Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 29

– У вас не відходять води! – кричала перекладачка, як на полі бою. – У вас не відходять води!

Люда розуміла її, але що могла зробити з тими клятими водами?… Медичний персонал (та й лікар) виглядали спантеличеними. Після невеличкого консиліуму, який вагітна споглядала, скніючи від болю, перекладачка переказала рішення Миколі, який передав почуте Людочці, низько схилившись над її виснаженим тілом.

– Вони будуть тобі пробивати якийсь міхур. Тоді, можливо, почнуться пологи.

– Я вас ненавиджу! – волала Жужа на всю лікарню.

– Що вона сказала? – питав лікар.

– Що вона вас… нас… – намагалася знайти потрібне слово перекладачка.

– Не перекладайте цього! – наказував Микола.

– Мама! – кричала Людочка, хапаючись поперемінно то за Миколу, то за Мар’ют, яка стояла поруч. – Я більше не хочу. Я хочу додому. Мамочко! Відпустіть мене додому!

Після істеричного нападу, на мить заспокоївшись, боковим зором уздріла незнайомця, який щойно впірнув до зали. Жінці він здався схожим на м’ясника з базару: чолов’яга у зеленкуватому гумовому фартуху, накинутому поверх медичної спецівки, у руках тримав довгеньку шпичку з гачком на кінці. Цей інструмент був подібний до знаряддя для катувань. «Як та шпичка, якою мама дістає огірки з трилітрових слоїків», – подумала Жужа, придивившись. Якби спеціаліст не ставився до залізячки так легковажно, можливо, Люся запанікувала б знов. «М’ясник», широко всміхаючись, кокетливо розмахував дротиком, наче це був ціпок, а він сам – неперевершений стиля-га. Коли з Люсі витекла зайва рідина – прийшло довгоочікуване полегшення. Вщент знесилена жінка не бешкетувала, не дряпалася, не совала ногами, не кричала, не звивалася. Їй самій здалося, що такої жінки – Людмили Бабенко – вже немає…

… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…

«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об твердь. Застогнала. Через силу ледь-ледь відкрила очі, здивувалася, чому їй розривають золотий ланцюжок на шиї. «Ось звідки той перший звук», – усвідомила, що вже чула все, що зараз із нею відбуватиметься. Лікар сказав коротко: «Діпріван». «Ага! Діпріван. Точно, не диван, а діпріван», – аналізувала Люся, коли їй робили ін’єкцію. «Наступним буде дзенькіт», – почала чекати. Відповідь не забарилася. На залізну тацю впала використана голка: «Дзень!» «Дивно», – подумала Людочка, коли її на рахунок «три» перекладали на каталку.

Здалося, нескінченно довго везуть темним коридором, зрозуміла слово «операція», яке надто розтягнено промовила перекладачка, побачила наостанок переляканий, повний сліз погляд коханого й поринула у цілковиту темряву…

– Тютто! Тютто! – перше, що почула Люся, коли чорна безодня відійшла. Жінка не відразу пригадала, де вона й що з нею роблять, до чого тут ці незнайомі люди, які щиро їй усміхаються. «Тютто, тютто…» – докладала сил, аби пригадати, що це означає. Нарешті згадала про Фінляндію.

– Пойка? – вступила у суперечку з анестезіологами у білих шапочках, подумки перекладаючи: «Тютто – дівчинка, пойка – хлопчик».

Ті метеляли головами, мовляв, ні.

– Тютто! – наголошували. – Тютто!

«Як це тютто, коли має бути пойка? – не розуміла Люся. – Тютто – це ж дівчинка, а в мене Жоржик». Новоспечена мама намагалася повідомити про підміну дитини, але сон, у який вона поринула, не дав їй це зробити. Лікар звернувся до неї ламаною російською:

– Спакайнай ноч.

Ця ніч не була спокійною, скоріше – божевільною. Люсі крізь глевку та в’язку наркозну завісу чулося здалеку два слова: «кіпу-пайніке, кіпу-пайніке, кіпу-пайніке». Медсестра промовляла це заклинання, корчачись від удаваних спазмів і вказуючи на стіну. Тішила себе надією, що іноземка врешті-решт зрозуміє, чого від неї хочуть. Людочка, оговтавшись від діпрівану, схвально кліпнула повіками, бо й справді здогадалася, що у разі виникнення болю має покликати на допомогу, натиснувши ґудзик екстреного виклику. До скону пам’ятатиме, що біль – це «кіпу», а ґудзик чи кнопка – «пайніке», як паніка. Ніч тяглася довго, й нестерпно боліло все тіло.

Зранку Люся довідалася, скільки разів прикладалася до пайніке, бо мала страшенну «кіпу», порахувавши сліди від уколів на передніх поверхнях стегон. Забажала роздивитися свого живота, але той виявився міцно забинтованим спеціальними еластичними грубими бинтами. У Люсиному полі зору (а підвестися їй ще була несила, тому роздивлялася себе лише підвівши голову) виникла мумія з нещодавно баченого однойменного художнього фільму. До палати постукали й відразу за цим увійшла літня акушерка. Людочка поздоровкалася з нею по-фінськи.

– Терветулоа!

– Терве!

Поруч із Жужею жінка поклала згорток, який до цього тримала на зігнутій у ліктеві руці. Люся більше цікавилася медсестрою, ніж її поклажею. За мить ненароком кинула погляд на ліжко праворуч від себе й здригнулася від несподіванки. Тут лежало щось маленьке й живе. Саме щось… Після згадки про вчорашні події Люся допетрала, що дитина вже народилася. Спливли у пам’яті слова лікаря про «тютто», які примусили всміхнутися, притулитися до ніжного личка немовляти й відчути стукіт власного серця, якому швиденько підстукувало інше, таке рідне.

Медсестра залишила їх самих, перед тим вказавши Людочці на груди, мовляв, дитину погодувати треба.

«Ну, які дурні ці фіни, – міркувала українка. – Кажуть дівчинка, а це ж хлопчик. Диви, навіть костюмчик синенький. Удома малят кутають у ковдри та пелюшки, а тут – поглянь…»

Заходилася знімати з дитинчати штанці – наштовхнулася на підгузок, здивувалася, не відаючи, як його зняти і що воно таке. Урешті розум переміг, підгузок піддався.

– Дівчинка?! – здивувалася. – Як же тепер тебе називати, Жоржику? – Недовго розмірковувала, погладила по шовковистій щічці: – Будеш Женею.

Маля зішкулило кирпатого носика й запищало, вимагаючи від матері молока.

Щастю тата не було меж. Він повернувся до лікарні за добу після пологів. Цей час Коля провів в цілковитому забутті у своїй кімнаті у Валкеалі.

– Я пе-перший т-тримав її на руках, – заїкався від радості. Час від часу заглядав у прозоре ліжечко-лоток, в якому лежала на рожевій білизні донька. – Ти ще була без тями, а я її вже б-ба-ачив. Можеш собі це у-у-уявити?

Жужа слухала, намагаючись втримати хвилюючі миті щастя.

– Щось вона не надто гарнюня, – придивився Микола до новонародженої.

Чоловік мав рацію – у їхньої дитини не відстежувалося тих пухкеньких форм, на які сподівалися батьки. Вони-бо бачили дітей зазвичай у більш відгодованому стані. А це скоріше скидалося на марсіанина. До того ж спинка дитинки була вкрита темним пушком.

– А це залишиться? – перелякався татко, вказуючи на рослинність.

Людочка ще не досить вправно перевдягала дівчинку, трохи остерігаючись її крихітних ручок і ніжок, які щохвилини рухалися.