Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 25

Марта не бачила Лізиних сліз, але зрозуміла, що вона плаче. Її губи тремтіли, і дихала вона важко, і стиснула кулаки – наче бити когось зібралася.

– Лізо, може, припинимо. Давай уже вилазити, вода геть холодна.

Ліза ледь кивнула на знак згоди. Проте, коли Марта взяла її за руку, щоб допомогти вилізти з ванни, вона раптом відсахнулася, затремтіла і завила, як підбита тварина:

– Не чіпа-а-а-ай мене-е-е-е!

Вона одним рухом зірвала з очей пов’язку і, закусивши до крові нижню губу, почала лупцювати Марту, аж бризки полетіли на всі боки.

– Я все життя із зав’язаними очима, як дурепа! Що ви всі з мене сліпу робите! Ви, всі до одного! Досить уже гратися, я не хвора, не хвора, не хвора!

– Заспокойся, у тебе істерика! – Марта спробувала заламати їй руки, але Ліза відчайдушно пручалася, у неї раптово з’явилася сила.

– Ну то убий мене, на, заріж! – Марта схопила з полички лезо і простягла «буйній».

Ліза зіщулилась, як нещасне горобеня, обхопила себе руками і щедро заридала.

– Ну поплач, моя маленька, поплач. Знаю, це не просто тяжко, це нестерпно. А тепер уяви, як мені було всі ці роки, все життя? Думаєш, солодко? Так, я ненормальна. Я збоченка. Тільки хіба я у всьому винна? Можеш бити мене скільки завгодно. Це нічого не змінить.

Марта спробувала обійняти Лізу, і та накинулася на неї, мов на рятувальне коло, обхопила її шию руками, цілувала щоки, губи, тулилася, як до… рідної.

Уся підлога була залита водою. Вода хлюпала під ногами, стікала ароматною дівочою шкірою, повзла по важкому темному волоссю, змішана зі слізьми, вільна, але розгублена, осідала парою на люстро, на кахлі, на м’які рушники…

…Мокрі і збуджені, вони лежали поруч і дивилися в стелю. Велика люстра у формі трьох лілій на золочених стеблах, здавалося, злегка погойдувалась, так, мов нещодавно хтось зачепив її необачно… Хтось невидимий. У сусідів поверхом вище гуділа гулянка, веселі крики та завзяті гоцання відверто дратували дівчат.

– Весело їм, сукам! – злісно прошепотіла Марта.

– Хай веселяться, хіба ж усім у жалобі ходити? – озвалась Ліза неживим голосом.

– Як ти? Уже відійшла трохи?

– Я хочу зовсім відійти. Навіки.

– Ще встигнеш. А знаєш, я тобі сюрприз приготувала?

– Знущаєшся? Мабуть, досить уже сюрпризів…

Але Марта вже стояла біля своєї шафи й перебирала речі. Нарешті дістала пакунок і витягла з нього жовту сукню.

– Ось, натуральний шовк! Новенька. Якраз для твоєї ніжної шкіри.

– Марто, навіщо? Хіба мені зараз до суконь? Я заледве дихаю.

– А ти одягни, ні, ну правда! Я хочу, щоб ти цей вечір провела саме в ній.

Ліза розуміла, що суперечити Марті – зайва трата енергії. Тому повільно підвелася і спробувала пірнути в «нове одіяння».

– Ось дай лише, допоможу! – Марта турботливо розправила на ній «ніжні шовкові шати» і стала навпроти, склавши долоні в замилуванні.

– Господи, як же ти схожа на… неї.

Потім миттю кинулася до своїх потаємних шухлядок і дістала конверт зі знімками, через який Ліза уже мало не втратила розум.

– Ну, ти ж уже роздивлялась її, ну зізнавайся?! – Вона тримала в руках фото тієї самої чорнявої жінки, що була схожа на Лізу.

– Це мама?

– Так. Неймовірно, правда! Мама Єлизавета! У твоїх прийомних батьків померла дитина – та сама Лізонька Смоляр. І вони вибрали тебе не випадково – ти народилася якраз у день її смерті. Вони вірили, що це знак.

– Переназвали-таки… – у Лізи знову заблищали очі, але вона стрималась. Вирішила: досить шмарклі розводити.

– І переназвали. І виходили. Бачиш, яка ти… сильна!

– А як ти шукала мене, Марто?

– То неважливо. Головне, важко шукала. І довго. А знайшла раніше, ніж ти думаєш.

Ліза тримала фотокартку і не могла повірити в те, що сталося. Ніби не з нею. Ніби сниться.

– А оце – мама зі мною, – Марта показала фото з огрядною жінкою.

