Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 31

Вона чесна, занадто, як для жінки її становища, що теж заслуговує на повагу. Буває і так: ти знаєш людину, любиш її, а тебе від неї верне. У кожного свій прихований протиблювотний арсенал: заздрість, тріщинка у порцеляновому зубі, колоїдні губи, сірка у вусі, неголені ноги, сморід часника з рота чи навпаки: беззахисна чесність і загадковість, що обеззброюють тебе, як всілякі там кліше, вмонтовані платою у наш мозок, словом, те, що нам приготувало на сконі чи в середині віку підленьке дитинство.

Вона не говорить про своє дитинство, а базікає на різноманітні теми: від футболу до підвищення цін. Які в тебе проблеми, голубонько? Це мені хотілося дізнатися. Дороге авто на вулиці – ще не ознака того, що ти впевнена в житті. І не в наркотиках справа. З таким же успіхом при її статках можна сісти на стакан і згоріти за чотири, максимум за шість місяців. Я-то знаю, через що вся ця шура-буря навколо наркоти. Це галузь, що потребує мінімальних затрат, а прибутку дає набагато більше, ніж будь-яка продукція. Тільки варто це заборонити, зробити з цього дефіцит. І тоді справа піде. Головне – мати добру «кришу». З відповідними наслідками…

Я намагаюсь якомога делікатніше втовкмачити у цю красиву голівку, що позбутися повної залежності, як і позбутися ломок, як і позбутися похмілля, так само, як і позбутися печії від переїдання, немає ніяких шансів, бо ми все життя від чогось залежні. Помирають не від блювотиння, не від передозування, не від переїдання чи кількості чогось вжитого. Це відбувається, коли щось починає перебільшувати тебе. Коли щось є тим, що займає твою порожнечу.

– Тобто ви хочете сказати, що для того, аби не потрапити у повну залежність, треба бути залежним ще від чогось такого, що рухає ваше життя, – відповіла вона не менш заплутано, не вказуючи ні імен, ні прикладів.

Так, радість моя, один ідіот заводить тисячі мудрих у глупоту. Як закон. Нічого не поробиш, життя починається з плачу і закінчується ним, і все наше життя треба позбуватися болю, і ми ніколи його не позбудемося. Але ми шукаємо, весь час шукаємо і самі залежні від чогось. І та хвороба, що народилася з нами в дитинстві, колись уб’є нас, справа у часі. Я знав твого татуся. Це чиновник високого рангу, за спиною якого не одне політичне вбивство. Батько розумний, швидкий на слово, і це його слово ніколи не розходилося з ділом. Він займався політикою, інколи сім’єю, хоча доньці приділяв багато, як на своє становище, уваги. Політика була для нього наркотиком і алкоголем. Це домашній диктатор, по-своєму справедливий, бо на ньому все трималося в домі чи безкінечних домах, цілих кварталах. Його повинні були розуміти з півслова. Як вона тільки пішла в дев’ятий клас, то він цинічно переспав майже з усіма її подругами. Але це її не вразило і не травмувало. Травмувала її порожнеча і туга. Я пошкодував, що поруч не вештається Діма Кольт зі своїм ірраціональним роз’ясненням проблеми. Але, окрім ірраціонального, можна зробити висновок, що за нечистоти батька розраховується син. Але де та нечистість? Політика не менш і не більш ніж добрий заробіток.

Вона закурює сигарету. Простісіньке червоне «Мальборо». Без випендрьожу.

– Значить, уся справа в мені, – затягнулася клубком диму. Спочатку відпустила на коротку відстань, потім втягнула в себе, трохи притримала в легенях, випустила.

– Якщо не зважати на наркотики, – відповів я.

– Не обманюйте мене. Ви сказали, що наркотики – це лише похідна від чогось, конечний продукт. Але я не розумію, чому я не повинна їх вживати, як вживають алкоголь?

– Берроуз вживав їх майже все своє свідоме життя, – відповів він. – І він таки щось приніс у цей світ.

– Розумію. Правда, подобається те, що він зробив чи не зробив, але він відбувся. Хто може, той нехай вживає, – вона попорпалася у сумочці, дістала купюру, зіжмакала. – Все залежить від цього папірця.

– Від чого? Чи скажу я вам правду, чи ні. Облиште. Прямої відповіді немає. Пряму відповідь дати може ваш батько, а може, ще хтось. Але не я.

– Мій батько в комфортабельній американській тюрязі, – сказала вона.

