Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 37

Гарний настрій з покійником на шиї. Авто ледь пнеться, стрьомаючись патруля. Я нічого не відчував, навіть не думав, що ця пригода якось закінчиться: весело чи не весело, але й на похороні буває цікавіше, ніж на будь-якому весіллі. Траса гидливо кидала пацьорки навсібіч, відповідаючи на безглузді думки. Я краєм ока спостерігав за Альмою. Красива вигасаюча зірка. Нас не шукав час, нас шукали обставини. І всує я перехрестився.

Вася Клім тусував чотири години, давлячи протекторами зелене скло, на порожньому п’ятачку Сінного. Ось де було джанкове місце. Гудуть перепалені труби. Вчора підігнали етаміналу. Дозняк не перебрали, але він ще сушить кров Васі Кліма. Намисто на шиї, червона висиплячка навіть у кайф. Він дав підпотиличника брату, притоптав кумар кількома таблетками з дідової аптеки. Виблював у проріз драбин. Що за фіговину зараз їм дають від кашлю? Раніше жовті були, левоміцину гідрохлорид.

На п’ятачку хоч покотись. Нікого. Масні калюжі пекла. Не діждетесь. Я вас усіх заганашу, печінку жерти будете. Для мене наркота – це тільки мета. Не більше. Мене просто підкумарює, виводить, пре, коли воно ось поруч, пофасоване в пакетики і гріє душу. Можна вже жити, тягнути або заряджатися відразу. І план, основний план.

Вася Клім протусував на одному п’ятачку. Коліна ломило, невидимі дрелі просвердлювали кістки, звідти витікав біло-рожевий мозок. Горло спухло. Він танцював на майданчику, де штовхають за сорок упаковку радедорму. Пушери за двадцять. Нік, Лік, Фугас не йдуть на менше. Мужики, виручіть, ламає, бля. Бабло, копа, бабло. Бізнес. Або піди посмокчи секель у Жирної Лізки. Ріка тіл шмигає між лавками, прилавками, знизу їхні голови, як м’ячі, що пливуть за течією. Торчки і наріки товчуться серед строкатого манаття. Він ходить і роздивляється товар. У нього план! Ви не знаєте, який у мене план. Він говорить серйозно, але усіх чогось лякає. Блядь, я не коростявий. Тут він побачив пляму волохату, з рогами, що розходилися, як проміння на сонці, а попереду – маленьких сірих чоловічків, які фаланга за фалангою наближалися до нього. Тоді вже вилетіла з тієї плями птаха, з десятиметровими крилами в перетинках і страшним відполірованим дзьобом. Ага, подумалося Васі, вони-то і полірували їй. Різкий біль у грудях звалив його навзнак.

Птиця сіла на груди Кліма, розправила перетинчасті крила, відкрила дзьоб. Вона покрутила голівкою, голою і прозорою, з трьома очима. Птиця повинна була щось сказати, а вона сиділа на мосту, звісивши довгий відполірований дзьоб над клекотінням людей. Птиця сиділа, випустивши сині пари. Мідні пазурі нервів звисають над мостом. Птиця зависає над Васею. Дві мідних струни висуваються повільно, мов у рапіді, загинаються двома крюками і роздирають Васі Кліму груди. Після того він чує, що план його здійснився. Змах одного крила, другого. Птах підхоплює все це разом з чоловічками, у яких виростають крила, і вони буркітливим роєм, зробивши коло над юрмою, з розірваними черепами розчиняються у зеленій плямі, кольору цвілого хліба. У розірвані груди Васі Кліма вливається тепла приємна рідина.

Вася розплющує очі. Він лежить біля аптечної будки.

– Алло, міліція, слухаємо вас.

– У мене тут по сусідству маніяк. Ні, два.

– Один чи два?

– Два. Вони мочаться біля мого порога. Один на одного.

На грудях у Васі лежав баян з чорною. Вася лупить з усієї сили по венах, заганяє два куби. Голова ясніє, і він розуміє, що треба діяти. Але насправді Вася не мав і зеленого поняття, яким буде його грандіозний план. Головне – почати діяти. Опіум забив ніздрі. А зараз відійшло, і Вася винюхався, чхаючи від приходу. Від нього смерділо, як від тисячі сцикливих собак і бомжів. Чи можна це назвати знаком? – Вася замислився. Рецептори мозку збурилися, ожили під дією чорної.

Скін Мармелад сидить, опустивши голову. Зараз його білі шнурки акуратно зав’язані. Батько, віддихавшись, булькаючи лівою легенею, колишній прокурор, не може добре говорити. Провина цьому – кашель. Виною – привиди з минулого. Навзнак лежить жінка. Рівна дірка в голові. Голова підтікає густою кров’ю, перемішаною з мізками. Мармелад розуміє: це єдина його фантазія: красивий постріл з «беретти» у витягнутій руці – і мати-снідоносиця з розбитою кулею головою падає навзнак.

