Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 72

– Є одна особлива прикмета. Він нікому ніколи не називав свого імені – його й не питали…

– От бачиш. А спитали б – сказав би.

– Нікому не спадало на думку…

Він більше не міг сказати ні слова. У горлі пересохло.

Імператор знову всміхнувся. Похитав головою:

– Що з тобою? Ти пахнеш страхом… ти мене не впізнав?

– Ні, – вичавив Варан.

– Я б теж не впізнав тебе, якби запах твій не лишився колишнім. Запах хлопчиська-піддонця, гвинтового, провідника між верхнім і нижнім світом… Любителя водити пальцем по деревних прожилках…

Імператор опустив набряклі повіки.

Минула дуже довга хвилина. Тихо співала вода в басейні, і мінився барвами туман.

Імператор склав долоні. Блиснув червоний камінь золотого персня; руки напружились, долоні розкрились, над туманом злетів вогняний метелик, полетів вище й вище, став ледве помітною іскоркою, і там, на запаморочливій висоті, осяяв склеписту стелю й кольорову мозаїку – складене зі слюдяних пластинок жіноче обличчя…

– Подорожник, – сказав Варан.

Метелик під стелею згаснув.

– Ти в думках називав його Підставкою? Кумедно. У нього було ім’я, яке мені не хотілося б повторяти… Так.

Варан роздивлявся на людину, що сиділа перед ним. У центрі зали вистачало світла; Варан бачив кожну складку шкіри, кожну борозенку, полишену часом – і чимось іще. Імператору вільно надіти на себе яке завгодно обличчя – молоде чи старе, благородне, величне, сумирне. На те в Імператора цілий штат придворних магів…

Той, хто сидів перед Вараном, не стидався свого справжнього обличчя – набряклих повік, жорсткого рота, червонуватих із прожилками очей. Варан довго й дарма намагався визорити в ньому Подорожника, поки таки не побачив – і не вжахнувся того, що зробив час… і щось іще, чому Варан не міг знайти назви.

Секунда минула. Подорожника не було; перед Вараном сидів Його Величність Імператор, верховне божество всієї населеної землі.

Тонкі ніздрі здригнулись:

– Варане? Він схилив голову.

– Я живий, – сказав Імператор. – Його Незрушність цілком правильно тобі пояснив: маг мертвий, коли його тіло впізнано і воно спочиває в державній усипальниці разом із іншими. В усякому разі, тіло колишнього Стовпа лежить саме там, і я не повірю в його воскресіння.

– Тоді чи можу я дізнатись, за чиїм наказом…

– Варане, імператори змінюються, Імператор лишається безсмертним. Деякі накази віддано так ґрунтовно і міцно, що їх, хоч-не-хоч, доводиться успадковувати, як трон…

– І ви, Ваша Величносте, спадкуєте за попередником…

– За правом, – його співрозмовник усміхнувся.

– Розумію. Ви мали своє право ще сорок років тому, коли…

– Тоді, крім права, в мене не було нічого. Потім з’явилась сила. Ти знаєш, хто був Сином Шуу?

– Я бачив десятки… – почав Варан і враз затнувся.

Імператор – Варан не міг думати про нього як про Подорожника – кивнув:

– Так. Самозванців вішали, а Син Шуу лишався. Про мене казали, що мене немає, і це було дуже зручно – зникати, ховатися, прикидатися кимось іншим… Імператорський Стовп скоро зрозумів, із ким він має справу.

– Залісся, – сказав Варан. – Чаша. Розлами в землі…

– Засідка. Чудове прикриття для лучників.

– Його Незрушність підозрював Зигбама, того старого, який…

– …якого ти знайшов потім на схилах. Так. Я бачив.

– Як…

– Я вкрав твою криламу, – спокійно пояснив Імператор. – Пам’ятаєш? Такий молодик у зеленому, з арбалетом…

Варан мовчав. Імператор усміхнувся:

– Там на дні басейну – хід у мою потайну кімнату… ти не проти спуститись і поговорити по щирості?

Варан подивився на туман, що клубочів над поверхнею. Імператору доводиться пірнати щоразу, коли…

– Це не вода, – Імператор ступив на дно басейну. Не було ні сплеску, ні бризок. Він підняв руку – долоня була суха:

– Ходімо… Це лише подоба.

