Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 45

– І-і-і, пацан, звідки ти такий взявся? – почав куций, старший, з повною пащею золотих зубів і прогнутим черепом.

– Він взагалі не наш, – сказав хтось інший і спокійно, зовсім буденно угрів його по ребрах, але в ту ж мить на його обличчі проступив подив, потім очі зробилися кислими і меланхолійними. Ніхто нічого не зрозумів, коли чорний клубок шугонув у прочинену кватирку. А Боб відіпхнувся ногами, усім тілом від стіни, шаснув у кватирку, пірнув у прочинені двері авто. Водій повернув голову, недоумкувато глянув, нічого не підозрюючи про небажаного пасажира, побачив, як з вагончика вивалюють пацани із шмалерами в руках, і від гріха далі рушив, погнавши авто на максимальній швидкості. Наприкінці ринку Боб видихнув і приставив вказівного пальця до потилиці мужика. І сказав:

– Зупинися, а не то заганашу…

Він відкопав свою здобич у снігу, повертаючи пам’ять тонкими каналами, де сон і не сон, ніяк не розуміючи, коли це він встиг скинути гроші, й у цю мить відчув, що його хтось легенько торкнув за плече, і він побачив перед собою червоне обличчя, з сірими водянистими очима, важким носом, з широким розкриллям ніздрів і терпким запахом рому з рота. Обличчя сказало:

– Ходім. Я тебе сховаю.

Боб продовжував дивитися на нього, тримаючись за свої півтори тисячі, як за буй, а старий клоун повторив:

– Ідіот, ти хочеш, щоб мене разом з тобою загребли у снігу?

Опалові відблиски плавали кімнатою. Чорна стіна універмагу «Україна» підіймалася прямо перед вікном. Цирк видно не було, але старий відчував його, наче якусь колючку в серці.

– Життя – це дещо, в чому ми не розбираємося, – крутнувши ніздрями, смикнувши смішно носом, сказав старий. – Головне – розібратися, що хоче самотній перехожий на тому боці вулиці. Ти його можеш послати, можеш, скориставшись його самотністю, вдарити і відібрати останнє, а можеш просто…

Ром ніяк не діяв на старого клоуна. Принаймні так видавалося Бобу. Йому було приємно жити серед цих голих стін у самотині, ситому і в безпеці, слухати Руді й чути печальну музику юності, яка начебто пішла від тебе, але жила в тихих токах, що венами гнав ром.

– Тобі ніхто не говорить, щоб починати життя спочатку. Тобі треба навчитися слухати себе, – старий долив останні краплі рому, подивився у вікно, де розмітало сніг, і таємниче всміхнувся, наче у нього попереду було не життя, а так, пляшка рому, варені раки, яєчня і гіркий зелений чай.

– Ти мудрий, – сказав Боб, й іронія полізла тонким лезом їхньої розмови.

– Ти мені подобаєшся, – старий клоун знову закрутив носом. – Але ти розумієш не так, як я тобі говорив.

– Мені мама завжди говорила, що євреї самі говорять якось… – Боб подивився на порожню тарілку з-під равіолей.

– Багато ти знаєш, вилупку, про євреїв, – спокійно відповів старий.

– Та знаю…

– Хорошо. Закінчуй ці теми. Іди спати. – Старий пішов і приніс ще одну пляшку рому. – На добраніч.

– Ти що, образився?

– Атож, – старий не відкорковував пляшку, а дивився на неї завороженим поглядом.

– Тоді вибач, – сказав Боб.

– Нічого. Завтра нікуди не підеш?

Старий розлив ром по келишках, начепив важкі окуляри на масивного носа, глянув у вікно.

– Холодно. І який же ти ще молодий і дурний, – старий ковтнув ром, але вже не з таким благоговінням, як раніше.

Боб зрозумів, що зіпсував старому настрій. З подібними дурницями він зустрівся тільки у столиці. Так, у столиці він побачив зовсім інший світ, про який ніколи навіть не думав. Просто він утікав за блідий горизонт, підчепивши десь, як болячку, маячню і втому провінції.

– Вчися собою керувати, – сказав старий. – Образами і почуттями. Коханням і хіттю. Вчися розрізняти. Вивчай своє тіло і поважай його. Але головне – вивчай свою голову, і вона тобі буде слугувати не для равіолей. Празник празнику. Життя життю. Але людина створена для праці й страждань. І чим більше ти шукатимеш насолоди, тим більше вона втікатиме від тебе.

