядний дядечко й тактовно запропонував відійти у двір одного з будинків. Махнула рукою до свого Миколи, який не випускав її з виду, й, задоволена собою, пішла за незнайомцем.

«Так швидко вийшло заробити гроші, – раділа. – Зараз продам місце цьому дядькові – буде Миколі копійка на перший час».

– Ти чого, шалава, мені хліб перебиваєш? – різко урвав плин приємних думок хриплуватий чоловічий голос.

– Не зрозуміла? – подивилася прямо в очі супутникові. Той був сердитий, ба навіть розлючений.

– Ще раз наголошую – це мій бізнес.

– Не зрозуміла? – повторила Люся.

– Коза! – випалив дядько й взяв Людочку за барки. – Щоб я тебе тут не бачив. «Сьоме – сто»… Буде в тебе номер на кладовищі – сьоме сто.

– Я міліцію покличу, – пригрозила, озираючись навсібіч.

– Клич, лярва! Я скажу, що ти мені місце пропонуєш за двісті баксів.

– Але я тут ночувала… Це моє місце. Вистраждане, – заплакала не від страху, а від розуміння, що ніяких грошей не матиме.

Дядечко розгубився, відпустив дівчину, почав її погладжувати по плечу, заспокоюючи.

– Та чого ти? – запитав усе ще погрозливо.

– Ми… приїхали… Я цілісіньку ніч холола-мерзла… – розмазувала сльози по обличчю рукавом балонової куртки, схлипуючи, розповідала про свої біди. – Він просидів у підворітні на сумці… Я йому каву… А сама й разу не попила… Він спав… А я бігала до того списку… Хай би він сказився… – наостанок Людочка вклалася обличчям на груди незнайомцеві, здригаючись усім тілом.

Дядечко ніяковів та переминався з ноги на ногу, тримаючи дивну дівку в обіймах.

– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.

– А далі що? – запитала.

– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.

Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.

– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.

– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.

– Задарма? – Микола почервонів від злості.

– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.

Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.

– Колю! Колю! – кричала вона, тягнучи важку сумку, яку Микола щойно передав дружині на зберігання, вийнявши лише документи.

Він не чув Жужу, бо наказали заходити першій десятці. Юрба почовгала до входу. Чоловік зник із поля зору Люсі.

Він вийшов у образі бога-переможця, з широкою усмішкою. На порозі глибоко зітхнув, надів шапочку «фінський будиночок» й веселою ходою попрямував до дружини.

– Є! Людко, є віза! Можна хоч зараз їхати! – закричав, підхопив дівчину й закружляв із нею.

До щасливої пари підходили, цікавилися, що там і як, про що питають, чи комусь відмовляють. Людочці хотілося з усіма поділитися інформацією, але Микола був невблаганний.

– Зайдете самі, про усе дізнаєтеся, – відповідав хвалькувато.