Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 60

— Міє, вони хочуть тебе надурити з твоїм малюком.

— Ти не можеш цього знати, не муч мене!

— Якраз я знаю.

І вона таки знала. Але не мала доказів, чорт забирай! Як можна довести правильність відчуття, навіть такого потужного, як у неї?

— Флеґ… Волтер, якщо тобі так більше подобається… він обіцяв тобі сім років. Тепер Сейр каже тільки п’ять. А якщо ти прийдеш у той Діксі-Піґ, а вони там вручать тобі сертифікат ДОЗВІЛ НА ТРИРІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ ДІЙСНИЙ ЗА НАЯВНОСТІ ПЕЧАТКИ? Ти й з цим погодишся?

— Такого не буде! Ти така ж зловредна, як і та, інша. Заткнися!

— Ти ще маєш нахабство називати мене зловредною! А сама ніяк не дочекаєшся, коли ж у тебе народиться малюк, котрий мусить убити власного тата.

— Мене це не обходить.

— Ти в цілковитому сум’ятті, дівчинко, між тим, що тобі хотілося б, аби трапилося, і тим, що справді трапиться. Звідки ти можеш знати, чи не збираються вони його вбити, перш ніж він зробить перший подих, посікти й згодувати тим байстрюкам Руйначам?

— Стули свою… пельку!

— Чим не супер’їжа? Таке от остаточне завершення всієї справи?

— Стули пельку, я сказала, ЗАТКНИСЯ!

— Річ у тім, що ти сама не знаєш. Нічого не знаєш. Ти лише нянька. Усього лиш наймана доглядачка. Ти знаєш, що вони брешуть, знаєш, що вони шахраюють тільки собі на користь, але все одно коришся. І ще хочеш, щоб я заткнулася.

— Так! Так!

— А от і ні, — промовила Сюзанна похмуро й обхопила Мію за плечі. Вони виявилися на диво худорлявими під сукенкою, але гарячими, ніби в цієї жінки почався напад лихоманки. — Я не замовкну, бо ця дитина насправді належить мені, і ти сама це розумієш. Кішка може народити кошенят у печі, але від того їм не стати пиріжками.

Ну от, так вони й повернулися до колишнього оскаженіння. Обличчя Мії перекривило у щось жахливе й разом з тим нещасне. Сюзанні здалося, що в її очах вона помітила безкінечно жалісливе благання тієї істоти, якою Мія колись була. І дещо інше. Якусь іскру, яка може розгорітися у віру. Якщо вистачить часу.

— Я сама тебе заткну, — проголосила Мія, і раптом головна вулиця Федіка розчахнулась, як тоді галерея. І там заклубочився морок. Та не порожній. Ох, не порожній. Сюзанна дуже гостро це відчула.

Їх понесло в той бік. Це Мія потягнула їх у той бік. Сюзанна намагалася утриматися на місці, та безуспішно. Вже падаючи в темряву, вона почула, як у її голові зазвучала закільцьована на безкінечність співанка: О Сюзанно-Мія, дволика ти моя. Який дивний збіг. Привела свій бриг

П’ЯТНАДЦЯТЬ

у ДІКСІ-ПІҐ, у році…

Не встиг завершити свій цикл в голові Сюзанни-Мії цей дражливий (але такий важливий) джингл, як голова об щось вдарилася, і вдарилася достатньо сильно, щоб у полі її зору спалахнула ціла галактика яскравих зірок. Коли вони розсіялися, прямо перед очима вона побачила великі літери:

НА АВА

Відсахнувшись, вона побачила напис цілком: ГЛАМУРНА ШАЛАВА ЧЕКАЄ НА КОРОЛЯ! Графіті, написане на внутрішньому боці дверцят туалетної кабінки. Все життя її було позначено дверима — схоже, вони її переслідують відтоді, як грюкнули, зачиняючись за нею, двері її камери в Оксфорді, у штаті Міссісіпі, — але ці були закриті. Добре. Вона дійшла висновку, що зачинені двері обіцяють менше проблем. А втім, скоро й ці відкриються і тоді знову розпочнуться проблеми.

Мія:

— Я розповіла тобі все, що знала. А тепер ти збираєшся допомогти мені дістатися у Діксі-Піґ чи мені доведеться робити це самій? Я зможу, якщо буду змушена, особливо за допомогою черепашки.

Сюзанна:

— Я допоможу.

Хоча рівень її допомоги Мії дещо залежав від того, котра година зараз була.

Скільки часу вони тут просиділи? Ноги в неї цілком заніміли від колін і до ступень, і сідниці також, вона вирішила, що це гарний знак, але ж у цьому флуоресцентному освітленні, сказала собі Сюзанна, завжди одна й та сама пора дня.