Варан пішов услід за ним. Марево, що зображало воду, було приємне на дотик – прохолодне, струмисте. На дні басейну виявився люк, його віко від’їхало вбік у відповідь на шелестке слово, що його вимовив Імператор, і так само беззвучно закрилось потому над їхніми головами.

У потайній кімнаті була скляна підлога. Варан спершу завмер: йому здалось, що троє магів, які сиділи внизу перед круглим столом, зараз піднімуть голови й побачать його; за секунду він зрозумів, що підлога прозора тільки в одному напрямі – униз.

– Тепер там нема нічого цікавого, – байдуже завважив Імператор. Плеснув у долоні, і Варан побачив темний коридор, підсвічений червонястим світлом. По коридору ступав сліпий вартівник із лускуном на припоні.

– Значить, це не вікно? Я думав…

– Це вікно – у широкому розумінні слова… Я спостерігав за тобою з тієї миті, як ти перетнув другий кордон.

– Так?

Сліпий вартівник, досягнувши розгалуження, упевнено повернув направо.

– Сідай, – запросив Імператор.

Варан ледь відірвав очі від того, що відбувалось унизу.

Роззирнувся; круглу кімнату освітлювали блакитні й білі кулі рідкого полум’я. Варан на секунду затамував дихання. Імператор, уважно спостерігаючи за ним, раптом клацнув пальцями, і кулі змінили колір на сонячно-жовтий.

Варан піймав його погляд. Його нова Величність був, мабуть, проникливішим навіть за Підставку. Варан не знав, чого тепер сподіватись.

– Сідай, – наполегливо повторив Імператор.

– Я не певен, що в протоколі передбачено…

– Ти не віриш мені? – Імператор примружився. – Ти мене не бачиш?

Варан спустився на вже непрозору підлогу. Крісло в кімнаті було тільки одне, темне, схоже на корчі, усе в переплетенні коричневих деревних стеблин. Коріння здригнулось, коли Імператор, підібравши поли сріблистої мантії, всівся.

– Мені привозять бродяг. Їх усе ще ловлять з наказу, даного тисячу років тому… не так охоче, як раніше, але ловлять і привозять. Це не даремно – бродяги багато знають, багато бачать… такого, чого не прочитаєш у придворних звітах.

Варан мовчав.

– Декілька днів тому я вийшов на балкон, як звичайно… і почув дивний запах. Він був як ниточка в морі інших, у сплутаному жмутку… це місто так смердить, Варане, особливо вранці, коли вони прокидаються…

– Хто?

– Властолюбці, крамарі, скнари, міняйли, лахмітники… і маги, серед яких крамарів і властолюбців куди більше, ніж ти собі уявляєш. І от серед цього смороду я почув твій запах. І вирішив, що божеволію… Чому ти мовчиш?

Варан опустив очі:

– Не наважуюся говорити з Його Величністю Імператором.

Зробилось тихо. Імператор міг зараз піднятись… хоча ні, йому не обов’язково було вставати. Він міг упівголоса наказати, і Варана доставили б туди, куди він із самого початку думав потрапити, – у каземат.

– Ти боїшся, гвинтовий?

– Це не страх. Це тверезість уявлення про життя, яку набуваєш тільки з віком.

Імператор випрямився в кріслі. Варан витримав його погляд – не без зусиль.

– Ти багато в чому маєш рацію, – жорстко всміхнувся той, хто колись був Подорожником. – Я бачу себе твоїми очима. Це навіть гірше, ніж дивитись у дзеркало вранці…

Варан промовчав.

– Я не схотів бути державним м’ясом, розібраним в ім’я цілості Імперії, – монотонно заговорив Імператор. – Мене не зважувались по-справжньому зв’язати… і правильно – адже ми летіли на такій висоті… Я потихеньку розмотав мотузочку, якою мене символічно прив’язали до сідла, і стрибнув. Ти бачив.

– Я вірю, що вам удалося врятуватись.

– Послухай… Біля самої води я вповільнив падіння. Але однаково сильно вдарився плечем і рукою. Неподалік були люди – я відчув човен… Це був старий на колісній плоскодонці, поштар, який колись привіз мене на Кругле Ікло…

– Макій, – вирвалось у Варана.

– Так… Я зумів покликати його. Він підібрав мене й одвіз на Сиве Крило. Я зробив так, щоб він забув про все, що сталось. Я знав, що той, якого ти пізніше називав Підставкою, не повірить так просто в мою смерть. Але до моменту, коли з’явились із розпитами його люди, я був уже далеко. Цього разу талан мене не покинув.