Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 52

– Там хіба що кішка пролізе, – запихаючись льодяниками, видав Боб.

– Милий, ти краще кішки.

І «жук-фольксваген» неправдоподібного жовтого кольору рушив попід червоною стіною у рваному пір’ї туману.

– Почнемо завтра. Їдемо на електричці. Потім назад, – спокійно сказала Тетяна, кермуючи «жука» між коров’ячими кізяками. – От чорт! – вилаялася вона.

– Що таке? – пробурчав Боб.

– Влізла.

– Отак і ми вліземо з цим хутором, – вів своєї Боб.

Але тут він подивився у її чорнильні очі, де гуляли холодні вітри, проковтнув повітря і поторгав Таню за плече.

– Крихітко, навіщо воно тобі? – запитав він, але його запитання повисло між свинарником і копицею сіна. Пара фіолетових очей дивилася крізь вітрове скло трохи сумно, як дивиться жінка, що знайшла своє життя, а значить, була щаслива. Щоправда, Боб здорово розсудив, не знайшовши в її діях ніякої логіки. Але найсмішніше було те, що йому до смаку було таке життя. Він подумав: коли його кохана жінка хоче так, то чого б не спробувати.

Тетяна любила збирати речі з місць, звідки вони виносили гроші. Київська область була для неї не більше не менше експериментальним полігоном. До нього вона мала почуття більше, ніж до Боба, хоча Боб, не здогадуючись про те, належав до її плану, сумного і прекрасного, як звучання органа, не інакше. За рік їхня комірчина наповнилася плюшевими ведмедиками, чорнильницями і кейсами, презервативами, пачками сигарет, кавоварками, джойстиками, кишеньковими комп’ютерами, годинниками, ножами, пістолетами, порножурналами. Усе завбачливо прихоплювали з собою, почистивши касу. Молодята перебивалися дрібними заводиками, куди Боб проникав крізь повітровідбірники або відмикав просто руками замки. Хоча це давалося важко, і Таню подібні розклади мало влаштовували. Бідна дівчинка не вбачала у цьому великого ризику, а для Боба і цього було досить. Іноді він хотів сказати, що все, кінець, треба закінчувати цю байду, він втомився і колись його легені не витримають.

– Тоді йди блазнюй на майдані, – говорила Таня.

– Для чого тобі отой мотлох?

– Це талісман. Ми ніколи не повернемося на це місце.

– Ага.

Коли людина грабує, то тільки щоб не померти з голоду, стати заможною, дістатися вершин слави, нашкодити сусіду, зіпсувати кров своєму ворогу. Але всього цього навдивовижу не бачив Боб у Тані. Він навіть не ставив питання, яка вона, ця білява красуня з холодними чорнильними очима. Часто він спостерігав за нею: то таємно, то коли вона сиділа на мініатюрному балкончику у вечірній сукні і її важкі груди піднімалися над вогняною метушнею міста, а вітер продимав попелястого кольору кучері. Рівний погляд міг говорити що завгодно, але тільки не те, що йому хотілося. На початку його це займало, потім він здивувався, і здивування у нього росло у міру того, як він її пізнавав. Боб спускався до тихенької кімнати старого клоуна, звідки приємно пахло солодким кубинським ромом і тютюном, трохи затерпким і незвичним, як і все навколо. Дорогою він намагався обтрусити ману свого життя, що за якийсь місяць з тихих перегонів перетворилося на щось таке, від чого можна розводити руками і відкривати рота. Вони разом з Танею обчистили кілька заводиків, дві ощадкаси, але на цьому дівчина несподівано зупинилась. І далі пішло мирне, пропахле пилюкою антикварне життя. Боб ходив зі стаканом у руках, пив відтепер «Маргариту». Він не відпускав Таню, а тримав, доки вона не оберталася до нього і зовсім ніжно говорила: «Ти куди, любий, знову до старого?» Боб ніяково, наче він винен їй життя, а не вона, повертався назад, а вона знову не звертала на нього уваги, лише пальчик, уквітчаний обгризеним нігтем, креслив по живій карті столиці тільки їй відому дорогу. В такі дні, здебільшого коли за вікнами падав дощ, старий піднімався сам, похитуючись від випитого рому, наче старий моряк. Дощ шамотів холодний, старий говорив, що кістки у нього вже не ті, а Тетяна мовчала, рівно дихаючи, відсутня, наче істота, яка прийшла несподівано у цей світ і сказала, що скоро піде, але затримається ненадовго, і це «ненадовго» було цілим життям, і піди розберися, чи варте чогось це життя, чи нічого воно не варте, і там, нагорі, хтось підкинув глупу думку, пославши її сюди. Місто котило свої нічні хвилі, й Боб намагався проникнути в чорнильні очі, холодні, але не байдужі: він торкався красивих її грудей, ловив мочку вуха кінчиками губів, і вона не боронилась, а падала на нього спиною і сміялася, сміялася, тільки останнім часом від цього сміху йому ставало моторошно, а старий ще й каркав:

– Біда. Просто біда.