— А воно тобі треба? — спитала її підозріливо Мія. — Чому це тебе так цікавить, котра зараз година?

Сюзанна спромоглася на відповідь:

— Дитина. Ну, знаєш, я змогла затримати початок пологів лише ненадовго, розумієш?

— Звісно, що розумію. Тому-то й хочу піти швидше звідси.

— Добре. Треба тільки подивитися, скільки грошей нам залишив наш приятель Матс.

Мія дістала пачечку банкнот і почала нерозуміюче їх розглядати.

— Вибери купюру, на якій написано «Джексон».[87]

— Я… — збентеження. — Я не вмію читати.

— Дозволь мені вийти наперед. Я сама прочитаю.

— Ні!

— Гаразд, гаразд, заспокойся. Це такий дядечко, у нього ще волосся зачесане вгору, як у Елвіса.

— Я не знаю ніякого Елвіса…

— Не переймайся, візьми верхню купюру. Добре. А тепер поклади решту грошей собі до кишені, засунь акуратно поглибше. Двадцятку тримай у руці. Валимо з цієї шафки-купе.

— Що таке шафка-купе?

— Міє, заткнися!

ШІСТНАДЦЯТЬ

Повернувшись до холу на ватяних, немов шпильками утиканих ногах, Сюзанна з деяким полегшенням відзначила, що надворі почало смеркатися. Хоча їй і не вдалося перебитися цілий день, більшість його вона таки згаяла.

У холі було людно, проте без колишньої метушні. Гарна євразійка, котра вписувала її/їх до готелю, вже пішла, закінчилася її зміна. Під козирком двійко інших чоловіків у зеленій уніформі з галунами свистом підкликали таксі для гостей, більшість з котрих було одягнені у смокінги та довгі блискучі сукні.

— Їдуть на вечірки, — зазначила Сюзанна. — А хтось до театру.

— Сюзанно, мені це нецікаво. Ми мусимо попросити собі такий жовтий віз у тих чоловіків у зеленому одязі?

— Ні. Візьмемо таксі на розі.

— Що це ти таке кажеш?

— Ой, облиш врешті свої підозри. Тобі не терпиться довезти малюка туди, де або він, або ти загинете, я певна цього, проте вірю у твої добрі наміри і виконаю свою обіцянку. Оце я й кажу.

— Гаразд.

Без зайвих слів — і, звісно ж, без вибачень — Мія вийшла з готелю, повернула праворуч і вирушила знову в бік Другої авеню, до «Другої Хаммаршольд-Плази» і красивої пісні троянди.

СІМНАДЦЯТЬ

На розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці стояв припаркований біля тротуару залізний фургон вицвілого червоного кольору. Бордюр у цьому місці був жовтим, і якийсь чоловік в синьому костюмі з емблемою «Патрульний-Наглядач» на рукаві, схоже було, обговорював цей факт з іншим чоловіком, високим і білобородим.

Мія відчула поривчастий відрух тривоги.

— Сюзанно! Що трапилось?

— Отой чоловік!

— Отой «Патрульний-Наглядач»?

— Ні, отой, що з бородою! Він виглядає майже точно, як Хенчик! Хенчик з роду манні! Хіба ти сама не звернула уваги?

Мія уваги не звертала, бо їй це було нецікаво. Вона лише второпала, що ставити фургон при жовтому бордюрі було заборонено і бородатий чоловік, схоже, про це знав, та він все одно його не прибирав. Він продовжував встановлювати мольберти й ставити на них картини. Мія здогадалась, що суперечка між цими двома відбувається вже не вперше.

— Я випишу вам квитанцію, преподобний.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, пане офіцере Бензику. Бог любить вас.

— Гаразд. Таке приємно чути. А щодо квитанції, то ви її порвете. Правильно?

— Віддайте кесареві — кесареве, а Богові — Боже. Так сказано в Біблії, і хай благословиться священна книга Господня.

— От щодо цього не маю жодних заперечень, — кивнув «Патрульний-Наглядач» Бензик, дістав із задньої кишені товстенький стос папірців і почав щось писати. Усе це нагадувало якийсь традиційний ритуал. — От лишень дозволь мені тобі дещо нагадати, Гаррігене: рано чи пізно в міській управі терпець урветься, і вони врешті ухоплять тебе за твою святенницьку дупу. Єдине, чого мені хотілося б, — бути при цьому свідком.

87

Портрет сьомого президента США Ендрю Джексона (1767–1845) міститься на 20-доларовій купюрі.