– І ти хочеш взяти все на себе… Послухай, я старий. Я вже своє прожив… – тихо клекоче кашлем батько.

– Це все чорні, блеки, винні, аби не плуталася вона по чорних, то нічого б і не трапилося.

– Так. Наркоманам і снідоносцям немає місця у нашому суспільстві.

– Тату, діється на вулицях страшне. І нікому до цього немає діла.

Старий хитає головою, говорить:

– Немає ніякого діла, нікому немає діла. Просюрчали таку державу, – мовить, обходячи небіжчицю. – Гарна у тебе була мати. Чорти б її взяли!

Мармелад підводить голову, чітко, наказом карбує слова, тицьнувши пальцем у батька:

– Скажеш, що це зробив ти. Вигадати історію не важко. І мені повірять більше, ніж тобі.

– Але вона заслуговувала на смерть, – лепече прокурор.

– Мені треба продовжувати боротьбу.

– Так, сину. Але більше не вбивай, – дикий кашель розриває легені. – А втім, як знаєш. Це я вбив її, бо вона хотіла спати з тобою. Така буде історія.

Хами! У них розвиток пітекантропів. Але я рішучий, сильний, впливовий. Спробуйте, гнилі наркомани. Док розглядає фалоімітатор. Ні, зі свічкою краще. Це дає грубу і первісну насолоду. У них вистачає розуму вести Едіка, ох, душечка, ох, мій нещасний Едік, не хотів, щоб це трапилося з ним. Бачить Бог! Клянуся. Я позбавлю себе життя. Цифри забігали перед очима. Скільки дати прокурору, скільки адвокату… Прийдуть же, прийдуть… Але завжди не ті. Аби Миколаєнко. Повинні прийти мої люди. Вальмо, циганський барон. Він усе знає… У нього все схоплено.

– Гроші!

– Що, повтори, ах, гроші. Зараз я принесу гроші, – док Зелінський попорпався в кишені, витягнув зім’ятого папірця. Тицьнув малому.

– І це, чортів пєдік, усе?

Док дістав ще одну купюру.

– Передай Вальмо, що у мене неприємності.

– Сам і передавай. Він потелефонує, чекай.

Док Зелінський зламав ампулу, вибрав у шприц і загнав, кривлячись, у вену.

– У мене, – віддихуючи, – не лишилося товару. Так і скажи, а не то здам усіх! – заверещав.

З прозорою головою личинки, із засунутими у глибину черепа перископами очей Кольт сигналізує.

– У тебе голос, як з могили, – передражнюю.

Пальці. Альма. Альма. Альма. Вона зникла. Вона зникла зі скла його екрана. Пальці. У мене траур.

– Ти з’їхав на дешеві жарти.

Пальці. Я ляжу в труну і нічого не буду їсти. Вчора скіни переламали всю апаратуру, в кімнаті бардак. На стінах лайном написано: «Жиди, чорножопі, наріки – пішли на хуй з міста!» Лайном попередження скіни не пишуть. Червоною фарбою або білою. Пальці. Писав Вася Клім.

– Він що, не нарік і не панк?

Пальці. Комерційна угода. Тут усе гидотно, гидотно.

– Що ти маєш на увазі? – запитую його одними губами.

Пальці. Я повинен працювати, їсти. Тоді прийде Альма. Вона померла. Життя не варте, щоб чекати смерті. Ми повинні вчитися у смерті жити. Інакше не можна.

Чому я не сказав, що Альма жива, що вона поруч, там, за дверима? Я вийшов із затхлого, просмерділого ацетоном приміщення. Вона стояла, обличчя не видно, волосся закривало половину. Рожеве вушко, тонка шия з пушком. Манікюр дере кору. Альма не плакала. Вона обіперлася об косяк плечем і намагалася блювати традиційною методою, засунувши два пальці в рота. Могла б і всю п’ятірню. Одхаркнувши гірку слину, вона спитала:

– Для чого ти мене сюди привів?…

– Щоб очистити шлунок, є більш делікатні засоби.

Вона теліпнула косами. Краще їй виколоти очі, так багато вони перебачили.

– Ти знав про все.

Я сів спиною до неї, випустив дим із сигарети під ноги.

– Це нас єднало з Кольтом.

Альма промовчала, зіжмакала пачку сигарет.

– Я не хочу так помирати.

– Мила, з твоїми статками ти помиратимеш мінімум кайнозойську еру.