Зі спини вона нагадувала йому некоронованих принцес із давніх малюнків у підручниках – усе, що зберегла його груба і необтесана пам’ять. І спочатку Боб говорив, що такого не буває і бути не може, доки не з’явився він, і у старого, і у молодого похололо в грудях.

Дзвоник над дверима сповістив про покупця. У нього було пташине обличчя і здивовані дитячі очі, сорочка завжди в дрібну клітинку, комір туго застебнутий під самим горлом. Бичачий розворот плечей, а талія сходила донизу, як у циркового атлета, підошви черевиків ковзали підлогою, начебто намацували опору для стрибка. Звали його Костя. Говорив він м’яким голосом, але переконливо. Від його особи віяло затишком і впевненістю. А ще його прозивали Макнамарою. Костя Макнамара мав три судимості. Дві з трьох він відсидів повністю, а третю тільки наполовину. Він мав славу великого грабіжника, тому відповідно і поводився. Першу судимість він отримав у глибокій юності, коли підлітком спробував пограбувати подільську перекупку, яка торгувала пиріжками. Друга ходка на нари – невдала спроба пограбувати ощадкасу. Третя віддавала неромантичним, але сумним фактом: зачинили Макнамару за порушення міліцейського нагляду. Не інакше Макнамара мав романтичний характер, тому що його все тягло і тягло в далекі країни. Але його від народження допитливий розум, здається, не погоджувався з подібними життєвими розкладами. Бобу Макнамара не сподобався відразу, а Руді закусив солодку сигарету, як папіросу, і повернув водянисті очі до розквітчаного скла крамниці, що скупо горіло проти сірого осіннього сонця, і це не віщувало нічого доброго. Таня, шурхотячи складками золотого кімоно з червоними драконами по полю, окинула його поглядом і єдина з усієї компанії привіталася:

– Доброго дня. Чого бажаєте?

– Вас, – була відповідь, покрита веселим і безтурботним сміхом.

– Вали звідси, – сказав Руді.

Макнамара затанцював на кахлях своїми малиновими підошвами так граційно, що можна було або зааплодувати, або заверещати «біс». Він хихотів і, як пінгвін ластами, бив долонями себе по животі, що гудів, як порожня діжа. Таня не дивилася на Боба, а якби й подивилася, то нічого б у тому погляді відшукати було неможливо, вона усміхнулася, як курви усміхаються біля Лук’янівки, але це спрацювало. Таня почувалася у цьому просторі між людьми, сірим небом і небезпекою досить зручно. І вона сказала:

– Давайте перейдемо у зимовий сад.

– Давайте, – підхихикнув весело Макнамара і ляснув по плечі Боба.

Цивілізація навчила людину по-мавпячому хитрувати, і людина, яка створила цей мегаполіс, володіла своїми вигадками. Вони пройшли у зимовий сад з двома карликовими деревами, посипаними штучним інеєм, з озерцем з фонтанчиком посередині, з трьома мармуровими столиками навколо. Руді говорив, що для ділових зустрічей такі речі зовсім не годяться. У велике вікно крізь в’юнки било світлом скла місто, і у цю хвилину Боб відчув, що все це важливо: підкурена Танею сигарета, зламаний сірник, поставлена посеред столу мокра попільниця і недбалий погляд Руді. Запах вітру видався таким, наче він востаннє стояв на протязі. Повільно попливли її рухи, коса піднялася й упала на плечі, очі засвітилися синім, і він жадно піймав цей погляд. Запах її тіла, віддалений нині, оповивав його. Боб зрозумів, навіть не глянувши на Руді, що катастрофа відбувається. Це так, наче чорні заборонені будинки Тетяни пропливали кавалками кварталів один за одним. Відчуженість світу зустріла його в особі Макнамари.