Боб заснув, поклавши голову на руки, а старий ковтнув рому, похитав головою і не став його будити, напевне, сам вирішив, що наговорив хлопцю багато зайвого.

Чорне дупло метрополітену. Зігнута спина, змокле волосся. Пам’ять черви. Черва ця прогризає наскрізь свідомість разом з підсвідомістю, не лишаючи людині надії на краще, бо сама пам’ять і є прекрасним світом. Інакше кажучи, пам’ять – безстрокова кунсткамера прекрасних і жахливих монстрів. Він рахував хвилини, рахував зупинки, заплющивши очі. Страх і пам’ять як інгредієнти були відсутніми або такими слабкими, як потенція вісімдесятилітнього діда. У випадку Боба ця річ була непотрібною. Його компас – відчуття: спалах світла, повний відчай. І він несподівано для себе відчував і розумів, що треба робити, як діяти чи взагалі лишатися бездіяльним. Потім подив, радісний хрускіт у грудях – і його тіло ставало гнучким і слухалося кожного імпульсу, руху і розщеплення нейрона в голові. Цього разу він відчув небезпеку. На шостій зупинці, здається Харківській, його окропило потом, і він тоскно подивився на дівчину, яка сиділа напроти. Погляд Боба, тупий і безжальний до всього, ковзнув над її головою і зупинився на кватирці, в яку пролізла б хіба що дитина. Це воно, щось пропищало в голові, й він уже знав, що це воно. Він підійшов і пірнув у ту кватирку, одразу відчуваючи запах смороду і смерті. За ті кілька секунд, відколи він приліпився до великого скла, вчепившись за його краї пальцями, точно зрозумів жах усіх катастроф, а може, й ні. Головне, коли поїзд зробив зупинку для технічного персоналу, він вужем ковзнув униз і опинився в кількох кроках від тунельного відгалуження. У два стрибки він дістався місця, і поїзд рушив, лишивши його у мутному тунельному світлі. Також швидко він віднайшов металеві двері з висячим замком. Пальці ляснули разом з металевою дугою замка, і він опинився в комірчині з виходом нагору. З тими дверима йому пововтузитися випало не більше хвилини. Далі було щось на зразок КП. Він скрутився калачиком і ліг у прикарабку, відчуваючи, як напруга відходить, а в голові – красиві ноги, порцелянові очі. Зараз він лежав і не думав про небезпеку. Він думав про любов і про те, напевне, що добре мати когось, з ким можна говорити про щось. Так, у темному тунелі київського метрополітену він зрозумів, що його дар – це не що інше, як погибель або прокляття. Позбутися його – заново народитися. Від солодкої думки замлоїло у животі, аж доки його погляд не натрапив на драбину високо над головою. Дряпатися по стінах він не вмів. І це ще наштовхнуло його на якусь думку, облишимо це поза кадром. Боб вирішив іти тим шляхом, що, на його думку, виявився досконалішим. КП знаходився з тильного боку, значить, повинна бути підсобна кімната. Туди можна пробратися без найменшого ризику, аби там нікого не було. Він лежав годину, рахуючи, скільки народу працює. Нарахував усього двох чоловіків, і нікого більше. У коридорі стояв невеликий металевий сейф, мабуть витягнутий через непридатність. Із сейфами він ще не мав справи. Іншого виходу не було. Він прововтузився з сейфом кілька хвилин, але, навіть відчинивши його, зрозумів безглуздість усієї ситуації. Сейф був доверху набитий паперами.

Пізніше на нього, холодного і без ознак життя, наткнеться охоронець. Намацавши так-сяк те місце, де знаходиться пульс, він зробив логічний висновок, що перед ним справжнісінький жмур. Охоронець покликав іншого, ще дурнішого, а тому хитрішого, і вони стали над ним у глибокій задумі, журячись про свої долі й долю трупа. Думати завжди важко, коли ти дурний. Власне, їм було цікаво, що цей трупак робить у тихому їхньому раю, де вони зубами відривали собі життєдайний простір, і як він потрапив сюди. Напевне, вони розізлились, а потім вирішили таки викликати «швидку», хоча думка запхнути труп назад до тунелю насідала, як серпнева муха. Так вони й лишили його лежати на підлозі в очікуванні, коли приїдуть міліція і «швидка». «Швидка» з’явилася першою, і лікар констатував зупинку дихання, серця і всіх важливих органів. Труп напросто задубів. Міліція приїхала за півгодини. Сфотографувала місце події, самого покійника, якого потім доставили в трупарню міста Бориспіль. Місць, як завжди, не вистачало.