Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 48

Такий же голод відправив і Боба від проспекту Перемоги, примусив повернути на Гоголівську, де він мало не з півгодини втішався старовинними особняками, вершиною його уяви про столицю, і, як молоде лоша, подався нагору, в напрямку Артема, під’юджений голодом, втечею і всім разом. У японському ресторані циганський барон проковтнув масними губами останній шматок суші, сьорбнув помаранчевого соку, «справжній напій для мужчин», і зачудовано подивився на світ. Мама Еріка в цей час лежала на шовкових простирадлах, сама у синій шовковій сорочці чоловічого крою, так, щоб було видно її міцні хлопчачі ноги; над нею схилився жагучий брюнет, з модною триденною щетиною, вологими очима гомосексуаліста, сам зляканий таким поворотом подій, і поїв смердючою рідиною Еріку з простого готельного слоїка, чого вона, звісно, стерпіти аж ніяк не могла. Еріка надувала губи, мов бурундук, фиркала: «Тобі ж було сказано, пуся, принести гарну чашечку…» – «Я лиш встиг, золотце, принести простирадла». Мама Еріка займала цілий поверх готелю зі своїм коханцем і прихильником мистецтва Леонардом Валєвскі. Копією того самого. Приємна спадковість. Так вибудовується генеалогія. Лео, витончений поціновувач східної кухні… У той же час Петро Накопич, голова детективного агентства, облизував рештки ліверної ковбаси зі сковорідки, мирно трусив черевом, що горизонтально піднімало зелену формену сорочку, в якій він, видавалося, і народився. Його погляд, відсутній і блаженний, сизого, майже білого, як у переляканого, кольору. Буде помилково вдаватися у подробиці того погляду, що прозирав Софіївську площу з висоти мансарди будинку за номером 44 на голубів, які кублилися на сонячній плямі перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Ковбаса – предмет матеріальний, а тому він мучився її відсутністю. Але тут парку тишу покрило совєцьке рокотіння чорного телефону. Диктина, до якої телефон був нездарно прицвяшений, вібрувала і видавала гуркіт щонайменше на кілька децибелів більше норми людського існування. Петро Накопич не вставав, чекаючи, коли генріка в його домі закінчиться, але так і не дочекався. Дзвонили детективу не часто, а тому він звівся на ноги і зволив пройти двометровий простір до диктини з наліпленими вгорі білими папірцями телефонів.

– Альо, я хочу чути такого-то… – заверещало з трубки, шукаючи, видно, у записнику чи в голові чудернацьку назву оного суб’єкта.

– Петро Накопич, – відрекомендувався детектив.

– Ага. Ага, – знову рявкнуло у слухавку. – Ти-то мені і треба! – видало і загрозливо замовкло.

– Чим можу служити? – видавив із себе, наче ліверну ковбасу з плівки, Петро Накопич.

– Ти, сучий виродку, будеш мені служити, а не то я сало спущу з твоєї сраки, – дивно прогарчало у слухавку.

– Прошу, – покірно сказав Петро Накопич, бо людиною був вихованою і ледачою. А сам подумав: «Напевне, важна птиця». Просто через свою поміркованість він інакше подумати не міг.

– Чого мовчиш, Петро Копович? – продовжувало рявкати генеральським голосом у слухавці.

– Я слухаю.

– Дивись, щоб не оглух! – видала слухавка і надовго замовкла.

Звісно, як ми здогадалися, то був Митрофан Рудківський.

Пан Хачос і пан Рафа тяжко товкли асфальт ногами, що намагався вискочити з-під ніг. Пан Хачос навіть ґречно нахилявся, аби притримати стрічку, щоб по ній пройшов уперед пан Рафа. Так вони і рухалися навперемінку, ігноровані правоохоронними органами і суспільством узагалі. Вільні люди цього світу. Нарешті вони зупинилися, повертіли головами, оглядаючи з таким виразом навколишніх людей, наче банку зі скліщеними скорпіонами.

– Нам ще далеко, пане Хачос?

Пан Хачос подув на руки у червоних водянках, відкашлявся і з достоїнством сказав:

– Треба подзвонити до Бога, пане Рафа.

– По-любому, напряму.

– Напряму, без всякого, – підтвердив Рафа.

І пан Рафа почав дзвонити у небеса. Ця езотерична процедура заскочила їх зненацька: визнання суспільства нарешті прийшло, і міліціонери потягли їх до ментовоза. Так вони й очуняли у гунявому випарі ацетону і горілки серед собі подібних у Лук’янівській мавпярні.