– Як? Це теж мама? Але ж…

– А як ти хотіла? Спосіб життя. Знімок нечіткий, а ти придивись. Розріз очей – той самий. Десь рік після мого народження вона наче трохи отямилась, майже не пила. Вагу набрала. А тоді баба померла – і полетіло!

– Але ж ти стільки прожила з нею!

– Прожила… Промучилась! Хоча були й приємні моменти. Вона ж, коли не пила, була зо всім іншою людиною. Гуляти мене водила у парк, смачненьким частувала. І про тебе згадувала постійно.

– Невже?

– Аякже! Знаєш, я коли її бачила востаннє, вже дівкою, вона зовсім негодяща стала. Видно було – недовго їй залишилось. Тоді й повідала мені прізвище родини, яка вдочерила Діану. І місто, де та родина могла проживати. Хтозна, звідки мама про те зізналась. Тепер уже це – похована таємниця. Тільки я пообіцяла їй, що знайду Діану.

– А знайшла Лізу!

– Мало себе не загубивши…

– А якби ти залишилася тоді з мамою? Що б тоді було?

– Навіть не знаю. Я росла, а до неї приходили всякі дядьки. І доки зовсім маленькою була – начебто не чіпали, а тоді… Знаєш, побої було значно легше терпіти, ніж брудні домагання. Захмеліла мати спала, а я… боронила себе, як могла. Я й зараз не люблю, коли від чоловіка тхне перегаром. Та й чоловіків теж не терплю, як ти, мабуть, уже помітила. Шила в мішку не сховаєш – незабаром чутки про мою участь у материних оргіях поповзли по нашому невеликому містечку, «добрі люди» донесли, куди треба, і все закінчилось так, як і давно мало закінчитись. А маму не раз попереджали…

Лізі стало щиро шкода Марти, яка стояла зараз перед нею, як на сповіді, – буденна, сумна, навіть трохи незграбна. А Марта тим часом відчула, що дає слабинку, тому одразу перейшла до наступу:

– Ти давно не писала листи невідомим адресатам. Отже, це ознака перемоги. Тепер ти потребуєш людей. Тих самих людей, від яких ти раніше намагалася сховатися за міцними стінами, за бібліотечними стелажами, за темними окулярами…

– А звідки тобі відомо про невідіслані листи? І після того ти звинувачуєш мене в надмірній цікавості? – Ліза сердито подивилася на Марту.

Марта усміхнулась:

– Та про листи я дізналася випадково… Знаєш, а я частенько спостерігала за тобою в бібліотеці. Там я тебе вперше й побачила. І закохалась, як нечиста сила! Ти справила враження полохливої людини. Перевірила – так і виявилося. А ще… пам’ятаєш свого улюбленого столика?

– Біля вікна?

– Так. Ти обмалювала його олівцем. А я потім сідала й роздивлялася твої каракулі.

– І шукала Діану…

– А знайшла… Сесилію!

Ліза почервоніла. Картала себе за необережність, ладна була крізь землю провалитися. Чого вона тільки не понаписувала в тих «чернетках»! Фобії, фантазії, найсокровенніше. І ще тоді, коли зрозуміла, що скринька, швидше за все, зламана, сама і вбила її, свою улюблену поштову «скарбничку». А тепер так соромно перед Мартою, хоч крізь землю провались.

– Лізо, не переймайся. Я тоді ладна була скористатися всім, у будь-який спосіб роздобути інформацію. А потім уже з’явилася тобі перед очі.

– У всій красі. Навіщо ти знайшла мене, Марто? Як тепер жити?

– А ти хіба краще жила у своєму кублі, як… павучиха!

– Я хочу заснути. Або втекти. Або…

– Не поспішай із третім «або» – на все свій час. У холодильнику є херес. Давай краще охолонемо трохи, тоді розберемось.

Менше за все Ліза хотіла напитися, але стояла, як зомбована, а коли опам’яталася, на столику вже стояла пляшка, перев’язана рожевою стрічкою, і дві пахучі воскові свічки.

– У нас що, свято? – апатично спитала Ліза.

– Аякже! Ти сьогодні нарешті зустрілася з сестрою, хіба цього замало!

– З сестрою… А до того…

– Яка різниця, ким були ми «до того»?! – Марта демонічно зареготала. – Усе довкола – театр, вертеп, абсурд! Життя не має сенсу, невже ти досі цього не зрозуміла? – І вона простягнула Лізі налитий по вінця бокал.

Ліза випила одним махом. Відчула, як її тіло наливається жаром, у голові все кипить, шумить, випаровується…

– Твоя правда, Марто! Ми такі несхожі з тобою, такі різні, і болячка у кожної своя. А все ж… так нерозривно зшиті, що роз’єднати нас не зможе ніхто!