Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 50

50

— Авжеж, але хотілося б мені, аби я вклався у той довбаний «Майкрософт» десь так року 1982-го, — сказав Генрі. — Ти можеш собі уявити, що акції, які тоді продавалися по п’ятнадцять баксів, тепер продаються по тридцять п’ять? От лажа!

— Лимони, — промовив мрійливо Едді, задивившись на вичахаючі кольори вечірньої зорі. Тоді йому залишалося жити менше місяця в своєму світі — в тому, де Кооп-Сіті розташовується у Брукліні, і завжди там був, — а в Генрі залишався всього місяць життя, крапка.

— Авжеж, — сказав Генрі, лягаючи поряд з ним. — Знав би ти, братику, як мені хотілося б потрапити у вісімдесят другий.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Раптом, не випускаючи руку Тауера зі своєї, він сказав:

— Я з майбутнього. Ви ж знаєте це, чи не так?

— Я знаю, що він мені сказав, що це так, — кивнув Тауер в бік Роланда, намагаючись звільнити руку. Та Едді не відпускав.

— Послухайте мене, Кел. Якщо послухаєте і діятимете, як я вам скажу, ви заробите вп’ятеро, а то і вдесятеро більше, ніж те ваше пустище може коштувати на ринку нерухомості.

— Вельми серйозна балачка людини, котра навіть шкарпеток не носить, — сказав Тауер, знову намагаючись звільнити руку. Але Едді не відпускав. Колись він не зміг би її втримати, подумалось йому, але тепер його руки стали сильнішими. І воля теж.

— Вельми серйозна балачка людини, котра бачила майбутнє, — уточнив він. — І те майбутнє належить комп’ютерам, Келе. Майбутнє за «Майкрософтом». Ви можете запам’ятати це?

— Я зможу, — сказав Аарон. — «Майкрософт».

— Ніколи не чув про такий бренд, — сказав Тауер.

— Не чули, — погодився Едді. — Бо його, либонь, ще навіть не існує. Але скоро з’явиться і стане великим. Комп’ютери, запам’ятали? Комп’ютери для кожного, чи принаймні так планувалося. Так буде плануватися. А очолюватиме це діло Білл Гейтс. Саме Білл, ніякого Вільяма.

Раптом йому промайнула думка, що оскільки цей світ відрізняється від того, де росли вони з Джейком, — світ Клаудії-і-Інесс Бахман, замість Берил Еванс, — то, можливо, в ньому великий комп’ютерний геній зватиметься не Гейтс, можливо, це буде якийсь Чін-Го-Фак чи ще хтозна-хто. Але він також розумів, що це малоймовірно. Цей світ був дуже близьким до його світу: ті самі машини, бренди («Кока-Кола» й «Пепсі», а не «Нозз-А-Ла»), портрети тих самих персон на грошах. Він гадав, що може покластися на Білла Гейтса (не кажучи вже про довбаного Джобса), що ті вигулькнуть там, де він сподівався.

З одного боку, його це навіть не обходило. Кельвін Тауер з багатьох поглядів був справжнім мудаком. Але з іншого — Тауер протистояв Андоліні й Балазару, скільки міг. Він утримав ділянку. І тепер у Роланда в кишені лежав договір на її продаж. Вони заборгували Тауеру справедливу відплату за те, що він її їм продав. Це ніяк не може стосуватися їхньої приязні чи неприязні до самого Кельвіна, що тільки на краще для нього.

— Отже, «Майкрософт», 1982-го ви зможете купити їхні акції по п’ятнадцять доларів. А 1987-го — де я, скажімо так, перебував на довгих канікулах — одна така акція коштуватиме вже тридцять п’ять. Підйом сто відсотків. Навіть трохи більше.

— Це лише ваші слова, — промовив Тауер, нарешті спромігшись звільнити свою руку.

— Якщо він це каже, — подав голос Роланд, — отже, це правда.

— Скажіть спасибі, — промовив Едді. Він усвідомив, що намовляв Тауера зробити великі інвестиції, базуючись на теревенях обдовбаного нарика, але вирішив, що наразі мав на це підстави.

— Гайда, — промовив Роланд, крутячи на свій манер пальцями. — Поїхали, якщо ми збираємося побачитись з тим письменником.

Едді прослизнув за кермо Джонової машини, раптом зрозумівши, що ніколи більше не побачить ні Тауера, ні Аарона Діпно знову. Ніхто з них не побачить, за винятком отця Каллагена. Почалися розставання.

— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.

— І вам, — відповів Діпно.

— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.

Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.

У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.

— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?

Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.

— Що Сюзанна? — запитав Роланд.

— Ще жива.

— Мія?

— Усе ще править.

— Дитина?

— Ось-ось народиться.

— А Джейк? Отець Каллаген?

Едді зупинився посеред дороги, подивився в один бік, потім в інший, тоді повернув.

— Ні, — сказав він. — Від них мені нічого не долітало. А тобі?

Роланд похитав головою. Нічого, крім тиші, від закинутого кудись у майбутнє Джейка, котрого там можуть захистити лише колишній католицький священик та балакучий пухнастик. Роланд сподівався, що з хлопцем усе гаразд.

Чогось суттєвішого він йому наразі запропонувати не міг.

ЗАСПІВ:

Комала-ком-жу! Мусиш перейти межу, Як досягнеш того, що хотів, Радій собі, не вдавай ханжу.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-дев’ять! Якщо хочеш ти своє узять, Радій радо, скільки стачить сили, Тільки мусиш зайти за межу хоча б на п’ядь.

Десятий куплет

СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ

ОДИН

«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».

Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта[68] уві сні.

«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».

ДВА

Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.

ТРИ

Наступний голос належав Чету Ґантлі,[69] співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.

«Дьєм і Нгу[70] мертві», — каже цей голос.

«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»

— Де я?

Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!

У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…

вернуться

68

Волтер Кронкайт (1916–2009) — видатний тележурналіст, «совість нації».

вернуться

69

Честер Ґантлі (1911–1974) — з 1956 до 1970 р. по черзі з Девідом Бринклі (1920–2003) вів щовечірню програму новин на каналі NBC.

вернуться

70

Нго Дінь Дьєм (1901–1963) — перший з 1955 р. президент незалежної республіки Південний В’єтнам, котрий за 9 років правління вибудував автократичний, жорстокий режим; у результаті військового перевороту був заарештований і розстріляний разом зі своїм братом і радником Нго Дінь Нгу в листопаді 1963 року.