Тато й мама ходили взад і вперед. Думок у їхніх головах не було, але вони, напевне, рухалися за курсом. Їхні тіла пропливали у дзеркальних відблисках підлоги, і вони зупинялися, щоб подивитися собі під ноги: пересвідчувалися, на яку частину тіла вони наступили. В очікуванні чогось неймовірного приходить казна-що. Саме зважаючи на великий досвід, тато й мама мовчали, очікуючи на батьків пана Рафи і пана Хачоса. Нарешті вони з’явилися, бо такі люди з’являються і гріють присутністю, і попливли морем дзеркальної підлоги, загнувши таким робом лишнє коло, кокетливо ковзаючи підошвами, і зупинилися перед батьками Тані Рудківської.

Короткі кивки, короткі слова. Мовчанка – золото. Всі неначе води в рот понабирали.

– Ми самі не знаємо, де наші діти, – виголосили по черзі обидві сім’ї у відповідь на запитальні фізіономії тата й мами Тані Рудківської. Мама Еріка зробила «ох», посковзнулася на підлозі – і її підхопили над самісінькою поверхнею. За командою невидимого фельдфебеля всі присутні витягнули платинові сотові й затарабанили пальцями по кнопках. Фельдфебель зробив знак – і всі опустили руки, безпорадно і печально, наче осміяні клоуни в цирку. Зійшлися на тому, що буде телефонувати мама Еріка. Короткі гудки сипалися горохом. Черга за татом Митрошею. На цей раз короткі гудки застрягли в горлянці. Батьки пана Рафи і пана Хачоса надимали щоки і перешіптувалися з осудливими нотками. Вони виглядали шикарно і сумно, в шовкових шатах, зі шлейфом незнаних запахів, і головне, вони по-справжньому непокоїлись за свою репутацію. Дотелефонувався-таки нафтовий магнат. Розмову його з Петром Накопичем ми чули. Тато пана Рафи, червонощокий, з блідим, наче відмороженим, довгим носом, крякнув, що треба підняти на ноги когось із СБУ. Присутні задумалися, аж свічки тріщали в підсвічниках, а підлогою, стінами забігали кошлаті готичні тіні. Мовчали довго, потім слухали музику. З міліції повідомили, що пан Рафа і пан Хачос вельми незадовільно почувають себе, а тому не в змозі підійти до телефону і що їх на безстроковий термін оселили на Подолі. Нафтовий магнат рявкнув, щоб недбайливих олухів везли сюди негайно, інакше він на танку приїде на Поділ і розстріляє всіх під пам’ятником Сковороді. І скоро пан Рафа і пан Хачос, один з довгим білим носом, як у батька, другий з батьковими відстовбурченими вухами, стояли і ковзалися тарганами у велетенській залі перед охоронцями рідного попелища і давали роз’яснення:

– Хач шарить, як її застромить. Ми з нею точно не тусували і не втикали, зубом, во… – смикнув за зуба. – А от у Хача є краї.

– Що за Хачос? – заревіли батьки. – Ми… Ми зараз з ваших задниць зробимо шаманські бубни.

– Я, – пан Хачос тикнув себе пальцем у груди, але не виніс земного тяжіння і посунув носом дзеркальною підлогою.

– Я – Рафа, – пан Рафа провів довгим дитячим поглядом свого кента.

– Ну, і що ви знаєте, га? Ану злазь на цирла, – загудів Митрофан Гастонович і тикнув сигару в рота. Зараз у нього було дві сигари. Так магнат нагадував пузатий крейсер на рейді.

– У пана Хачоса там зв’язки, – пан Рафа закотив очі під лоба і тикнув пальцем у небо.

Магнат, не витримавши навіть однієї думки, що є хтось вище за нього, захлинувся:

– Ублюдки! Жопи на німецький хрест порву! – заверещав пан нафтовий магнат і упав на задницю. Це була вихідна точка остаточного падіння, від якої вони попрямували в лапи закону й отаборилися у Лук’янівській мавпярні.

Саме лукавий лук’янівський полудень заморгував за стіни вулиці Артема, наче старий бродяга, лишаючи надовго стояти золоті скрижалі сонця у щілині між будинками. Таня оминула увагою японський ресторан, де гурманствував циганський барон Мітро й у вікно бачив підозріло знайому фігуру. Таня йшла синіми трамвайними коліями, минула крихітну будочку для продажу хліба і зачудовано закліпала своїми очиськами на справжнісінький гадючник, генделик, ригалівку тощо; будинок, у якому був цей заклад, нахабно і царствено стояв на узвишші.