Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 27

– Вас скоро повезуть до Куоволо на перший допит, – поділилися досвідом.

Самі вже пройшли цю процедуру.

– На перший? – Люді хотілося знати, скільки їх буде загалом, цих допитів.

У світлій, чистій просторій їдальні за загальний стіл вони сідали поруч, щоб поспілкуватися, обмінятися думками. Меню не відрізнялося від шведського – стандартний набір необхідних мікроелементів, жирів, білків і вуглеводів. Щоправда, тут насипали-наливали фіни, ніяких шведських столів. І справді, це ж не якась Швеція, де мешкають самі лосі, це наївна мати-Фінляндія, де також мешкають самі лосі, якщо вірити шведам. Споконвічна війна щодо того, хто ж таки зі скандинавів більший лось, точилася і тут, у їдальні. Головними захисниками фінських інтересів були національно виважені волонтери, які, накладаючи страву, не забували запитувати: «Вам багато, середньо чи зовсім трошки?», й додавати: «Це вам не Швеція!»

– На перший? – Люся вдруге поцікавилася інформацією щодо допиту.

– Угу! – відповів Вася, відправляючи до рота тоненько порізану шинку. – Тоді, в разі відмови, а вона обов’язково буде, очікуватимете на другий допит.

– І так до трьох разів, – Олег наситився й сидів, склавши руки на грудях. – Он, бачите чорнявку з апетитними сідницями? – Вказав поглядом на струнку африканку. – Летиція! – Набрав повітря у груди. – З Нігерії. У неї дві відмови.

– А третьої не буде, – це вже Вася. – Бо коли їй давали перші дві, у Нігерії було все спокійно, а місяць тому почалося.

– Що? – Люда занепокоїлася.

– Війна якась чи кланові розборки. З її родини всіх перерізали. Сюди приїжджали представники посольства, повідомили їй, – він трохи помовчав, а тоді повів далі: – У нас, совєтікусів, шанси дорівнюють нулю. Ще не чув, аби хтось отримав дозвіл на проживання.

– А як же? – Людочка розгубилася.

– А отак же, – передражнив Олег. – Треба щось придумувати.

Олег демонстративно склав губи трубочкою та відправив поцілунок Васі. На останніх словах чолов’яги Люда, закотивши під лоба очі, почала сповзати на підлогу.

– Ой, що ти? – в один голос закричали друзі-росіяни.

– Нічого, нічого, – заспокоїв їх Микола, який встиг підхопити дружину. – З нею це трапляється. У її стані це нормально.

Хлопці перезирнулися.

– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!

– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.

– І це шанс, – зраділи.

– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.

– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.

– Мені народжувати у травні.

– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.

Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.

– Мені кепсько, – канючила Людочка другу добу поспіль. – Поклич когось.

Микола лежав на ліжку, гортаючи підручники з англійської, якими зусібіч обклався.

– Сходи до медпункту, – запропонував, ліниво розтягуючи слова.

– Йди зі мною, – вередувала Люся.

– Не видумуй. Йди сама. Ти ж не при смерті. Заразом подихаєш. Це корисно для малюка, – й знову занурився у читання.

Жужа подалася до санчастини, пересилюючи різкий біль унизу живота.

– Заходьте! – почула з-за дверей, у які щойно постукала.

Люся за період вагітності, під час якої частенько втрачала як не свідомість, то рівновагу, наловчилася м’яко й безболісно падати. Ось і цього разу вона, постукавши й почувши заклик заходити, бозна-чого почала втрачати зв’язок зі світом, відтак повільно опустилася на підлогу, впираючись лобом у двері. Медсестра, не дочекавшись, аби відвідувачі зайшли, сама відчинила. Спочатку здивувалася, що ніхто не стоїть перед входом. Опустивши очі, відскочила назад, даючи змогу зіщуленому тілу ввалитися до медпункту. Людочка миттєво приходила до тями після непритомностей. Після удару об підлогу вона швидко підвелася, обтрушуючись та перепрошуючи. Медсестра, підтримуючи під пахви, всадовила пацієнтку на високу кушетку й почала її оглядати, ставлячи прості питання. Людочка багато чого не розуміла з того, про що в неї допитувалися. Врешті-решт, відлежавшись на твердому лежаку, зібралася йти до своїх хоромів. Медсестра знаком вказала їй почекати. Тоді мовила:

– Мар’ют. Мар’ют Карі. Лікар.

