Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 5

– Реф’юджі?

Коля та Люся згадали, що вчили це слово, яке в найпотрібніший момент вилетіло з пам’яті.

– Єс, єс, рефюжі! Ві рефюжі!

Перша екскурсія Стокгольмом для колишніх громадян есересер пройшла під патронатом столичної поліції на шикарному авто марки «сааб».

– Шкода, що без сирени, – тамуючи внутрішню істерику, жартував Микола.

Людочка із заднього сидіння, де вони розташувалися з чоловіком, розглядала краєвиди чудового європейського міста, тицяла пальцями в шибку й усміхалася, коли її щось дивувало. Поліцейський задоволено вказував, куди тієї чи іншої хвилини подивитися – ліворуч, праворуч чи просто через лобове скло. Людочці хотілося розцілувати його, такий він був привітний. Водій (також у формі) всю дорогу бурмотів – не ховав незадоволення. Авжеж, іще двоє додаткових ідіотів припхалися до його країни. Керманич раз по раз зиркав у дзеркальце на заднє сидіння й кривив рота. Якщо приязного поліціянта можна було назвати стовідсотковим скандинавом – високий, білявий, із білою шкірою, то цей явно мав індуське походження. Вулицями Стокгольма швендяли люди настільки різномасті, що назвати їх скандинавами язик не повертався. Тут були представники чорної, білої, червоної та жовтої рас. «Якщо, звичайно, я нічого не наплутала з кольоровою гаммою», – подумала Жужа. Микола прошепотів дружині:

– Дадуть громадянство, відчуває моя душа, не мине й кількох діб, – та еротично підморгнув коханій.

Політичні біженці

Офіційно попросивши політичного притулку в Швеції через посередників, працівників еміграційної служби порту, Бабенки опинилися в міському поліційному відділку Стокгольма. Час наближався до обідньої перерви, охоронці правопорядку, хто у формі, хто в цивільному, ходили повз обкладених торбами українців, які принишкли на ослонах у коридорі.

– За нами слідкують, – прошепотів Микола, поглядом вказуючи на стелю, де в куточку виднілася темна плямка. – Камера, – припустив, хоча було видно, що то кружальце від цвяха чи, в крайньому разі, облуплена штукатурка.

До біженців простував кремезний білявець, бадьоро наспівуючи та всміхаючись казна-кому. У руках тримав чималу блакитну чашку з запашною кавою. Аромат потрапляв Людочці в ніздрі й зводив її з розуму. А сандвіч розміром із півхлібини у пластмасовій прозорій коробочці, яку на додачу до кави ніс поліцейський, примусив її голосно ковтнути слину.

Блондин підійшов до Люсі, простягнув їй чашку та бутерброд, показав пальцем у глиб коридору, пояснив, що там «гам-гам», та побрів далі, не припиняючи наспівувати. Людочка незчулася, як розтерзала продпайок.

– Добре, хоч коробку не проковтнула, – Микола образився на дружину за неувагу до ближнього.

– Ходімо й ти щось перехопиш. Він же сказав, що можна.

– Він сказав «гам-гам», а не можна, – передражнив чоловік.

– Ходімо, – Людочка поволокла коханого за собою.

У порожній їдальні на столах височіли п’ятилітрові термоси з кавою й чаєм, стосами-хмарочосами – коробочки з бутербродами на кшталт того, що Людочка вже запхала в себе. А ще фрукти. Червоні та зелені яблука. Круглі, наливні, блискучі, неприродно гарні. Великі китиці блідо-жовтих бананів без жодної цяточки й запашні гігантські апельсини з целюлітними шкірками. Люсина шкала матеріально-духовних цінностей, що карбувалася в епоху дефіцитів розвиненого соцреалізму, почала, як то кажуть, відкидати копита. Жінка зацьковано озиралася, не наважуючись наближатися до харчів. Думка, що перед нею виставка досягнень капіталістичного сільського господарства, не відступала ні на секунду. Жужа поглядом вишукувала табличку з написом: «Руками не чіпати!»

