Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 9

– Я задихаюся, – по-риб’ячому хапаючи повітря, мовила Жужа й погладила невеличкого живота.

– Розумію. Але у нас мало кают із ілюмінаторами, – пояснила шведка. – Точніше, вас надто багато, з кожним днем дедалі більше, – додала.

Люда вийняла свою руку з її гарячих гладеньких долонь, підняла синього вовняного светра, ніби хотіла, щоб її послухали стетоскопом. Погляд шведки впав на Люсин живіт, очі її збільшилися в об’ємі та потемнішали.

Метод санаторно-курортного лікування, що передбачає дозовані фізичні навантаження у вигляді пішохідних прогулянок, сходжень у гористій місцевості; тут – прогулянка.

– Що це? – злякано запитала, не відводячи погляду від Людочки.

– Дитина, – вичавила з себе усмішку біженка.

Усі люди знають, що животи бувають великі й малі, пласкі й круглі. Але, коли ти бачиш перед собою квадратний живіт, спадають на думку найкращі взірці фільмів жахів. Жужина дитина витяглася впоперек, спричинивши таку аномалію, як живіт у вигляді неправильного паралелепіпеда. Рудоволоса кулею вилетіла з каюти, так само блискавично повернулася, припрошуючи до кімнатки медсестру – довгоносу пристаркувату шведку. Руда щось пробелькотіла на вухо медичці. Та схвально метельнула й заходилася уважно обдивлятися майбутню породіллю.

– Може, в мене уже пологи? – Люся не відводила погляду від чоловіка.

– Рано ще! – наказово вимовив він.

– Восьмий місяць, може статися й таке, – припустила Жужа.

– Народжуватиме вже? – тремтячим голосом питав Коля, заглядаючи в обличчя членкиням консиліуму.

Його нервування зрозуміла медсестра й, усміхнувшись, сказала, що зарано для пологів. «Малюкові чогось не вистачає», – припустила, використовуючи англійську.

– Що ж робити? – в один голос поцікавилися майбутні батьки.

– Я знайшла вам кімнату з вікном, – виголосила руда таким тоном, ніби повідомляла, що ці біженці отримали дозвіл на вільне проживання в країні їхньої мрії.

Люсі, як виняток із правил, безкоштовно видали вітаміни у величезній розмальованій веселками коробці та записали на прийом до лікаря-гінеколога на наступний тиждень. А до того часу суворо наказали не перевтомлюватися, більше лежати та дихати свіжим повітрям. Жінка зраділа, що принаймні зможе, не сходячи з триклятої баржі, втягнути ніздрями річкову вологу. Мріяла про це, переносячи свої речі до нової оселі на нижню палубу. Насолодитися вповні свіжістю ранкового бризу українці так і не вдалося. Ілюмінатор відкривався на акуратні жовто-блакитні сміттєві баки. Хоч вони і були щільно закриті, та сморідний дух нісся прямою стежкою до Жужиної каюти. У прекрасній безпроблемній бюргерській Швеції вирувала весна, був місяць квітень, і мухи, відчувши тепло, попрокидалися від перших промінчиків теплого сонечка та неодмінно хотіли залетіти до Людочки у гості.

Уламки минулого

Коля Бабенко добу через три кочегарить у вінницькому трамвайному депо, винаймає однокімнатну квартиру недалеко від Люсиного будинку. Вона працює в готельному господарстві секретаркою, бо вже встигла закінчити торговельний технікум. Тепер у них є власне ліжко. Нікого не потрібно боятися, ні від кого не треба тікати. Вони лежать після чергового сексу й обмінюються думками, що турбують кожного з них.

– Такі гарні, червоні… – щебече Люся, розповідаючи про модні фірмові черевички, що їх «викидали» сьогодні в центральному універмазі. – Мені мало руки не повідривали. О десятій відчиняється універмаг. Я стояла з восьмої… була лише в третьому ряду… А як відчинили, матко-бозко, всі поперли… Куди мені? Не дісталось фірми, лише оце… – Люся сміється й показує на гематому, що витатуювалася на передпліччі. Микола цілує й погладжує синяк, обіймає дівчину.

– Досить, досить, – лагідно відштовхує його Люся.

– Ні, не досить, – так само лагідно заперечує Микола.

– Ні, досить.

– Ні, не досить.

– А якщо…

– Що якщо?

– Якщо я… – дівчина сміється, їй лоскотно.