– Люда. Люда Бабенко. Реф’юджі.

Лікарка засміялася, оцінила почуття гумору українки, тоді, трохи повагавшись, довірливо сказала:

– Ти вагітна, – вимовила, наче то була новина для Людочки.

– Уже вісім місяців, – фраза про місяці проголошувалася так часто, що Люся говорила її без акценту.

Після повідомлення про такий значний термін вагітності лікарка по-театральному вилупила очі, схопила дерев’яну слухавку й приклала її до невеличкого Людиного пузика. Довго прислухалася, тоді стала серйозною, погрозила Людочці пальцем й набрала номер телефону. Після короткої телефонної розмови сказала, що Жужа мусить їхати до лікарні. «Ага! На наступному тижні… Таке вже проходили», – подумала Люся, згадавши Швецію.

– Терміново! – суворо додала фінка.

Лікарка вивела вагітну українку на подвір’я, де їх уже чекало авто. Жужа страшилася пускатись у невідомість без Колі. Озираючись на бунгало в надії побачити там чоловіка, всілася на переднє сидіння.

Недовго їхали прямою трасою. Після вказівника обіч шосе машина звернула на лісову широку ґрунтову дорогу. Слово на табличці було таке довге, що Люся встигла прочитати лише перші літери.

– Кууса… – вголос промовила.

– Куусанкоскі! – пояснила лікарка. – Куу-сан-кос-кі! – повторила по складах.

На галявині, посеред густо висаджених рівненьких сосен, виднілася блакитна одноповерхова будівля.

– Госпіталь, – розтлумачила Мар’ют.

Мар’ют носилася з одного кабінету до іншого, а Людочці наказала спокійно очікувати на ослоні в коридорі.

– Зараз зроблять аналіз крові, знатимемо, що робити далі, – повідомила, вийшовши з чергових дверей.

Чекали висновків півгодини, аж поки медсестра в охайному зеленкуватому костюмі винесла рожевий папірець. Мар’ют перекинулася кількома словами з колегою, ознайомилася з діагнозом, наблизилася до Людочки, взяла її за руку. «З таким виглядом повідомляють, що хтось помер», – промайнуло в голові вагітної.

– Терміново потрібно лягти до лікарні. Дитині погано. Їй не вистачає кисню. Їй там затісно, – свої пояснення фінка густо приправляла жестами. – Гемоглобін – 65. Це дуже погано! – в очах з’явилася тривога.

– А що зі мною робитимуть?

– Тобі поміняють кров.

– Поміняють кров?

– Поміняють кров.

Роуву[8] Бабенко повели вглиб лікарні до вільної палати, що була розрахована на двох. Про це свідчило двійко обладнаних медичними приладами ліжок. Тут був окремий душ і туалет, що привело Людочку в ступор. Їй запропонували зняти речі, помитися та переодягтися у лікарняне. Невдовзі Жужа вже лежала на ліжку у рожевій байковій піжамі та теплих, м’яких, білесеньких махрових шкарпетках, насолоджувалася легкою класичною музикою, яку ввімкнула медсестра. Усе було прекрасно! Окрім одного – до неї причепили дві крапельниці, по одній до кожної руки. З ідилічною картинкою «Буржуа на відпочинку» дисонували чималі прозорі поліетиленові торбинки, наповнені темно-брунатною кров’ю, що баламбалися на вершечках штативів. Людочка спостерігала, як фінська кров просувається тоненькими катетерами до її тіла. Від цього споглядання жінку нудило, але новизна відчуттів пересилювала відразу. Жужа мала отримати чотири дози вітамінізованої крові, тому лежати тут їй довелося три дні. Приймати їжу, відвідувати туалет чи просто прогулюватися коридором лікарні крапельниці нітрошки не заважали, бо їхали поруч із Людочкою на колесиках. Вона з задоволенням блукала напівпорожнім шпиталем, міцно вхопившись за штативи.

8

Rouva – пані (фін.)