Допоки українці переймалися гамлетівським питанням – вживати чи не вживати, до приміщення увійшла немолода жінка з неохайно вкладеним волоссям, обвислими цицьками та видутими коліньми на чорних мішкуватих штанях. Налила собі кави, зачепила апельсин і вже в дверях вимовила хриплим голосом щось на своїй пташиній мові, вказуючи гостинним жестом на гастрономічні розкоші. Коли жінка зникла, Коля припинив марні розмірковування та рвонув до столу. Людочка запопадливо впхала до сумочки декілька бутербродів, китицю бананів, хотіла втулити ще й яблуко, але воно, кляте, було надто велике – не лізло. Шабаш перебив незнайомець, який увійшов до їдальні. Мужчина, на подив подружжя, звернувся до них рафінованою російською. Зрозуміли: перекладач. Інтенсивно дожовували, вдаючи, що вони в цій кімнаті просто прогулюються та милуються вмеблюванням.

– За півгодини вас допитуватимуть. Заспокойтеся, зосередьтеся, подумайте, що ви хотіли б сказати. І не треба багато слів. Мотиви – це все, що їх цікавить.

– Ми хочемо тут залишитися назавжди, – відразу оголосив свої вимоги Коля, обтрушуючи светра від хлібних крихт.

Люся всміхнулася: виходило, ніби її чоловік хоче залишитися в цій їдальні довіку.

Перекладач зупинив українця, піднявши руку.

– Це все не до мене, – по-гусарському клацнув підборами й відрекомендувався: – Владлен Гансович.

– Ви з Союзу? – Людочка зраділа, побачивши співвітчизника.

Владлен Гансович осудливо обвів поглядом жінку й зверхньо прорік:

– Я етнічний швед, – у вимові забринів легкий акцент. – Допитуватимуть вас нарізно, – додав із учительськими нотками. – Намагайтеся викласти правдоподібну історію, – зневажливо обдивився пару. – А то приїдуть і починають плести бозна-що.

Перекладач, не прощаючись, пішов.

Утікачі похапцем домовилися, що і як будуть казати, згадуючи всі мотиви та легенди, які видумували протягом останніх кількох років.

З колишнього життя

– Мене не влаштовує ні Чехословаччина, ні Польща, – повідомив Коля, гортаючи аркуші численних блокнотів. – У «Супутнику» по блату можуть оформити дві путівки по Середземному морю. Туди входить, – прочитав із листочка, – Болгарія, Туреччина… Це все не те… І наостанок – Італія. Один день. Вихід у місто. Прогулянка… Ля-ля-ля… Люся зацікавлено вдивляється у написане.

– Ого! – промовляє голосно. – Тисяча рублів!

– А ти як думала? Шість, – перерахував на пальцях, – так, шість країн. Двотижневий тур. Повний пансіон. От і виходить – тисяча.

Людочка замислилася, прикидаючи свої фінансові можливості, тоді запитала:

– У мене є дві сотні на книжці.

– Потрібно так усе обставити, аби твої предки нам вісімсот подарували.

Люсі перехопило подих. Хоч їй і кортіло запитати: «Чому саме мої предки, а не твої мусять розкошелюватися?» – зухвало мовила:

– Під яку легенду?

– Що значить «легенду»? Скажемо, що вирішили одружитися. От, хочемо, мовляв, у весільну подорож.

– Ні! – «обламала» жениха.

Микола демонстративно жирною рискою закреслив написане, а потім нервово видер із блокнота зо три аркуші. Люся, не зважаючи на ці показові виступи, поцікавилася у коханого, як він крок за кроком уявляє втечу з Батьківщини.

– Ну, виходимо ми на італійському березі, а далі що? – дівчина воліє конкретних відповідей.

Як і передбачала, нічого більш-менш розумного від генератора заборонених ідей не почула. Микола розпинався, що вже там, на землях свободи, їх уважно вислухають, нададуть житло й роботу, будуть захищати й опікуватися.

– Чому? – Люся налаштувалася на хвилю запитань, і її важко було спантеличити.

– Та тому, дурепо, що вони люблять правду, радіють, що хоч хтось із цієї сраної Країни Рад розуміє, в якому багні живе. Там чекають на нас, як на ковток свіжого повітря, розумієш? Вони захищають дисидентів, людей, яким є що сказати про цю владу, про цю тиранію.

– Тобі є що сказати?

– Звичайно!

– Що?

Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:

– Ось про це, ось про це!

Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними чергами до лікеро-горілчаних магазинів.