– Ти? А якщо ти… – Микола грайливо перекидає Люсю на себе.

– А як завагітнію?

Микола суворішає. Вдаючи ображеного, починає одягатися.

– Що за фантазії? – невдоволено питає.

– Чому ж фантазії?

– Досить. Пішли.

– Давай поговоримо.

– Немає про що.

– Є про що.

– Про що?

– Про те саме.

– Тобто?

– Тобто в мене затримка.

– Невелика – нестрашно…

– Три тижні.

– Йди додому. Я тобі подзвоню.

Люся на якийсь час випустила з уваги графік місячних. Згадала лише вчора, коли її зранку почало нудити. Відразу побігла до дзеркала роздивлятися себе – груди ніби набубнявіли, таке буває й перед критичними днями. Довго вдивлялася у м’язи на животі, шукаючи підтвердження вагітності, думала, що пузо починає рости на другий день. Ні, живіт як живіт, нічого особливого. Вирішила трохи почекати. Та й не дуже вона переймалася, була впевнена, що Микола її не покине. Ну, одружаться, ну, будуть ростити дитину. Люсі ж уже за двадцять. Он, усі подруги заміжні. У Оксанки, яка на рік за неї молодша, хлопчикові два роки, і нічого страшного. Люсю від роздумів хилитнуло, але вирішила почати хвилюватися, коли почує щось від винуватця її теперішнього стану. І от, почула. «Йди додому!»

У Колі був товариш, що навчався на другому курсі медичного інституту й уважався серед однолітків великим спеціалістом у гінекологічній царині. За тиждень після того, як Жужа розповіла коханому про вагітність, хлопець влаштував їй зустріч із Сашком – світилом сучасної медицини. Дівчині було дуже соромно розповідати незнайомому ровеснику про свій стан. Майбутній лікар вклав пацієнтку на диван і почав мацати. Тоді виголосив вердикт:

– Потрібно піти в поліклініку до дільничного гінеколога, щоб підтвердити чи спростувати ймовірну вагітність.

– Мене щохвилини нудить.

– Це ще нічого не означає. Може, в тебе рак.

Люсі стало так моторошно, що вона рвонула до Сашкового туалету й довго звідти не вилазила.

Коли вони з Миколою йшли від студента-медика, хлопець мовчав, відвертав обличчя від Люсі.

– Ти сердишся? – запитала стиха.

– Дурепа!

– То це я винна? – скипіла.

Микола впритул подивився на Люсю й кинув:

– Мені це не потрібно. Я, швидше за все, поїду до батьків… у Мурманськ. У мене… – відвів очі, – дідусь захворів. Як повернуся – подзвоню. Бувай, крихітко!

Наостанок тицьнув Люсі записку, розгорнувши яку, прочитала номер телефону й прізвище. Люся питально дивилася на коханого.

– Це Сашко дав координати лікаря, який аборти робить. Занесеш йому могорич. Сашко казав, цукерок велику коробку, коньяк, якісь там апельсини-мандарини. Таке. Сказав, що відкладати не можна. О, мій тролейбус!

І Микола, швиденько поцілувавши Жужу, гайнув до тролейбуса номер три.

Спершу потрібно було віднайти дефіцитні товари народного вжитку, про які говорив Микола. Надворі 1989 рік. Аби купити цукерки, коньяк та екзотичні фрукти, Людочка мусила тиждень стояти в довжелезних чергах, витратила всі свої талони-купони, але таки склала необхідний хабарний пакет. Лише тоді наважилася подзвонити лікареві Паперному (таке прізвище було написане поруч із номером).

У зазначений день потай зібрала потрібні для лікарні речі. Як завжди, базікала з мамою і татом, намагаючись поводитися природно. Проте попри її волю з рук раз по раз вислизали як не гребінець, то зубна щітка.

– Ти не снідаєш? – дивувався тато.

Люся як «Отченаш» пам’ятала попередження лікаря, що перед наркозом їсти не можна, ба навіть пити небажано.

– Я… я… – не підготувалася до такого питання й не знала, що збрехати. – Я вчора себе погано почувала… Отруїлася, напевно.

– Ти блювала ввечері. Але то було позавчора, здається, – зазначила мама, обчищаючи ножем тоненьку шкірочку з червоного яблучка.

– А у мене таке відчуття, що то було в неділю, – вклинюється в розмову тато.

– Ще й у неділю? – перепитує мама.