– Справа в законі, люди з багатьох зол шукають найменше, але ані те, ані інше не перестає існувати як зло, – я з шумом закрив папку. – Нині закон діє проти наркотиків, а не проти алкоголю, що теж є узаконеним наркотиком, але іншої дії. «Сухий» закон не зменшив, а навіть збільшив чисельність алкоголіків. А за великим рахунком, хто пив, той і питиме. І віднайде для себе свою калюжу. І не треба говорити, що підлітки загинаються від нього. В часи моєї юності ми труїли себе всілякими винними сурогатами, щоб спробувати неспробуваного. У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки буде шукати ліків… І воно знайде тебе рано чи пізно.

– Значить, наркоманами народжуються, а не стають.

– Поки що я думаю так. Цивілізація не змінює сутності людини. Але я перебачив цієї братії, і більшість із них просто з народження від чогось залежна, – сказав я, одним оком спостерігаючи, як вона дістає зелену купюру, другу, третю, четверту. На п’ятій зупинилася. – Але тут є ще одна річ…

– Візьміть, будь ласка!

– Візьму, але мені ж заплачено.

– Дурниці. Я трохи більше про вас знаю, ніж ви про мене. До наступного разу, – і вона вийшла.

Яке у тебе ім’я? Чи є воно у тебе? Всі мої клієнти не мають імен. Так заведено у моїй конторі. Банальний простір, завалений коробками будинків, непорушно лягав перед моїм зором. Ані болю, ані страждання, ані холоду забуття. Синій дим над вежами, і нічого. Порожнеча чекала на мене попереду. Як тебе звати і чи головне, щоб людину прозивали якось. Тварина і людина. Всі відзиваються на клички, на імена. Ніхто не відзивається на «ей ти», коли тобі горланять у спину. Я розумів, чому вона обірвала нашу розмову, делікатно, з її точки зору. Ми не могли говорити про того, кого Діма Кольт називає Хтось. І я боявся повторювати ім’я вголос. Це на грані забобону. Як наркоман чи інший хтось говорить, що ліки у когось гарні, а у когось ліпше не брати, бо та людина лиха. Людина повна ідіотизму. Є дійсно те щось, але ніяк я не називав його Богом, хоча від народження ми всі у нього віримо. Ми віримо у «когось», лише виховання, погане чи добре, приводить до тієї межі, щоб вибирати давно означене, від самого початку, коли існує людина. Я думав, як хворий, що сам шукає порятунку, і зрозумів, що сьогодні краще напитися, зняти гарну хвойду на Хрещатику і проциндрити ці п’ять сотень. Спіть спокійно, мої дебіли. Спати вам доведеться якнайдовше, щоб, чого доброго, не прокинутися.

З висоти польоту місто нагадує гермафродитну істоту, що завагітніла десятками пагорбів. Діма Кольт пливе без жодного звуку в червоній імлі над вагітним містом. Будинки прозорішають. І Діма Кольт розуміє, що йому нічого робити в цьому світі, бо все одно все повернеться. Чи там, чи тут. Зараз він полишив Альму далеко, за межами галюцинацій, розповідей і сексу. Все полишене запахів і почуттів там, у її світі. Альма, довгоноге створіння з невимовно красивим тілом.

Вася Клім на кічі. Якщо камеру попереднього ув’язнення можна назвати кічею. Але Вася Клім уперто це називає кічею, тюрягою. Це нікого з присутніх ментів аж ніяк не турбує. Йому наказують роздягтися. Вася Клім показує ментам руку по лікоть, рубонув долонею по лікоть. Молодий сержант, відкопиливши губу, звертає свій погляд до старшого, з водяними очима, підтиснутими губами і коротким йоржиком волосся.

– Роздягайся, сучара! – гавкає той і ляскає дубиною по столі.

Вася Клім стягує штани.

Наркоти у Васі немає. Вени пищать протиріччям. Усі в дорогах, з фіолетовими гематомами. Сержант роздивляється руки.

– Це я підробляв, – говорить Вася і продовжує стояти раком, зі спущеними штаньми.

– Де? На маковому полі? – цікавиться лейтенант, що заходить до кабінету. – Що, навіть в очку не знайшли наркоти?

– Бугай здоровий. Малолєтка.

– Угу, – мурчить лейтенант. А Вася Клім продовжує стояти з опущеними штаньми. – Так хто трахнув Едіка Вахмістренка?